Мишеня

POV Стас

11. Відповідальний! Не відклав на завтра, хоча й міг. І відбріхуватися не став, як люблять деякі. Зразу визнав і взявся виправляти. Тепер буде мені компанія, бо у самого повно паперової роботи.

Та тут подзвонили:

– Хелло, бро! Ти де?

– Я? Працюю, працюю і ще раз працюю.

– Ей, ти дивись, а то так усі гроші світу заробиш і обвалиш всі грошові системи, - сміх сестри заряджав новою порцією енергії.

– Аліно, що таке? Тобі уже всіх грошей для мене шкода? – вдаю ображеного.

– Та ні, ти що, ніколи! Але ж залиш ще щось і для мене.

– Домовились! Одного відсотка вистачить?

– Ну ти і жлоб!

– Та я просто за тебе переживаю, щоб ти багато не носила.

– Ой, як же часто люди під видом турботи приховують власну жадність.

– Ти мене розкусила! Як там наші плани?

– Все практично готове. Залишилось в п’ятницю дещо подотягувати, одягнути приміщення, в суботу провести корпоративчик, а в неділю зібратись нашою маленькою зграйкою.

– Я знав, що на тебе можна розраховувати, Алюсік. А як там батьки?

– Та як, все чекають, хто наробить їм онуків. До речі, я теж племінників хочу!

– Хто-хто, а ти краще за всіх знаєш, що з цим не до мене. І якщо так хочеш дітей, то можеш і своїх робити.

– Чужих завжди легше виховувати.

– Нагадай, що ти там про турботу і жадність говорила?)))

– Давай, до п’ятниці!

– І тебе люблю і цілую!

І як тепер спокійно працювати? Після цієї ходячої веселки нападає стільки позитиву, що в голові залишаються одні ромашки. От знала, коли подзвонити. А що ж робити в такому разі? Оо, краще подумаю як покормити одне голодне мишеня, котре сьогодні навіть на обід не ходило. Піцу йому взяти, чи що? Чи чогось кориснішого?

Повний набір буде забагато, ще перестрашиться. А піца для початку саме те.

За пів години ми уже сиділи у мене. Виявилось, що він якраз майже усе доробив і збирався відзвітувати. Швидкий! Вечеря ж стала чудовим доповненням до розмови:

– А ти бачу усе мигцем.

– У мене свої секрети, – похапцем жує, але бачу, що задоволений проробленим.

– Не спіши, а то вдавишся.

– Кх-кх, от бачите, наврочили. Я просто дуже голодний.

– Хах, ти просто дуже нетерплячий.

– Можливо.

Нам було весело. Дуже.

– Стасік…ой, Станіславе Романовичу…

– Давай уже краще на “ти”.

– Ок. Стасе, а чому ти мене врятував? Ну тоді в клубі.

– Та побачив, що якийсь бугай не дає тобі спокою. А ти щось від цього не дуже був в захваті. (Так я йому й розказав, що він ще тоді мені сподобався).

– Але ж ти навіть не поцікавився що й до чого. Може я у нього гаманця вкрав?)

– Щось хлопчик зі стількома порціями морозива не виглядає на злодія. Руки надто зайняті.

– Це просто хороше прикриття.

– І як, вартує вкладених грошей?

– Ще й як! Ти й не уявляєш, що люди приносять до клубу, а потім готові віддати за порцію прохолоди.

– Буду на майбутнє знати. І не братиму морозива з рук.

– Але це тільки між нами. Не руйнуй мені бізнес.

– Добре. Але за це з тебе секрет: чого ти мене кличеш “Стасік”?

– Це дуже довга історія.

– А я нікуди не спішу.

– Ні-ні, вона ще й дуже страшна. Побережи свої нерви…

Так ми проговорили ще дуже довго. Він смішив мене до сліз. А також я дізнався, що зараз у нього нікого немає. Це вселило надію. Бо здається, що я уже сприймаю його як МОЄ мишеня – ні з ким не буду ділити. Згодом, втомлені від жартів, перейшли на інші теми: фільми, книги, спорт та інші розваги. Доки я не помітив, що Ден просто заснув на дивані. Будити його було пізно, виявилось, що на годиннику уже третя ночі. Я за кермо настільки втомлений теж не сяду. А таксі в такий час у промисловий район було фактично неможливо викликати. Тому обрав залишити все як є, вложити спати й накрити пледом. Не втримався і поцілував його в щоку: “На добраніч, моє мишеня!”. Який же він солодкий!

POV Ден

12. Розбудив мене зранку мій будильник. “Що за напасть? Чого я неначе побитий? І взагалі, де я?”. Потім свідомість повільно почала прокидатись: враз згадались неправильні підписи, і переробка, і піца, а також розмови за життя зі Стасіком. “Невже я у нього в кабінеті? Я що провів тут усю ніч? Мій батько мене вб’є: мало десь загуляти, але не попередити – таке не прощається. Та й де взагалі сам Стасік?”

Про вовка промовка, тільки подумав, як мій шеф тут як тут: уже весь свіжий, вимитий, з мокрою головою і зубною щіткою в зубах. Добре йому, напевно усе собі тут має. А як бути мені? Знову бродити нещастям?

– Ей, ти чого такий надутий? – запитує мене цей Містер Досконалість.

– Та почуваюсь, буцім мене зграя диких катків переїхала. Хоча ми вчора навіть нічого не пили.

– Ммм, так, диванчик не дуже пристосований для спання. Він тут більше для краси.

– А ще хотілось би теж отак сяяти чистотою, – хоч зараз в театр трагічні ролі грати.

– Нема проблем. Рушник і нова щітка в шафі, шампунь, мило і паста – ось. Замикаєшся у вбиральні, тепла вода в умивальниках знаєш що є.

– А одяг?

– Десь у дівчат була парова праска. Зараз пошукаю. На даний момент це максимум, що можу запропонувати.

– Ще таких пригод зі мною точно не було.

Доки пішов вмиватись, Стас уже і праску віднайшов, і одяг нам обом пропарував. Оце дістанеться комусь таке щастя. Потім ще й волосся допоміг мені вкласти.

– Це все добре, але що я скажу татові? – це питання зараз найголовніше.

– Я сам розповім. Спочатку про переробку, а потім, що взявся мені помагати у деяких розрахунках.

– Думаєш, він повірить, що ми усю ніч цифри рахували?

– Чого усю? Як і в правдивій історії, я розповім як потім нас зморила втома і ми несподівано заснули.

– А чого не попередили?

– Так ж несподівано, – ще й сміється, гад. – Зараз створимо антураж активної роботи і ніхто навіть не засумнівається.

Врешті решт, шеф викликав до себе мого батька. Що Стасік йому розказував не знаю, але після цього тато вийшов дуже задумливий. “Вдома поговоримо”, - сказав, як відрізав. І потім я не чув до вечора від нього жодного лишнього слова, крім як по роботі.