Мишеня

2. Прокинувся я уже близько обіду. Повезло, що багато не п’ю, то хоч похмілля не було. Але настрій все одно був паршивий. Кажуть, це через викид дофаміну напередодні, але не тільки в цьому справа. Чи можливо це особливість людської натури шукати погане в хорошому? Отже, по-перше, бравши морозиво, я забув уточнити для кого. Врешті мені прилетів рахунок на всі 12 порцій. І все б нічого, але усю стипендію, плюс батьківські гроші я потратив тиждень тому, купуючи нормальний костюм для практики, бо моя сімейка уже була готова запхати мене у щось на зразок “привіт дідусин випускний”. Для вечірки ж позичив грошей у Макса, обіцяючи “поскоріше віддати”. І тепер ще й винен Толіку – двоюрідному брату, до якого видзвонював з самого ранку, благаючи скинути на картку. Хто-хто, а цей за кіпіш візьме з відсотками.

По-друге, оці всі відносини в компанії мене починають діставати. Вроді глянеш отак збоку – все так весело і класно. Навіть одного разу одногрупниця запитала, як ми примудряємось терпіти один одного? І як їй пояснити, що це лише цирк клоунів – група людей, яка лиш одягає маски, щоб здаватись безтурботнішими, ніж інші, а насправді всередині у кожного такі проблеми, у яких не завжди готові признатись навіть самим собі. І здається ось, є де сховатись, користуйся і радій, але на мою думку, дружба потрібна не лише, щоб разом веселитись, а також, щоб підтримувати один одного. Тому кожен досі залишається сам на сам зі своїм “драконом”, звідси і така уїдливість.

По-третє (а це частково випливає з другого), мені здається, що я боюсь будь-яких стосунків. Бо якщо близьким людям (рідні, друзям) байдуже до твоїх почуттів, то кому вони потрібні чужому? Через це побачення-два і мені стає страшно і нецікаво. А так хочеться вже й чогось постійнішого…

Але годі зараз займатись самокопанням. Потрібно приводити себе в порядок: як зовнішньо, так і внутрішньо, бо від завтра мене чекає ще одне випробування – зранку відправляємось з батьком на фірму, де він уже багато років працює головним бухгалтером. Відроблятиму практику. А пощастить, то можливо і постійне місце згодом там для мене знайдеться. Фірма хороша, займається постачанням побутової хімії у всі куточки країни. Тому треба бути на всі сто.

Доки для себе вирішував що, де і як вже й вечір настав. Компашка почала відписувати в групі, що живі і здається здорові, але при тому кожен мав описати наскільки в кого болить голова. Таких епітетів собі не змогла б уявити навіть наша викладачка з української мови. А коли порадив їм менше пити – мене послали. Отак.

– Народ, яку сорочку порадите вдіти: білу чи блакитну до мого синього костюму?

– Ден, а не все одно? Потім і так носитимеш почергово, - це Олька.

– Але ж перше враження…

– Краще візьми пачку хорошого чаю та коробку цукерок і печива – бухгалтерші це люблять, - Макс.

– А буде недостатньо, то розпитаєш скільки у кого котиків, - Злата як завжди веде мене прямо в могилу.

– А що взути: туфлі чи кроси?

– Ден, ти на роботу чи до шлюбу збираєшся? – це вже Саня.

От тільки мені було б так весело, як їм. Ніколи ще настільки серйозно не ставився до свого зовнішнього вигляду, все дитинство в одному місці грало. А тут – бац і ти дорослий виявляється. Батьків запитувати теж нема сенсу: я пізня дитина, а у них погляди як у доісторичних – одягнуть так, що взагалі страшно буде на люди показуватись. Вихід один: беремо білий “святковий” варіант, а іншу, то вже на підміну. Ну і про ідею Макса не забути б, все таки щось розуміється в жінках.

Вечеряти спускаюсь уже довольний. Але ж якби усе було так просто. Батьки уже активно обговорюють мене, вчорашню вечірку та моє подальше сімейне життя:

– Ти уявляєш, коли він прийшов..? Та ще й в якому вигляді..?

– Та невже?! – мама просто в шоці. Дивно, може їм нагадати, що я уже повнолітній?

– Гадаєш, у нього є якась дівка?

– В такому віці пора вже й про сім’ю думати. Бо скільки того життя?..

Усе, пора тікати, бо точно вженять. Добре, що хоч не в 13, як у якому Середньовіччі. Краще вже без вечері, аніж під пильним оком сімейного СБУ.

3. Ранок. Хто їх придумав? І чому на роботу не можна ходити в зручний час? Або хоча б зробити поділ для жаворонків та сов? Пів міста як зомбі сновигають з таким виглядом, буцім не лише твій мозок готові зжерти. Який з них толк на роботі в такому стані? Добре, що хоч в громадський транспорт не довелось до них лізти. Хоча корки на дорогах і так псують усе.

А батько наче в своїй стихії. Озирається довкола, щось-комусь гукає, час від часу й посигналити любить – і отримує від усього цього задоволення. Сподіваюсь я ніколи не стану таким: як яка поїздка чи пікнік, то не витягнеш. Максимум “давай біля дому пожаримо сосисок”. Зате на дачу – то святе. І хоч би там відпочивати, так ні, потрібно пахати як воли, до останнього подиху. А потім ще усілякі варення, консервації… Це ж не життя…

Приїжджаємо за десять хвилин до робочого часу. “У мене ж все буде добре?”. На поверсі уже активно снують люди, хоча поки що так, буцім не на роботу, а потусувати прийшли: хто на перекур, хто з кавою, а знайшовся і той, хто ще в кріслі пробує пару хвилин доспати.

Батько з усіма голосно вітається – відкрита людина. Місцями аж занадто. Я до такого ще не готовий. Не подумайте, я не перестрашений якийсь хлопчик, але ні з того ні з сього отак бігти знайомитись не побіжу. Тому просто киваю здалеку усім, з ким привітався тато.

“Я серйозний працівник. Я спокійний. Я зі всім впораюсь” переконую себе. Та тут зі спини вилітає якась фіфа і на пів зали починає до когось гукати: “Станіславе Романовичу, я тут потрібні договори уже підготувала…”

І все – мене скрутило від істеричного сміху. “О боже, Стасік”. Одне з “улюблених” імен.

Взагалі мені подобається антропоніміка (прим. “наука про імена, прізвища”), спостерігати вплив імені на людину і тому подібне. Але Стасік у мене напевно завжди асоціюватиметься з вічно заплаканим, шмаркатим карапузом із садочку. Як уявив картину, де це чудо приймає теку з документами та ще соплі втирає – і мене прорвало. Істерика, вона така, завжди шукає спасіння там, куди б краще взагалі не лізла. Мабуть треба охолодитися.

Батько знаходить мене в туалеті.

– Ти де пропав? Хоч би що сказав. У тебе щось сталось?

– Ні, тату, все норм.

– То чого ти такий мокрий? Добре, що Ірина Степанівна підказала, де тебе шукати, а то б уже не знаю куди біг. Нас уже шеф чекає!

– Зараз.

– Може під сушкою спробувати просохнути? Не підеш же таким, буцім на тебе відро води вилили.

А й справді. В пориві охолонути я так заляпав себе, що навіть і не помітив як намочив сорочку. Доведеться сушитися. Ще й з голови капає. Оце я придурок.