Мишеня

4. Тато відкриває двері кабінету:

– Станіславе Романовичу, добрий день! Вибачте, що затримались. Це мій син Денис.

– Добрий день, дуже приємно!

Протягуємо по черзі шефові руки. “І оце Стасік?” – лунає в моїй голові. Переді мною стоїть високий брюнет спортивної статури. Поряд з ним почуваю себе малям. Помітно, що добре займається собою. Років десь так 30+. Рукостискання міцне, хоча долоні при тому м’які. На все обличчя голлівудська посмішка. І опа, розбита губа. А це вже цікаво.

– У сучасних студентів тепер модні такі зачіски? – “і навіщо тобі звертати увагу на мій причесон а-ля “сушка стайл”? Більше немає на що глянути?”

– Так, останній писк. Думав, у такій крутій фірмі оцінять. Та якщо якісь проблеми, то можу змінити.

– Юначе, у нас головне спочатку наявність самої голови і того, що в ній. А те, що зверху уже другорядне, – і знову посмішка.

Але оце “юначе” мене добило. Стояти, та це ж мій захисник із клубу! Сподіваюсь, розбита губа не наслідок тієї пригоди?

– Мій син найкращий на курсі, але практики йому звичайно бракує. Та він старатиметься. Я все проконтролюю, – ну має батько влізти і розхвалити. Почуваюсь кошеням на ринку “дивіться який гарний, породистий, лагідний, усі щеплення має… ”

– Ну що ж, поглянемо. Усе навчання звісно на вас, Петре Богдановичу, але в кінці дня Денис заходитиме до мене і відчитуватиметься, що дізнався про нашу фірму.

– Звісно. Хорошого вам дня!

Мені проводять невелику екскурсію. Звісно, як і всі нормальні люди, я насамперед запам’ятовую найважливіші стратегічні місця: туалет, кімната відпочинку (там, де можна приготувати собі кави і пожувати бутер), а на першому поверсі виявляється є ціла їдальня для персоналу. Непогано так усе змінилось.

Останній раз я тут був ще п’ять років тому – віддавало радянським державним підприємством. А тепер бац – Європа! Видно, Стасік тут добре постарався, як казав тато. Тільки згадуючи його батько казав “ШЕФ”, прям отак великими буквами. Це був у нього прояв найвищої поваги. За усіх інших його попередників тато говорив лиш через ім’я-по-батькові, а то й взагалі лиш через прізвище.

POV Стас

5. Ранок почався не найкращим чином. Голова розколювалась ще після тієї суботньої гулянки в клубі. І який чорт, скажіть, потягнув заступатись за те мишеня? Яке ще й потім взагалі взяло і дременуло. А той перекачаний анаболіками бугай через це як з ланцюга зірвався. Тепер доведеться провіряти чи струсу нема. Через це й вихідний довелось провести у сестри.

Відправляюсь в душ. Що таке? Чому немає води? Дивлюсь в групі: “Вибачте, у нас аварія на лінії”. Новий елітний район, а труби уже течуть. Ок, щось придумаємо на роботі.

Спускаюсь в підземний паркінг. І тут сюрприз! Якась “красуня” вчасно не помітила спущеного колеса і умудрилась доїхати прямо до мене, щоб перекрити проїзд. Тепер носиться як ненормальна зі словами “ой, допоможіть же хоч хтось, ой порятуйте!”. І усі благання, щоб хоч трохи від’їхала не працюють. Довелось замовляти таксі.

Розумію, що понеділок – день важкий, але ж не так! Мені якась радість повинна бути в цьому житті? Хоча яка радість, від сьогодні ще й студента якогось на практику в бухгалтерію приведуть, вивести б кінці після цього. Його батько, звичайно, чудовий спеціаліст, але усі ми в студентському віці були з прибабахом. В голові лиш гормони, стосунки, гулянки… А ще з огляду як почався у мене день – нічого доброго чекати точно не варто.

Щось песимізмом повіяло. Треба брати себе в руки. Де наша не пропадала: все вирішимо, всьому дамо раду. Тут договір з великою мережею супермаркетів намічається, а я студентом яким переймаюсь. Плюс сестру забув перепитати, як з організацією вечірок на наступний тиждень, зовсім з голови вилетіло. Не життя, а суцільна біганина. Пора трішки полегше з цим. Самому б стосунки які завести. Щоб зранку прокидатись, а там поцілунки. А ввечері зустрічали, розпитували як справи. Відпочивати разом… Але де зустріти свою людину?

Від думок відриває стук в двері:

– Станіславе Романовичу, добрий день! Вибачте, що затримались. Це мій син Денис.

– Добрий день! Дуже приємно! – “ого, який світ тісний, та це ж мишеня! А вигляд, наче це він щойно з якої бійки”. – У сучасних студентів тепер модні такі зачіски? – “що я мелю? Навіщо причепився? Йому самому в перший день не ахті, плюс батько, а тут ще я насідаю. Привчатимемо поступово. Все таки в клубі він був акуратніший, отже не такий пропащий”.

– Так, останній писк. Думав, у такій крутій фірмі оцінять. Та якщо якісь проблеми, то можу змінити? – “хм, a наша мишка з зубками”.

– Юначе, у нас головне спочатку наявність самої голови і того, що в ній. А те, що зверху уже другорядне? – “o, філософ прокинувся. Привіт старість з її повчаннями”.

– Мій син найкращий на курсі, але практики йому звичайно бракує. Та він старатиметься. Я все проконтролюю.

– Ну що ж, поглянемо. Усе навчання звісно на вас, Петре Богдановичу, але в кінці дня Денис заходитиме до мене і буде відчитуватись, що дізнався про нашу фірму.

– Так. Хорошого вам дня! – “сподіваюсь, так і буде”.