Мишеня

POV Ден

6. Цифри, цифри і ще раз цифри. І так уже пару годин… Але знаєте – мені це подобається. Це неначе головоломка, цифровий кросворд. Звісно хочеться більшої різноманітності. От хоча б поглянути одним оком на ту нараду, куди всі поспішали. Усі, крім певно нашого відділу. В батька на це одна відповідь: “що б вони там не вирішили – нам потім виводити баланс того, що вони нахімічать”. І все, одна фраза і твоє призначення стіл та чотири стіни.

Я звичайно застосував пораду Макса, набрав різних печенюх та цукерок, чим порадував “прекрасну” частину нашого відділу. Але цей контингент явно не мій. А самому цілими днями тут пропадати теж не вихід. Отже, стаємо Деном, котрий шукає друзів. І найкраще для цього місце – це столовка!

В обід біжу прямо до наміченої цілі. Доки тато не перехопив. Ну дуже вже він любить усе контролювати. В старших класах ледве вибив собі можливість приходити пізніше 18-ї, до того усе було набагато сумніше, з мене сміялись навіть малюки на майданчику. Плюс постійні випитування чи не вживаю алкоголь, наркотиків, чи вмію користуватись презервативами… і це могли запитати навіть в компанії інших: дорослих чи й однолітків. Вступ до універу і повноліття нічого не змінили. Все вирішив лиш скандал, що втечу від них, а там вживатиму усе, що попаде під руку. І ніяких презиків. Подіяло. От тільки погано батьки знають свого сина, який теж любить усе контролювати. Втрата контролю мабуть найбільший страх для мене.

7. Отже їдальня. А тут теж класно! Не смердить як у шкільних, скоріше складається враження простенького затишного кафе. Набір страв на вигляд цілком їстівний, потрібно ще спробувати на смак. І усе таке, неначе мама готувала. Ууу, я уже люблю це місце!

– Ей, малишня, розступись! Леді потрібно собі яблучок взяти! – “це що ще за ледя така?”. Якесь руде чудо з косичками, в порваних джинсах і розтягнутій футболці штовхнуло мене так, що я мало не опинився у власній тарілці з супом.

– Ти що зовсім?

– О, предмет декору обізвався? Вибачте пане, не знали, що у нас нова прикраса з’явилась.

– Ну так, де таким варваркам й знати як з декором себе вести)))

– Так речі повинні бути доцільними і не заваджати, інакше їм грош ціна, – мене зміряли поглядом, неначе я фарфорова лялька, а “коли ціна чомусь не підійшла” – моя нова знайома розвернулась і попрямувала до свого столика.

Колючка ще та. Теж пробує відгороджуватись від світу – треба брати. Тому нагло сідаю до неї навпроти.

– Ден! Радий знайомству!

– Алекс, – з-під лоба відповідає.

– І ким ти у нас в цьому музеї?

– У вас? Тебе відколи новим шефом назначили? У нас ще старий вроді не зносився.

Чи це просто дешеві курси підкату даються взнаки?

– Не переживай, бачу ж, що сама до кого хочеш підкотиш, обкотиш і відкотиш. Тому мені б такий захист не помішав.

– Не заливай, сам ще та єхидна. Але гаразд. Системний адміністратор.

– Що?!

– Для глухих повторю: я – системний адміністратор. IT-спеціаліст…не в’їхав. Комп’ютерщик я.

– Ааа. А я бухгалтер. Ну майже. Практикант.

– Знач ненадовго. Богданович тебе на молекули розбере.

– Що такий злий?

– Та ні, просто поки не зрозуміє весь твій потенціал – не злізе.

– А хіба це так погано?

– Ну як тобі сказати? Сік, п’юре теж не погано, навіть корисно. От тільки не для того з кого їх робили. І не ржи, ще згадаєш мої слова.

Знала б вона, що я усі ці його приколи прекрасно знаю. Та й він мій “потенціал” уже теж усвідомлює. На крайній випадок хоча б знаю, що робити, щоб не стати хлопчиком на побігеньках.

– А скільки спеціалісту років?

– Тебе що, не вчили, що дівчат про це запитувати негарно?

– Так я ж з дослідницькою метою. Потрібно зробити статистичний огляд про найкращий вік для працюючих жінок.

– Не знала, що бухгалтери у нас ще й статистикою займаються.

– Я просто всебічно-розвинена особистість. Не вийде одні числа рахувати – візьмусь за інші.

Алекс розсміялась. Нарешті. А то все вигляд, як на допиті. Я такий зв’язаний посеред зали, а вона круги намотує і поглядає одним оком. Хоча, якщо розібратись, то хто ще кого тут допитує.

– Тоді 23. А тобі?

– 19.

– Я ж кажу, малишня. І який курс?

– Перший закінчив.

– 19 і тільки перший?

– Ти не переживай. Мені просто батьки як розповіли про школу, а потім ще й плани на майбутню роботу почали складати, наречену підбирати, так я і окопався в підвалі на два роки. Жив на самих консерваціях, доки не закінчились. Довелось потім вилазити.

– Ну ти і балабол.

– І з тобою дуже приємно було познайомитись. Ну я побіг, а то ще справді Богданович розбере – кого ж будеш тоді штуркати?

– Давай. Будуть проблеми з компом – клич. Номер є у будь-якого працівника.

8. Залишок дня уже пройшов спокійніше, коли починаєш розуміти, що від тебе хочуть, дізнаєшся людей, вивідуєш місцевість. Ще трохи і додому. Але попереду маячила іще одна незакрита проблема – похід на килим до Стасіка. І що він мав на увазі під “буде відчитуватись, що дізнався про нашу фірму”?

Так і бачу цю розмову: “Знаєте, в світі існують деякі цифри. Їх можна складати в числа. А ці числа між собою можна додавати, віднімати, множити, ділити… і ще багато чого іншого. Цим я і займався цілий день на вашій фірмі. Ну ще краєм вуха чув секрети догляду за грядками. Але ви не подумайте, цифри у вас мені дуже сподобались”.

Тупо. Сам би собі сказав, щоб ішов шукати інші цифри. Навіть прибиральник має вміти подати себе, щоб зацікавити роботодавця, як би це не було насправді брудно і банально. Все ж таки, реклама – двигун торгівлі, а тут вона на кожному кроці. Ок, з цим якось справимось, головне контролювати, щоб не нагородити дурниць. Вдихаємо, видихаємо – ось і пора на гільйотину.

Ну от уже стоїть під кабінетом. Поряд дві дами, як з обкладинки: юрист і хтось з менеджерів. Усі п’ють якийсь ароматний чай і сміються, розглядаючи якусь папку. У Стасіка там двері заклинило, тому доводиться працювати тут? Сподіваюсь мій допит він не влаштовуватиме перед усіма? Та й чи довго мені ще чекати? Хоч би щось дали знати, може б присів десь.

– Кх-кх, Станіславе Романовичу, ви казали підійти наприкінці робочого дня…

– О, Денисе, ти уже тут? Проходь до кабінету, я зараз підійду.

І тут блондинка в зеленому брючному костюмі до мене: “Хлопче, а ти часом чаю не хочеш?”

Та мене цілий день уже цими чаями заливають. Але напевно це надовго. Доки павич не покаже усі свої пір’їни перед цими кралями, доти сподіватись на його увагу марно. То чому б і ні?

Чай принесли майже одразу. Гарно пахне, напевно якийсь жасмин. Хоча нічого я в тому не тямлю. Краще де там мої ще пару цукерок в сумці завалялись? Один батончик є, їмо, доки і цей не пропав. Інші зараз знайдемо, напевно усі на дно попадали…

– Ну як тобі, Денисе, перший день?

І тут картина маслом: я такий красень, майже увесь заліз у свій рюкзак, водночас перебуваючи під столом, враз підіймаюсь. Ще й з батончиком в зубах. В процесі мало не вбився об кришку стола і не вдавився. Встаю, очі по п’ять копійок, сльозяться. На голові ще гірше, ніж зранку. А я в той час протягую ще одну цукерку йому.

– Пви-во-шайтесь.

– Дякую. То як сьогодні працювалось? Батько не дуже мучив?

А Стасік еталон витримки. Я б уже напевно упісявся зі сміху від побаченого. Ще й відповідати не знаю що. А тільки версія про цифри крутиться в голові.

– Ти сідай, мабуть втомився за день. Уже усе запам’ятав де і що у нас знаходиться?

– Майже.

– І як?

– Перший день вроді нічого. Гарно тут у вас.

– Було важко?

– Та ні. Тато з дитинства розказує мені тонкощі своєї роботи. Так що для мене це буденність.

– Тоді не буду більше затримувати. До зустрічі завтра!

І все? Ради оцього я отак спозорився? Чи це якась психологічна провірка? Щось тут точно не так.