Полювання на відьом

Найменше йому подобалось, що цього разу знов необхідна вистава. Мерлін потурбувався про те, щоб його зовнішність викликала асоціації тільки з чарівниками, але не перестарався: якраз достатньо таємничості, щоб не скидатись на фокусника чи блазня. Всю його фігуру приховував темний плащ з дорогої тканини, заколотий срібною пряжкою на плечі, на обличчі вираз гордовитої зверхності та відстороненості. Він зовсім не був тепер схожий на того Мерліна, якого Артур знав колись — і чи знав?

Двері до залу, в якій засідав парламент, він відчинив не помахом руки, поглядом, і лише на долю секунди спалахнули золотом його очі. Увійшов в ореолі сріблястого сяйва, під налякано-захоплені вигуки. На Артура ніхто і не звернув уваги. Подумаєш, якийсь там давно мертвий король у червоному плащі та золотій короні, з величезним мечем, що світиться.

Але вперше за увесь час він був радий, що увага прикута не до нього. Мерлін пройшов до трибуни повз членів парламенту, які повставали з місць, не впевнені, що робити далі.

— Пані та панове! — його голос здавався сильнішим, глибшим, ніж зазвичай, — я Мерлін. Чарівник Мерлін. І це я у всьому винен.

Артур споглядав обличчя парламентарів (так вони, здається, називаються...) ніби в тумані та ніяк не міг розібрати, що вони виражають. Хтось розгублений, хтось відверто наляканий, хтось зацікавлений. Він не помітив відвертої агресії та трохи заспокоївся. Хто зна, на що вони можуть бути здатні. Не хотілось застосовувати силу (або магію), щоб просто мирно поговорити.

Гул у залі потихеньку наростав, і Мерлін легко провів перед собою рукою. Всі разом замовкли. Здається, перестали навіть гудіти машини, які охолоджували повітря всередині. Королева Джульєтта була єдиною, хто не вставав зі свого місця — окремої трибуни з маленьким міні...міліфоном, але від того, як вона дивилась на Мерліна, Артурові стало моторошно. Щось це йому нагадувало. Чи когось.

Мерліну жоден міліфон не був потрібен. Він говорив повільно, переконливо і терпляче, пояснюючи, як став найсильнішим магом у світі. Якби тільки все це не було правдою...

— Який би сильний не був чарівник, магія, вивільнена ним зі старовинного джерела, може виявитись сильнішою. І я припустився помилки. Прагнучи повернути Артура, я зробив дещо жахливе і притягнув магію, що давно майже вичерпалась в Альбіоні, у незвичних і неприродних масштабах. І тепер ні в чому не винні люди, що опиняються не в тому місці та не в той час, отримують дар, з яким не росли, не вчились його контролювати, якого не розуміють. Це небезпечно. Це смертельно небезпечно. Якийсь час я був впевнений, що можу все повернути в будь-який момент. Аж поки не зрозумів, що обманув фактично сам себе — Артур повернувся врятувати Альбіон, тому що я дійсно не знаю, як тепер з цим впоратись, я не знаю, як зупинити те, що почав.

Джульєтта повільно вийшла з-за трибуни, і вираз на її обличчі так сильно нагадав Артурові Морґану, що він мало не задихнувся від того, як запекло в грудях. Він не знав, чи Мерлін вже зняв закляття мовчання, чи зробив для неї виняток.

— Що ж, горе-чарівнику, — вона не виказала ні тіні страху, поваги чи трепету — скажи нам, що тепер робити? Чи ти просто вважаєш, що можеш оглушити нас цією правдою, і піти? Ні, я прикликаю тебе до відповідальності. Як ти збираєшся це виправити? Як твій король, якого ти насильно витягнув до світу живих, може тут допомогти?

Вона завмерла, спираючись долонями на трибуну, нахилилась трохи вперед, наче звір, готовий атакувати. Ось він, фінал. Мерлін повернувся до Джульєтти з елегантним поклоном. Я зовсім тебе не знаю, хто ти, що з тобою зробили століття самотності — Артур усвідомив, що по його обличчю стікають сльози жалю та сорому за чужий вчинок, і це, мабуть, бачать зараз тисячі людей по всій Британії, але яка різниця, якщо він живий не по-справжньому, якщо він не більше ніж дурна декорація для Мерлінової божевільної вистави. Мерлін точно з'їхав з глузду. Той Мерлін, якого він знав, завжди дбав про людей, завжди ставив добробут інших вище за свій. Наївно було повірити, що він зможе залишитись собою.

— Моя леді, — як тільки його голос не здригнувся, — давня магія, яку я випустив у цей світ походить з джерела значно старішого за самого мене. І що зробити, щоб знов повернути її назад та запечатати, не знає в цілому світі ніхто. Звільнити мені її вдалось після століть експериментів та невдалих спроб...

— І ти не задумався, що це погана ідея, ні на секунду, — не витримав Артур, — за весь цей час, ти не хотів хоч трохи подумати про те, які наслідки можуть бути? Мерлін промовчав, і Артур не знав, чи вдалось йому зробити боляче. Собі точно вдалося.

— Яке. Джерело, — Джульєтта була готова вбити Мерліна, і не тільки поглядом. Повітря починало дрижати навколо неї. Ще трохи, і почнуть літати меблі.

Мерлін непомітно зітхнув, перш ніж розкрити останню карту:

— Ейвбері.

Ейвбері. Артур стиснув руків'я меча. Кам'яна споруда, яка існувала задовго до його першого життя і буде існувати ще довго після другого. Вибудувані величезними валунами концентричні кола, призначення яких залишається одною із загадок історії. Мерлін не побоявся влізти в цю таємницю по самі вуха, знаючи, що наслідки втручання непередбувачані. Мерлін, якого він знав, був готовий жертвувати собою, щоб понести відповідальність за помилки, свої та іноді чужі. Про те, яку давню і страшну силу звідти викликав Мерлін, і думати не хотілось. "Знов розгрібати лайно за Мерліном, тобі не звикати," внутрішній голос Артура намагався жартувати, але це надто допомагало.

В залі здійнявся хаос, але закляття мовчання ще діяло, тому парламентарі просто трясли кулаками, кидались паперами, загрозливо махали руками в сторону чарівника, тупали ногами. Мерлін спокійно і навіть байдуже зустрічав погляди. Дехто вже поривався на трибуну. Треба було віддати належне їхній рішучості. Але ці сміливі, хоч і безглузді, спроби зупинила жестом Джульєтта.

— Ти, — по-справжньому королівським тоном наказала вона, — король Артур і я. Ми втрьох. Відправляємось в Ейвбері розв'язувати цю проблему. Зараз же. Я користуюсь виключним правом. За реакцією в залі Артур зрозумів що виключне право було чимось досить серйозним. Хтось несхвально хитав головою, хтось вибухав мовчазним гнівом. На деяких обличчях читався непідробний шок.

— Пробачте, — Джульєтта ще раз окинула поглядом членів парламенту, — але це саме той випадок. Я мушу. Я краще ризикну собою, чим будь-ким з вас чи своїх підданих. У мене є три доби, а далі, якщо не вийде, я передаю вам усі повноваження, як і йдеться в законі. Ходімо, — це було вже адресовано Артуру і Мерліну. — У нас мало часу. Ми їдемо в Ейвбері. Просто зараз.

Двері за ними зачинились із тріском самі, і мовчання у залі засідань розірвало сотні схвильованих, збуджених, гнівних, обурених голосів.