Полювання на відьом

Повернутися в сад, який був усім світом в ті перші дні — те, що спершу здавалось кошмаром, стало мрією. Артур опустився на землю і провів долонею по нагрітій сонцем траві. Є цей будиночок, є Мерлін, і попереду невідома кількість років, щоб йому до кінця пробачити. Пробачити хотілось, аж до болю, але він відчував, що це поки що неправильно.

Мерлін підійшов і опустився поруч, майже беззвучно. Мабуть, легко вгадав його думки — перші дні пройшли майже без розмов, напружено, у спостереженні за тим, як змінюється країна без магії, як оговтується після полювання на відьом. Мабуть, зараз настав час поговорити.

— Артуре, — голос колишнього чарівника тремтів, — я радий, що ти обрав повернутись сюди зі мною, але скажи мені тільки, що я маю зробити, щоб ти пробачив. У мене є попереду ціле життя, щоб на твоє прощення заслужити.

— Не моє, — глухо відповів Артур. Сонце світило, доводилось примружувати очі, але він відчував скажений холод.

Мерлін кивнув з розумінням.

— Ти маєш рацію. Тоді... маю дещо тобі показати.

На екрані Джульєтта, тримаючи в руках якусь пухнасту муфту під назвою мікрофон, вкотре пояснювала, що ініціювала переобрання парламенту, оскільки останній склад виявився вкрай неспроможним протистояти кризі, а також заявила, що планує звести роль монарха до більш символічної найближчим часом, щоб відповідати сучасним цінностям. Артур дивився і з гордістю за неї, і з нерозумінням — але ось останнє речення, яке злетіло з вуст королеви, нарешті дало йому пояснення, чому Мерлін вирішив це показати.

— Це наша велика помилка як суспільства, і знак бути добрішими та толерантнішими одне до одного. На щастя, невідомий іноземний благодійник пожертвував усі свої статки на допомогу усім постраждалим від "полювання на відьом". Буде заснований фонд, усі зусилля якого будуть спрямовані на реабілітацію...

Артур накрив екран рукою, бо не знав точно, як зупинити картинку.

— Знаю, — Мерлін зашарівся, затараторив, — нема чим пишатись, нема чим хвалитись, це найменше, що я міг би зробити. І ці гроші для мене ніщо... Я готовий зробити більше. Я буду волонтерити у притулках для бідних, лікарнях для душевнохворих, віддам усі сили, присвячу весь час, що у мене лишився...

— Добре, — Артур поклав руки йому на плечі, — я бачу, що ти дійсно хочеш змінитися. Я радий, що ти все більше схожий на мого Мерліна. Але найважливіше, що ти можеш зробити — це написати про це. Написати книгу про те, як важливо не заграватись з владою. Як важливо вчасно зупинитись, взяти відповідальність, змінити шлях, поки ще є час... А видати її можуть потім, після нашої смерті. Я ціную усе, що ти робиш і готовий зробити, і я буду з тобою в усьому, підтримаю будь-що, що ти захочеш зробити на благо людям, будь-який спосіб годиться, і добре, що їх так багато.

Мерлін злегка усміхнувся, Артур відчув, як розслабились його плечі.

— Іноді я забуваю, що ти таки мудрий король, — це прозвучало вже напівжартівливо.

— Давай сьогодні забудемо, — Артур вже не міг стримуватись та опиратись, крижаний холод всередині потроху відступав, його заповнювала ніжність, і він охопив долонями обличчя Мерліна, — хто ми були, і матиме значення тільки те, ким ми будемо всю решту життя — разом.

— Поцілуєш мене? — видихнув Мерлін, і тоді на хвилину вони були просто Артур і Мерлін, просто двоє закоханих на порозі майбутнього, на порозі довгого і щасливого життя разом, без статусів і титулів, без минулого, без гріхів і помилок, без втрат, а потім впали на траву поруч і довго-довго просто дивились на хмари.