Полювання на відьом

Артур встиг підняти долоню і прикрити очі від спалаху блискавки. Він не квапився дивитись, що там відбувалось довкола, але знав, що мусив наважитись.

Камінь розколовся навпіл. Трава біля каменя вигоріла майже рівним колом, і у цьому колі стояв Мерлін і говорив з тінню. Тінь не ховала обличчя, його просто у неї не було. Там клубочився сірий туман чи дим, ніби тінь курила одразу багато сигарет. В усьому іншому – чорний капелюх, чорний костюм – тінь виглядала як звичайна людина. Говорили вони жестами, і Мерлін його/її прекрасно розумів.

Джульєтта стиснула його руку:

– Дивись. Щось не так.

Мерлін опустив плечі так, наче змирився з невідворотним, і Артуру захотілось його обійняти, незважаючи ні на що.

Тінь розтанув/розтанула. Мерлін обернувся, і тільки тепер Артур помітив, що він постарів – ні, його риси були все тими ж, але у молодих немає такого виразу безвиході, відчаю в очах. Мерлін виглядав так, ніби йому зараз повідомили найгіршу новину в його житті.

– Мерліне, – йому було вже все одно, він кинувся до чарівника, – що таке?

– Я в усьому винен, – це зізнання звучало щиро, зовсім не так, як проста констатація факту, як в Парламенті зовсім недавно, – я і маю принести ще одну жертву.

– Що це буде? – видихнула Джульєтта, все ще стискаючи руку Артура.

– Я маю відмовитись від своєї магії. Стати звичайною людиною.

– І, відповідно, безсмертя? – це перше, що спало на думку Артуру, – ти помреш?

– Ні, не помру, – Мерлін криво усміхнувся, – просто стану звичайною людиною після того, як був наймогутнішим чарівником в Альбіоні останні півтори тисячі років. Якщо я хочу позбутись магії, я маю позбутись ВСІЄЇ магії.

– І ти... підеш на це, – Артур затримав дихання.

– Так..., – Мерлін, здається, не мав сумнівів, – не знаю, ким я буду тоді, але я сам це почав, і якщо я чогось навчився від тебе, Артуре – відповідальності. Виправляти свої помилки. Жертвувати своїми інтересами заради інших.

Джульєтта закотила очі. Вона злилась і мала на це повне право.

– Знаєш, не тобі, чарівнику, говорити про виправлення своїх помилок, які, поміть, ти далеко не сам виправляєш. Я згодна з ...., щоб це там не було, ти не заслуговуєш на силу, якщо не здатен відповідально нею управляти.

"Це жорстоко", подумав Артур. "Жорстоко, але правдиво". Так, він втратить все, чим був, з чим зрісся ще з дитинства. Мерлін не вмів бути без магії, це все одно що відібрати зір або слух... Але здається, у них справді не було виходу.

– Що для цього потрібно? – спитав він діловито, – кажи, чим допомогти.

Мерлін усміхнувся – вже вдячно.

– Хіба моральна підтримка.

"Як це буде?" спитав Артур поглядом. Мерлін покачав головою.

– Я не знаю. Але щоб не відбувалось, не намагайтесь мене зупинити. Мені дали всі інструкції, треба тільки їм слідувати неухильно.

Мерлін повільно, але твердою рукою витяг з кишені ніж і, не вагаюючись, зробив надріз на долоні. Кров тоненькою цівкою пролилась на землю.

– Я, Мерлін, – голос чарівника звучав глухо і відчужено, – відмовляюсь від сили, що дана мені від народження, і прошу духів води, землі, вогню та повітря прийняти мою жертву на знак розкаяння в моїх помилках та необдуманих вчинках.

На останніх словах він зблід і Артур зробив рух, щоб його підхопити, але Мерлін встояв. Повітря, здавалося, тремтіло від напруги, небо розривали блискавки, земля гуділа. Джульєтта та Артур не звертали на це все уваги – їх погляди були прикуті до чарівника. Його обличчя дивно змінювалось: він то сміявся, то ридав наступної миті, то дивувався, то обурювався, і все це швидко, ніби... ніби фільм!

Моторошні зміни пробігали обличчям Мерліна, здавалося б, кілька хвилин, але Артур не знав, скільки пройшло часу точно. Він тримався за камінь так, що пальці німіли, і змушував себе стояти на місці і не втручатись. Нарешті Мерлін виснажено зітхнув і осів на мокру землю. Він мав тепер спокійний і умиротворений вигляд. Але він дихав!