Полювання на відьом

Чарівник спав вже двадцять годин. Видно, настільки його виснажили проведені ритуали. А може, просто не хотів прокидатись у цю нову реальність без магії, де він не матиме місця.

Артур відчував пекучий сором за те, що майже не цікавився, що там відбувалось за стінами кімнати, яку їм виділили у резиденції Джульєтти, але це тепер було її королівство, її відповідальність, вона мала з усім впоратись. А він мав почекати на пробудження Мерліна. Він мав бути з ним поруч у перші хвилини його нового життя.

Королівський лікар заходив раз на кілька годин, з розумним виглядом слухав серце пацієнта трубкою, щось записував і йшов. Артур не звертався до нього з питаннями — добитись зрозумілої відповіді не виходило, та і він не знав, що саме хотів почути. Рано чи пізно Мерлін прокинеться. Як на нього вплинули останні події — ніхто не може сказати точно. Залишалось чекати. І розглядати знайомі риси, удаючи, що нічого не змінилось.

Тінь від вій на обличчі, такому ж юному, як тоді, сплутане волосся. Повірити, що був не той Мерлін, якого він любив /кохав/ було майже неможливо. Може, саме тому він і не хотів покидати тієї кімнати, затримати цей момент поза часом, поки міг торкатися руки Мерліна, такої теплої і справжньої, і не думати про усе, що сталось, що змусило його сумніватись, що у нього в цьому житті є майбутнє.

— Артуре, — королева перервала його зосереджене споглядання, — треба твоя присутність.

Він не здивувався, але все одно повернувся до неї з питанням в очах. Як я можу допомогти?

— Небезпека минула, — терпляче пояснила вона, — ми змусили магію піти з цього світу. Ми разом. Я маю звернутись до нації. Але щоб не було пліток, чуток і непорозумінь, разом з тобою. Де ти заодно скажеш, що не претендуєш на престол. Формальності, — вона незадоволено повела плечами, — лікар каже, що він нескоро прокинеться. Ходім.

Артур потихеньку повертався до реальності. В голові був туман, наче він проспав разом із Мерліном увесь цей час — насправді не більше пари годин, поруч із ним у ліжку.

— Ти... як? — звуки дивно виходили з горла, шкрябаючи зсередини.

Вона усміхнулась, провела рукою в повітрі.

— Нічого. Здається, деякі незручності мене покинули... Нам вдалося. Йому вдалося.

— Що з ним буде? — він спіймав її погляд, — що буде... за виклик магії? Це ж не порушує ніяких законів Альбіону, хіба ні? Я знаю, що прошу багато.

Джульєтта криво усміхнулась.

— Він... загинув. Випадково під час останнього заклинання, коли виправляв те, що накоїв. Магія непередбачувана. Так буде краще... для безпеки. Розумієш мене?

— Розумію, — повільно вимовив Артур, — то... ми скажемо, що все скінчилось? Нарешті полювання на відьом припиниться, бо немає ніяких відьом? І тих, хто повернеться додому, не переслідуватимуть? Просто зупиниться... все?

Джульєтта сіла на ліжко в ногах Мерліна. На секунду йому здалось, що вона зараз закурить, але вона не стала цього робити.

— Я не знаю, — зізналась вона, — але я зроблю все можливе.

"Вона хороша королева," Артур вдячно потиснув її долоню, "Я вдячний бачити, як вона стає справжньою королевою".

Чи були у Мерліна колись подбіні думки про нього, юного та нахабного принца? Він, не соромлячись, погладив його по руці, і повернувся до Джульєтти. Тільки тоді він помітив, які в неї темні кола під очима, яка вона бліда і змучена. Як егоїстично він змусив її справлятись з усім у перші години саму!

— Я готовий, — він взяв з крісла випраний і висушений червоний плащ, — все, що скажеш.

Бути декорацією, яка просто повторює правильні слова знову? Тепер це вже не здавалось такою поганою ідеєю, тепер мало значення лише майбутнє — Альбіону, людей, які постраждали від магії ... і його та Мерліна. Незалежно від того, яким той прокинеться. Він не мав у собі сил його покинути.