Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Електронні книги / Драма (900)

Пора

На першу пару. Рано вставати.

А я досі сиджу у підвалі.

Теплі штани і кіт під руками,

Прекрасна ніч як закони моралі.

Закони моралі, які існують в повітрі,

Але мало хто їх користує.

Точно не ті, хто бомблять пологові будинки,

І ті хто мовчки неначе лютує.

Закони моралі записані в книгах.

Казали, книги не хочуть читати.

І всі хто читав колись Кінга,

Скажуть, він був правий.

Всі хто читав історію,

Можуть сказати напевно.

Вона циклічна і в порівнні з водою,

Вертає цикл свій кровно.

То ж нащо створені ці закони моралі?

Правила, притчі і консититуціі.

Що люд збайдужів, коли хтось вмирає на світанні.

І його не навчать навіть притчі Конфуція.

...

Христина

Тебе у неї вже нема

Тебе у неї вже нема,

І більше вже не буде...

Не буде вашої весни,

Ніхто так не полюбить,

Ніхто не скаже вже про вас,

Які чудові люди,

Яка прекрасна пара з вас...

Її уже не буде...

Тебе у неї вже нема,

Загинув ти від кулі.

Вона кричала цілу ніч,

А ти лежав у полі.

Вона відчула біль твою,

А ти літав над нею...

Ти захищав любов свою,

Вона була бронею.

Ти захищав свій рідний дім,

Луги, поля і ріки,

Ранкову тиш і спів птахів,

І пахощі великі.

Вона тебе чекала там,

Вона була твоєю.

Тебе у неї вже нема...

Душі немає з нею.

15.04.2022р.

...

Мрія

Мені боляче так...

Мені боляче так,

кров тече по обличчю,

Мене рвуть і зривають,

бомблять і терзають,

Мені боляче так,

руйнують будинки,

Школи, церкви, заводи,

дитячі будинки,

І гвалтують постійно,

Сміються в обличчя,

І вбивають синів моїх, дочок...

Дитинку.... Не одну, так багато згубили,

Боже, що ж я таке наробила?

І за що так страждає народ мій?

Боже, що ж це таке до нас "прьот"??

Я благаю, як мати, як вірна дружина,

Не дарма мене звуть Україна єдина,

Я благаю, зітри ти цього супостата,

І звільни нас від "помічі" лютого " брата",

Боже, прошу, дай сили і духу,

Вбережи наших воїнів,

Віри нам дай,

Дай надії, терпіння,

Щоб ворог наш лютий,

Зник назавжди, щоб попіл його полетів в небокрай.

25.03.2022р.

...

Мрія

Дощ, цигарки, ножиці

Сіре марево ранку —

Світлих дощів діаманти

Грають небес забаганку,

Летять вниз під бій курантів,

Розсипаються в прах,

Щезають в тумані…

Чи то цигарок запах

Вводить в оману.

Два недопалки на асфальті

Мочить нещадний дощ.

Крові багряної вартість

Змита водою з площ.

Смерть на балконі засіла…

Більш не скидатимуть

Цигарок недопалки сірі

Тонкі пальці просто в бруд.

Де ще вчора життям

Скляні очі блищали,

Смарагда волосся

Руки палко зрізали,

Лезо шкіру смугувало…

Вже сьогодні його немає.

Срібні ножиці одіялом

Висохла кров укриває.

Надії більше немає —

Та є пурпурові світанки.

Життя людей нещадно ламає,

Смерть же ховає останки.

...

diastrofa

Подушка

Чорне небо, місяць лищить діамантом.

Їй не тяжко — їй сильно, їй просто занадто.

Схопило серце горем, болем.

Скрутило плечі, тягне додолу.

Летить вниз, збиває коліна.

Кров тече, брудна, наче сіра глина.

Земля глевка, вона тоне в болоті,

А її далі топлять, глибше в скорботу.

Тягне руку вгору, бідна, ще трішки…

Затримала подих, секунда — досягла ліжка.

Жорсткий матрац пилить, здирає шкіру.

Ще зачекай, все буде добре! Вона не вірить.

Слухає пісню, старий білий навушник.

Промокла наскрізь від сліз подушка.

Печуть, горять, сверблять удари,

Перехопило подих, кисень забрало.

Нічого плакати, живеш, не вбило!

Хіба що взяло серце, витягло і розчавило.

Як ті землетруси ходить колом земля.

Чи то погляд пливе, бо тріщить голова…

Трусить тіло, агонії, хрипи, крики.

Душі більше немає, вона душо-каліка.

Пусткою віє, завірюха, смерч, ураган.

Не витримає, насипте нещасній курган.

Ніч підходить, гладить щоку, цілує в ніс.

— Поспи, — шепоче, — вже досить сліз.

Вона всміхається, дивиться в темінь, глузує.

Досить? Не досить, серце надривно горює.

— Стільки крові не тече венами в тілі,

— хрипить вона мовчки ночі на вушко,

— Скільки страху, сліз, крику й болі

Терпить щоночі моя подушка.

...

diastrofa

Часом живіше живих

Дощ у вікно. Тихенько кап-кап.

То не сльози його — біль, страх.

То гірка перчинка в оці. Пік-пік.

Розрослася, згнила, схилилася в бік.

То останній трамвай мчить додому. Бр-бр.

А ти куди? Постій, подивись, як пустіє двір.

Плигни з розбігу в калюжу. Плеск-плеск.

Бач, багряне марево неба. Справжній бурлеск.

На небі? В моїй розбитій душі. Дзинь-дзинь.

Це так блиск розбитого скла відлітає у синь.

А ти хто? Як мене бачиш? Очима блим-блим.

Я ж привид, вкритий простирадлом цвілим.

Чого так прискіпливо? В саму душу зир-зир.

А там же нічого, крім перця чилі та дір.

Ти то все бачиш. Поглядом палиш. Пш-пш.

Мені щастить, бо вогонь не чіпа мертвих душ.

Мертивих. По нас вже й не плачуть. Хник-хник.

Тих мертвих, що часом живіше живих.

Я з подихом смерть видихаю на тебе. Ху-ху.

Так близько не стій. Покинь чорну невдаху.

Краще тікай від мене, як сіра мишка. Киш-киш.

Йди, біжи що є сил, а про мене забудь, залиш.

А ти відмовляєшся, мотаєш головою. Ні-ні.

Та ж ти пливеш, а мій корабель затух на дні.

Де твій страх? Як же ні, коли так й тільки так!

Чому? Ти ж вільний, а я закритий у клітці птах.

Ти відкриваєш рота і тягнеш повітря. Дих-дих.

Що відповіси мені? Цікаво й дощу, теж затих.

А ти закрив очі. Не дивишся та мовчиш…

Більше ніяких «зир-зир», «ні-ні» та «пш-пш».

Вже зненавидів? Прагнеш й не знати? Ха-ха.

Що ж, ми таки схожі. І я привид й ти, бідолаха.

Два привида разом — хвороба, чума. Кха-кха.

Я не вмиратиму за цей світ, ти — не труї келиха.

Хоча й ненавидиш, не вбивай. Благаю. Ну-ну.

Хіба ж ти послухаєш… Підготую собі труну.

А я теж ненавиджу! Тишу. Дощ знов накрапа.

Я більше не хочу мокнути. Тож бувай. Па-па.

...

diastrofa

Великодній подарунок

“Христос воскрес” летить з-під неба

У великодньому вбранні.

Від тих дарів ховатись треба,

Та не сьогодні.

Не мені.

На вулиці сьогодні свято

Сирени й дзвони в унісон.

А в церкві моляться завзято:

Тропар, Воскресє

І прокльон.

Тримає кошика поважно

Якесь тремтливе дитинча.

А на хорах стоять як завжди,

Та не співають,

А мовчать.

Погаснуть зорі, бо завіса

Христос воскресне і в пітьмі.

Хай світло котиться до біса

Хоч і помрем,

То не самі.

Христос щороку помирає,

Висить самотньо на хресті.

Він теж таких шляхів до раю

Не сподівався,

Не хотів.

Синіє небо понад краєм

З-під хмари наплива досвіт.

А подарунки все літають,

У кожен кошик.

Як під звіт.

Настане ранок дня нового,

Відʼїде камінь по стіні

І знов, як кожен рік до того,

Христос воскресне.

Я - вже ні.

©s_shtorm

...

Слава Шторм

Моє життя

Моє життя - потік думок,

Це світ книжок, поезій

Це світло, це подій танок,

І на вірші рецензій.

Картина на стіні висить,

Відображає дійсність

Мою, вогонь в мені горить,

Горіти буде вічність.

Моє життя - це сад пісень,

Це мої батько й мати,

Іскри щастя, що день в день

Дають мені співати.

...

Sanita_V

Не шкодуючи шкодують

Там , де блакить небесна не доходить.

Де світло зникло із усіх усюд.

Де демон ненависний тільки бродить.

Зібрався там весь грішний люд.

Хоча людьми їх важко вже назвати.

Всього лиш душі. Чи те, що залишилось.

Істоти, тінь. І що тут ще казати.

В страшному сні такого б не наснилось.

Довкола сум і морок там панує.

Руїни, що замками були.

Там плачуть всі. Та хто їх вже почує?

Крізь них проходять буйнії вітри.

Там вже давно не видно горизонту.

Де кілометри стоптаних стежок.

Живуть там воїни невидимого фронту.

Про них почуєш може із книжок.

Хоча життям насправді там не пахне.

Вогонь пекельний тільки й страх.

Енергія жива ще досі чахне.

Блищить бездушність у страшних очах.

Хоча ті очі сліз уже не мають.

Не маючи ні тіла, ні краси.

За вчинки там покуту відбувають.

І не шкодуючи шкодують , що жили.

...

Конкурс "Фентезі поезія" від проєкту "Аль Мор"

Герої не вмирають

Всі кажуть, що герої не вмирають,

Що дивляться на нас вони з небес,

Та сиротами діти підростають,

Немає на війні на жаль чудес.

Все більше на могилах України,

Рясніє синьо-жовтих прапорів,

Вони озвуться криком журавлиним,

Полеглих у боях її синів.

Синів які героями ставали,

Але ніхто померти не хотів,

Бо дома їх живими всі чекали,

Всі ті, хто вже на жаль осамотів.

Я мрію щоб герої не вмирали,

Щоб серед нас як і колись живі були,

Біля людей, яких вони кохали,

З дітьми за для яких вони жили...

...

Дмитро
18+

Мого серця біль

Все почалося з нашого перегляду «Воно».

Я в пам’яті досі тримаю страшні картини цього кіно.

Мені було так самотньо, друзі не прийшли,

Я все оглядалася, шукала кому б мої розмови підійшли,

А ти така ж розгублена стояла, дивилася, як я, у телефон,

Я зрозуміла одразу, нам буде добре в унісон.

Я перша підійшла, себе ж переборола,

Хоча зізнаюся, від переляку руки хололи.

Твої знайомі також не прийшли в той вуличний кінотеатр.

— Подивимося разом? — насмілилася я спитати,

А ти погодилася і посміхнулася тоді так щиро...

На дворі ніч, мороз нам пробирався до шкіри,

Всі ковдри закінчились, ми на твоє худі сіли.

Ти щось казала, я через галас кіно не розуміла,

Відповідала короткими «так» чи «ага».

Не знала ще тоді, яка моєму серцю станеш дорога.

Так дві години секундами стали. Настав час розійтися.

Було так морозно, хотілося скоріше вдома зігрітися.

— Тебе підвезти? — тепер вже ти мене питала.

Такої атаки моє серце до того не переживало.

Я червоніла густо, раділа що на вулиці темно.

У відповідь сказала ні. — Я почекаю таксі, напевно.

Чекати двадцять хвилин, осіння прохолода вбивала.

Ти залишилася зі мною, ми про щось жартували.

Зайшли в найближчу будівлю зігрітись,

А там були твої знайомі, це ж треба так зустрітись!

— Це твоя дівчина? — вони тебе спитали.

Я з подиву замерла, ти ні сказала, віджартувалась.

— Просто ви виглядаєте мило разом.

Їхні слова у моїх вухах грали джазом.

Я в той момент в тобі пропала, ти б тільки знала.

Ти б знала, як твоя посмішка мене зачарувала.

Твої знайомі пішли, а ти вирішила уточнити:

— В мене є хлопець, — це треба ще так вміти,

Щоб з першого ж пострілу вбити одразу.

Я за свої ж думки до себе відчула відразу.

Ти сміялась, що люди тебе лесбі вважають

Лише через те, як ти виглядаєш.

Я підіграла, а в думках тебе арештувати хотіла.

Ти незаконно своїм виглядом мені дала даремну надію.

Твоє коротке золоте волосся, кепка,

Красива посмішка і погляду затока,

Мене в тобі втопили. А ти смієшся, як же так.

Ось так, моє сонце. Мені тепер без тебе ніяк.

Я провела тебе до, як я гадала, твоєї машини.

Бездумно кинула: — Гарний колір, — не знаючи всієї картини.

— Це мого бойфренда авто, до речі.

Ти вдруге мене вбила, а потім обняла за плечі.

Навіщо з моїм серцем граєш, дівчино п‘янка?

Я розумію, ти не й думала, що я така.

А я така, як є. Самотня, через те й дурна.

Мені ти запала у душу, а особливо твоя посмішка ясна.

Ти не хотіла їхати перша, мене не відпускала.

— Я напишу, як буду дома, — я пообіцяла.

Ти посміхнулася востаннє, в машину сіла.

Оту що твого бойфренда, а не твоя. Небесні сили,

Я у твоїх очах зірки ловила. Тепер не страшно й вмерти,

Коли пізнала я нарешті справжнє кохання, хоча й зі смертю.

Відтоді не було такого дня, що б я не думала про тебе.

Мені ні їсти, ні пити більше не треба,

Тільки б тебе зустріти ще хоч раз.

Коли побачила тебе я вдруге, пропала враз.

Ти йшла по вулиці, а я сиділа у кафе.

Я крізь вікно тебе одразу впізнала, ти ж не помітила мене.

Ти йшла в спортивному костюмі, така крута.

Мені від бажання скрутило низ живота.

В руці ти несла шолом від байка,

Мені лише від думок як ти ганяєш стало палко.

Ти швидко пройшла, повернула наліво.

Мене мутило від солодкої кави, випити б пива.

Я вскочила, побігла нетерпляче додому.

В душі гола, згадую нашу розмову.

«Просто ви виглядаєте мило разом.»

Ноги тремтять, мене вигинає в екстазі.

Пальці липкі, змиваю хіть водою.

Мені б думати не серцем, а головою.

Ти красуня і сексі, але бойфренда маєш.

Я постійно забуваю, хоч ти мені сама сказала.

Уявляю тебе перед сном. Ти підло сидиш в голові.

Уночі снишся мені. Сидиш на байку в шоломі новім,

Мене підкликаєш. І потім ми катаємось всю ніч.

Не на байку. Я на тобі при світлі свіч.

Твоє коротке золоте волосся розтріпалось,

Я пальцями за нього, як за рятівне коло тримаюсь.

Твоя яскрава посмішка блищить на пухких вустах,

Ласкаві руки лежать на моїх грудях.

Ти мій байк, я твоїм тілом керую.

Від губ до грудей, потім нижче мандрую.

Заводжу тебе, як двигун, тисну на газ,

Милуюся, як жадібно до мене тягнеш таз,

Облизую губи. Мої не такі, як твої, пухкі,

Та повір вміють робити такі речі жаркі,

Що тобі й не снилось. А снилося це мені.

Прокинулася зранку спітніла. Ненавиджу сни.

Ранковий душ, знову думки про тебе,

Знову липкі пальці, пожежа між ребер.

Іду на роботу, знову бачу тебе. Ти так далеко,

Своєю посмішкою мене наражаєш на небезпеку.

Ця посмішка мені, немов на рану сіль.

З чого ж смієшся ти, мого серця біль?

Із жалюгідності моєї? Хто знає, може й так.

Мене незламну розламав якийсь юнак,

Лиш тим, що ти його, а не моя.

Це він на твоєму байку ганяє, а не я.

А може й байк отой його, як і машина.

А його ти так само вбиваєш своїми очима,

Руками, посмішкою, волоссям й словами?

Я була б краще за нього, клянусь небесами!

Ніколи б не відпустила тебе одну на ніч кіно,

Тим більше, коли це страшне «Воно»,

Тим більше пізно уночі, коли на вулиці мороз…

А він так легко відпустив. Юначе, та в тебе психоз,

Якщо гадаєш, що таким з відношенням вона залишиться твоєю!

Ще раз так зробиш, і я клянусь, стану змією,

Приповзу до неї та, як Єву, її спокушу.

А в тебе отрутою плюну, хвостом задушу.

І я не жартую, ти дивись мені юначе,

Якщо колись дізнаюся, що вона через тебе плаче,

Я її ж байком тебе переїду. Ще раз клянуся.

А поки я до неї не піду, на посмішку її лише всміхнуся.

Поки з тобою щаслива серця мого біль,

Я знов сама терпітиму зимову заметіль.

...

diastrofa

Безліч і один

Я нічого не чую, нічого не...

У натовпі хворих людей,

Похилилась голова, не видно очей...

Дуже голосно, сум днів і ночей,

У натовпі...хворих...В думках?

Думках, що зникають у строках,

Думках, що виростають у страх.

Сьогодні моя любов – самота

Моя любов безхатько, сирота.

Кимось люто гнана,

А мною любо бажана.

Та не можу й торкнути,

Бо знову в думках і не сам,

Бо знову натовп шум і гам.

Сьогодні я не в собі,

Ніби зло, що на самому дні,

Ну або вийшов із себе,

Ніби в прикрощів небо.

Через людей, заважають

«Хто я такий? Не знаю...»

Сьогдні я сам собі музикант,

Сам собі друг, брат,

Філософ чи Кант.

Сьогодні я сам собі сон,

Бадьорість чи коматоз,

Сьогодні я сам собі музика,

Слово, рима чи ремарка...

Та хто я все таки такий?

В розумі чи безумний,

Поет чи той хто пише,

Новатор чи кліше,

Мрійник чи бездарний,

Хворий чи майже здоровий?

Не знаю...

...

Kruhitka_Dobro

Через стільки років?... Завжди...

Він холодний і похмурий,

Немилостивий , грубий.

І на обличчя непоказний,

Та з губами не виразними .

Він був закоханий лиш раз,

Та їй він був чужим.

Від пристрасті, як від спраги,

Знесилений був він.

Але нема перепочинку -

Наближається удар...

І вижив лише хлопчик,

Наслідував він дар.

І як поводитися з ним?

Адже його мати-ВОНА.

Та, що була кохана

І серцю така жадана...

І, дивлячись на хлопця,

Він згадував про НЕЇ.

І серце билося тихіше,

І голос був ніжніший.

І він тоді поклявся,

Що вбереже того,

Хто й не думав,

Що любить матір його ...

І він тоді загинув,

Двійну ведучи гру .

І свій секрет фатальний

Навік забрав в труну.

То нехай на тому світі

З НЕЮ щасливий буде він!

Він заслужив, повірте...

Досі за-ко-ха-ний.

...

Marlena_Black_

Зорепад

Ти як метелик в тій блакитній сукні.

Я так жалкую, що замало цінував

Твоїх очей яскраві літні зорі

Коханні губи недоцілував.

Ти як весна у зорепаді танцювала,

І віддавалась без останку, до кінця,

А я не вірив у казкове дивне сяйво

Нерозуміючи чим це заслугував.

Затамувавши подих зустрічали ранок,

І мала б вже ростанути зима...

Прийшла війна, розвіявся серпанок

Та обірвалось щастя майбуття.

Не народились наші янголята,

Вони були б чарівними як ти.

Від туги посивіли нащі тата,

Бабусями не стали матері.

Коли ти гинула в багатоповерхівці

Коли ламалась цегла і бетон,

Від вибуху здригнувся всесвіт цілий,

Але чомусь заплющив очі бог.

Я б врятував тебе, я б розкидав завали...

Але не міг, я був вже не живий

І побратими наді мной сумні стояли

Шоломи знявши, не ховаючи журби.

...

Ігор Тхаревський

Місто, якого більше немає

Місяць не світить, сонце не сяє,

Над містом, якого більше немає.

Гомін пташиний людей не розбуде

В місті, якого ніколи не буде.

Чорні дерева, зім'яті автівки,

Згарища, попіл, розбита бруківка.

Без даху і вікон похилені стіни...

Лежать під завалами цілі родини.

Лежать і не дихають, що з ними стало?

Їх бомби ворожі навіки приспали.

Їх рвали снаряди, дірявили кулі-

Це їх покарали за справи минулі.

За те, що свободи хотіли ковтнути,

За волю, за мову, розірвані пути.

За долю, що самі обрати посміли

На смерть прирекли і безжалісно вбили.

Буває, почується голос людини,

Примариться сміх у ранкову годину...

Та ні, тільки круки над містом літають,

Лише їхні крики в повітрі лунають.

Ну от же ж, на лавочці, біля паркана

На ручках баюкає донечку мама.

От, шапочку їй поправляє, пенеткі,

В пакеті шукає вологу серветку...

Здалося. То мари були, то не люди.

То дране лохміття валяється всюди.

То хустку жіночу розтріпує вітер,

Яка вже нікого не зможе зігріти.

По сходах сусід не підніметься вгору

Ніколи у двері ніхто не подзвоне,

Татусь не приїде з роботи надвечір

Не стріне його галаслива малеча.

Нема ні дверей, ні під'їзда, ні дома,

Лікарня розбита, садочок і школа.

Розтрощені вулиці, мікрорайони,

В зруйнованій церкві не вдарять у дзвони.

А може, все вигадка, може наснилось?

Заплющити очи, щоб все припинилось?

Лиш серце сумує, болить і страждає

За місто, якого більше немає.

...

Ігор Тхаревський

Втеча

Вона любить тікати.

Коли гнів наростає у грудях і застрягає у горлі,

Вона розуміє, що як тільки промовить слово - поллються сльози.

Гіркі від років образ та побоїв.

Тому доводиться ковтати клубок у горлі

І рахувати до десяти.

Як її вчили психологи в школі.

Взагалі, буває важко продовжувати ховати свої емоції.

Хочеться вибухнути від них.

Істерично кричати на всіх,

Розбивати від гніву об стіни свої кулаки.

Кричати, допоки не зникне голос,

Кричати, допоки слова не дійдуть до людей.

Та голос зникає,

Плечі починають боліти,

Хто почує її?

Тому вона тікає.

Із необхідного - гаманець, книжка, ключі.

Тікає аби просто втекти, щоб подихати свіжим повітрям.

Бо там де була, вже нема чим дихати,

Тому і не виходить кричати.

Потрібно всього лиш сісти у потяг,

Послухати колискову вагона,

І відпочити самій.

Вона любить тікати,..

...

Anita_Lucy_chan
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
Розпочався конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦
23.11.2023

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Ви довго чекали, але час настав! Починаємо збирати твори на конкурс 🇺🇦⚡️ Квантова Україна ⚡️🇺🇦

Озброюємось квантовою механікою, перечитуємо класику наукової фантастики про паралельні реальності та надихаємось втіленими у кінематографі та відеоіграх мультивсевсвітами! ⚡️

... Детальніше
Блоги
А знаєте, про яке місто на Аркуші пишуть найчастіше?Нівроку
15.12.2022
На Аркуші публікують свої твори вже 1162 автори з різних куточків України. Є письменники як зі сходу ... Детальніше
Ксенія Демиденко "Позитивна дитина"Moonrise Darkness
02.12.2023
Посилання на книгу, яка цього разу стала жертвою мого відгуку: https://arkush.net/book/762 Раніше це ... Детальніше
Істота у дзеркаліDeadNeko & Polska kotka
02.12.2023
Чи варто радіти скарбу, що отримано задарма? Ваш успіх, ціною невдачі іншого. Або ж, все було навпак ... Детальніше
Без "токсік"Ханна Трунова
02.12.2023
✨️Я від самого початку вирішила, що в моїй книзі не буде "токсік" стосунків. На початку історії, зві ... Детальніше
17 розділ "Цвіт Адонісу"!Анастасія Горицвіт
02.12.2023
Ось вже нарешті і 17 розділ "Цвіту Адонісу" є у вільному доступі! Момент перелому, коли долі двох о ... Детальніше
Нова книга Венера Море
02.12.2023
Гаразд, я знову пишу 😇 на цей раз " Жива Історія,, призначена іншій дівчинці в якої так само дцп. Т ... Детальніше
На Аркуші вже:
8458читачів
83597коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: