Електронні книги / #постмодерн (14)

Дощ біжить у синіх кросівках,

За руку веде його біла луна.

Небо танцює по темних доріжках,

На Сонці всі кажуть веселі слова...

На вулиці став популярнішим кашель,

Картини всі вішають в головний зал,

Кричать вони: "Це НАШ шедевр!"

Хоч автор від сорому помер дотепер.

Ангіна, кашлюк, чума, холера, РДУГ..

Такі от хвороби у людства давно.

Але, повсякчас, назавжди(') і наза(')вжди,

Дощ все ще біжить у кросівках своїх...

Ніч відходить на захід покрита зірковим пилом

Із запахом втечі й заліза старого потягу

Де мереживо вʼється чудернацьким вітрилом

Де життя пробирається за слідом холодного протягу

І романтика прокуреного плацкарту

І естетика розстріляних міст за вікном

Лягає на плечі втомленому Атланту

Впивається йому в лоба терновим вінком

Нехай втома лягає на очі твого попутчика

Хай тишу розріже шепіт чиєїсь молитви

Все одно про це не напишуть на сторінках підручника

Все одно від цього не зникне твій страх гонитви

Мрії про щастя зникають під завалами дому

Мета існування вимивається слізьми у ринвах

У горлі стоїть розпач і стікають краплі рому

І впевненість лишається тільки в благородних поривах

А ніч зникає за смугою темного лісу

Забирає з собою сліди таємниць і чужих одкровень

Показує твою праведність Богу

Віддає твою кров бісу

Вивертає назовні душу і вміст чиїхось кишень

Сонце засліпить ворога й покаже справжнього друга

Розкреслить зморшки вже зовсім зелених нив

Під ним розтане прихована давно напруга

Під ним достигне зелень для літніх жнив

Читай газету в кімнаті де світло

Приховує гучність фортепіанних

Клавіш, які натискає самотність

Жінки в червоному платті. Двері

Між ними — це вихід, якого насправді

Немає.

Це погляд художника досить спокійний,

Крізь вікна розчинені з літнього мороку.

Звук лиш підкреслює їхнє мовчання.

Кімната в Нью-Йорку — нічого нового,

Насправді давно, як нічого нового:

Нудьгою освітлені стіни, позбавлені

Тіней фігури, картини, загострені

Речі і гранями штучно оголені

Зовсім утратили власну привабливість,

Наче втомилися від співучасника

І від співучасті бути в підрамнику,

І говорити, освітлені втомленим

Голосом побуту та відчуження.

Втомлені навіть від кави ранкової,

Від світла та музики, один від одного,

Нудьги, і картини самої ж Хоппера.

Нічого нового! Нічого нового!

Тяглість з епохи твого Вавилону,

Персів, шумерів, та Македонії

І до династії Селевкідів, згодом

Віддавшись у руки Риму

Ти розбрелася по Новому світу

І стала кімнатою у Нью-Йорку,

Абсолютно холодною, абсолютно освітленою

Задивившись у давнє придумане дзеркало

До біса надовго, — так довго, так довго,

Що звикла не бачити власне безтіння,

Свою бездушну геометричність

Штучну подобу і холод предметів

Одітих в охру, що тягне в опівніч

Наче метеликів до аргону

Твого двоєдушника, — знову і знову.

Як тягне вітер по вулицях стоси

Газет і звуки фортепіанних

Пє’сок, симфоній, кінематографу

Фар, що вихоплює з цільного мороку

Кімнатно-культурну декоративність

Нашого світу і нашу безмовність.

29.07.2022

Муже, славетний відвагою йти в невідомість безсмертя,

Дюжину знаних та сотні забутих діянь учинивши,

Відав чи ти, що шукаючи шлях до богів милосердя,

Станеш рабом, що служитиме задумам ницим і грішним?

Тюхе обранцю, що став божевіллям Олімпу богині,

В смертних обіймах стискаючи шию Немейського лева,

Певно,ти вірив, що з гідністю сплатиш борги, Зевсів сину,

Силу півбога ввіряючи в руки Мікен владареві.

Викреслить ймення твоє із сліпої Атропос сувою!

Прагне цього Еврістей, боягузливий горе-правитель.

Мойра Лахесіс добряче тебе ошукала, герою:

Байдуже долі до волі, хай смертний ти чи небожитель.

Мужній Алкіде! Хай вдячні тобі Прометей та Еллада,

Доблесть свою ти черпаєш в бажанні нікчемі служити.

Шлях твій, оспіваний музами, стелить богиня Апата,

Гімном твоїм стали сльози скорботи в очах Іпполіти.

Гірко картає себе Іолай за підмогу близ Лерни,

Зморений люд з ностальгією дивиться в небо Стімфали.

Що ті потвори, як править безкарно державою  скверна?

Що ті герої, що в дар їй народ принесли на поталу?

06.02.23

©️Неофітка📿