Bohdanito

Вверх злетіла тая птиця,

Котру ненавидів весь світ.

Можливо, щастя — небилиця,

Але як же пахне його цвіт...

Всі ми, на жаль, раби системи,

Заточені в тісних світах.

Але навряд чи злії біси

Тримають душі в кайданках.

Так, не тіло і не мізки —

Все це обгортка, лушпина,

А саме душі — ті, нетлінні,

Що їх дарують небеса.

Невже немає вже поетів?

Нових писак, жвавих музик?

Не може бути, що митці

Повимирали геть усі!

Не вірю, друзі, це дурня!

Образа, наклеп, ще й брехня!

Бо кожен день спостерігаю,

Як нове мистецтво розквіта.

Нас роз'їдає життя постійно:

Когось за раз, когось повільно.

Та пишемо далі, крізь вітри, —

Вперті, незломлені майстри.

І до останнього пориву

Ми творимо для вас дива —

Чи нотою гарною, чи словом,

Чи пензлем у фарбі, чи пером…

Жив тут якось скелелаз,

Що на гору виліз раз

І з висоти тієї гори

Побачив перли у воді.

Все плануючи ретельно,

Спуск останній він почав:

З вершини Альп на саме дно!

Трагічне вийшло полотно.

Білі хвилі, темна кров,

Душа звільнилась від оков.

Отакий-от скелелаз,

Що помер, як водолаз.

Потроху я себе палю,

Своє здоров’я убиваю.

Не віддавши частки себе,

Я шедевр не створю.

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Дуже важко знайти час,

Коли натхнення прийде враз.

Кожен ладен відкладати,

А коли ж тоді писати?

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Ці слова такі прості,

Вночі написані вони

Вже сонливою рукою

І дурною головою...

Ох, мистецтво, ти прекрасне!

Таке жорстоке і святе.

Ненавиджу і зневажаю,

Але в душі люблю тебе.

Бо ти і є життя...

Коли читаєш книгу

З друзями чи один,

Тоді приходить іноді

Страшний Нечитун.

Коли ж ти пишеш глави,

Новели чи романи,

Буває, загляне

Противний Неписун.

Він ховається усюди:

У темному комоді чи в старих листках.

Він їсть мої нерви й хоче мого забуття.

Немає в нього ні совісті, ні каяття.

Підлий Неписун

І брат його —

Ще гірший,

Клятий Нечитун.

Десь далеко ходять люди,

Яким незвичні ці проблеми.

Десь далеко вирубували дерева,

Аби я нічого не написав...

Коли сидиш щоночі

І будуєш свій сюжет,

Постійно підбиває

руку саме він —

Паскудний і лінивий

Маленький Неписун.

Він ховається усюди:

У рукописах і покинутих поемах.

Він їсть мої нерви, хоче мого забуття.

Немає в нього ні совісті, ні каяття.

Підлий Неписун

І брат його —

Ще гірший,

Клятий Нечитун.

Писати я почала давно.

Про любов таку, як у кіно.

Працювала і вдень, і вночі.

Мої романи видали, та на жаль не ці.

Детективи просять читачі,

Їх вимагають видавці.

На мене давлять геть усі —

Мою любов зведено на ні.

Вони не бачать суть, а тільки панораму.

О ні, я рабиня жанру!

О ні, не треба їм любовне чтиво!

Пишу постійно детективи!

Не важко було взятись за перо —

У руки саме стрибнуло воно.

Написав найлегше — про любов і зраду.

Потім ще одну сльозливу драму.

Писав заради грошей і майна,

Та волала моя письменницька душа:

Хотів я мати екшен, вбивства й томмігани,

А писав любовні мелодрами.

О ні, я раб цього жанру!

Не треба їм ці детективи й трилери!

А лиш сльозливі мелодрами!

Це просто диво, бажання Провидіння:

Що зустрілися дві заковані душі.

Ми напишемо їм книгу, та яку!

Пиши любовну лінію —

А я додам свою.

Я скажу так, як кажуть всі:

Без тебе я б лежав на дні,

Не плавав би, і не літав,

Без тебе впав би й не встав.

Це кінець, або початок,

Немає в мене ком і крапок.

Минає ніч, а потім ранок —

Найромантичніший світанок.

А за ними летять дні…

У них ходжу ніби в сні.

Немає спокою душі

Ні восени, ні навесні.

Я, як отой безкрилий птах,

Тільки в серці моїм страх.

Без тебе я б не був собою,

Твою любов несе водою.

Тебе міцно обіймаю,

До серця свого притискаю,

І радію, що не сам

У цьому світі діорам.