Irene Adler

На сонну землю гляне сонце скоса,

Пригріє, скаже до зими: "Оревуар!",

Й прийде весна, закутана в муар,

Смарагдокоса, боса, стоголоса,

Заквітчана у крокуси строкато,

І задзвенить як свято, як стакато

Дощів сріблястих по округлих стегнах хмар.

У соснах легіт вироблятиме кульбіти,

В тіні дуеньї-яблуні фіалки-діви,

Потуплять личка ледь сором'язливо,

А голої берези білі віти

Сплетуться з вітром в п'яному екстазі,

І світ полине у веснянім джазі,

У танці гублячи з кишень травинки й квіти.

На луках бузьок витинатиме колінця,

А перелітні птахи-менестрелі

На аличах виводитимуть трелі,

Весна вино бродить залишить в сінцях,

Настояне на пахощах троянди,

Й розвішає із світлячків гірлянди –

І ночі сповняться коханням аж по вінця.

22.02.2025

У жовтих саванах, в розкішних багряницях

Стояли вартові, чекаючи на сон,

Уже не пили воду із криниці

І крицю проміняли на бетон.

Уже не заплетуть дріади вербам коси,

Уже затихли лицарські пісні...

Стоять і дивляться, як містом ходить осінь,

Величні, древні, хворі й мовчазні.

В повітрі запах диму, пилу, тління,

Мене так тішить ваш осінній сплін

Та чи згадаєте тепер своє коріння?

Чи підведетесь з стáречих колін?

Що ж ви забули так далеко з лісом?

Чи ж пам'ятаєте іще оті часи,

Коли не смогом дихали, а бризом,

І мали сильні юні голоси?

Коли ногами ще вгрузали в землю,

Руками сині підпирали небеса,

Коли ще річку не скувала гребля

І вітер ніжно віти колисав?

Та ви не чуєте, оглушені юрбою,

Й не бачите – вам очі дим застлав,

Все стоїте собі, похилені журбою,

Зістарені перегуком заграв.

***

Уздовж доріг і шумних магістралей

Стоять як привиди в святковому вбранні

Навіки втуплені у незбагненні далі

Заручники людської метушні.

17.09.2024

Рубіном краплина вина зірвалась і впала, а може то кров,

Я знову по лезу йду, ноги скривавлені знов,

В один бік безодня, а в інший ще глибша пітьма,

Шукаю я сенсу, та сенсу у цьому нема,

Згоряють мости, купи мрій спаленілих дотла,

А я лиш просила для серця окраєць тепла,

Тепер вимагають сплатити всі давні борги,

Та в мене вже й серця нема, тому це вже не має ваги.

Я знов на межі, але брешу, о кляті облудні слова,

Немає у світі отих еталонів добра або зла,

Лиш люди – задарма тебе обдеруть до кісток,

Спаплюжать надії, думки пересіють в пісок,

По одному видруть пір'їни з обпалених криками крил

І лишать зґвалтовану душу серед безіменних могил.

Та більш не скорюся, доволі терпіла биття,

Помре той, хто схоче забрати у мене життя,

Я більш не вагаюсь, я вже перейшла Рубікон,

Тепер Я цунамі, торнадо і Армагеддон.

04.11.2024

Восени вітер шурхотить падолистом,

Так ніби то чиїсь бентежні, стишені кроки,

Здушеним горлом вдихаю запах тліну

І поринаю у спокій,

Грію ноги перед каміном,

Що було вчора, уже неважливо,

Що буде завтра, те змиє дощами,

Відігріваю душу кавою з цинамоном,

Хоч зараз не відмовилась би й коньяку додати,

Поки ще вересень, сонця іще задосить,

Та я вже сумую за тим, чому ще не дібрала ймення,

Так буває, коли на місто спадає осінь

І дощ накрапає пелюстками хризантеми.

28.09.2024

Злотаве, багряне опале кленове листя,

З роси намисто

На павутинні блищить

Ніби вітер зронив сльозу,

Під небом синім, під небом бездонно-чистим

Слухає місто

Як пісня-осінь бринить

І відлунює десь унизу.

Із бризок жовтих постали фортеці шпилі,

Спокійні хвилі,

Небесна річка несе

Човен осені поміж скель,

А сонце – яблуко, в солом'янім брилі

Жоржини білі,

І осінь пише есе

На порогах людських осель.

16.08.2023

Колодязь прадавній, пречистий, глибокий

Нап'юся хмільної води,

Холодне повітря, згасаюче світло,

В утомлене тіло омріяний спокій,

У тіло моє увійди.

Під зоряним небом на ложе із глиці

Приляж відпочити на мить,

Під шатами лісу у ладані сосен

Розітнене серце, скривавлене серце

Хай більше тебе не болить.

Вуста заніміють і сльози замерзнуть,

І серце зупинить свій біг,

Під місячним сяйвом загублене тіло

Сріблястим морозяним зоряним пилом

Укриє найперший сніг...

А потім, як сонце пробудить всю землю

З полону твердої води,

І знову відтане оновлене серце,

Й зі сну ти повстанеш, то дихати, жити

Ти сили в собі віднайди.

07.11.2023

Чуєш, як осінь вітрами дише,

Стиха колише траву?

Бачиш, на листі барвами пише

Пісню журливу, німу.

Падає листя, стиха шепоче,

Хоче сказать щось мені.

Довгими стали темнії ночі,

Кволі зробилися дні.

Небо блакитне, небо бездонне,

Небо холодне як лід,

Падає листя в озеро сонне,

Озеро сиве як дід...

Дихати важко... Серце спинилось...

Падає перший сніг...

Осінь зажурено, кволо схилилась

Й тихо лягла на поріг.