Юлія Якушева

Твої риси мене так кличуть,

Що умить забуваю всі правила.

Щвидко місце моралі заповнює хіть,

Бо тобою роками я марила.

Заборонений плід у руках лише мить,

А я вже розгубила чесноти.

Заколисана етика десь собі спить

І не може той потяг збороти.

І спалахують миттю десятки пожеж,

Я тоненька струна напнута.

І ця палкість ніколи не визнає меж,

І тримати в собі - отрута.

Я хотіла би бути невинною,

Захмілівшою, чи дитинною.

Але риси твої то спокуса

І моя найжаданніша муза.

Перша причина у пам'яті чорна,

Пахне травою, болотом й землею.

Влізла у теплу та слизьку багнюку,

Влізла не тілом, а тільки душею.

Чула палкі та фальшиві слова,

Назустріч до них я відкрито ступала.

Лунали, і кругом ішла голова...

Вкрали довіру, що в серці тримала.

За ниточки ляльку тягнули мене,

Сховати під маску лице намагались.

Вірила, думала що обмине,

Надія і розпач у серці змагались.

Стиглая вишня й дешеве вино,

Сліпить в очах, хоч на вулиці темно.

І у багнюці спускаюсь на дно:

Муки стерпіла, та тільки даремно

•

Друга причина як списом у серце,

Очі до неба свої підіймаю:

Небо синіє, очей то люстерце..

Саме такою причину вбачаю.

Холод і сніг, заметіль, завірюха,

Та дуже швидко стихає те лихо,

Іній сідає у душу і втома,

А навкруги одиноко і тихо.

Лід розбиваю нестримно руками,

Б'юсь, наче хвиля, о камні та скелі.

Прагнення сонця, тепла, але поряд

Тільки засніжені білі пустелі.

Гумка з ментолом й гіркий шоколад -

не естетичне таке поєднання.

Побудувавши стіну барикад

Витримала і такі я стенання.

•

Третя причина на колір як сонце -

Вогняна куля у небі палає.

Хочеться світла руками торкнутись,

Але драбини для цього немає.

Манить яскравість, польоти у мріях...

Вихід я із лабіринту шукаю.

В серці ще досі живе та надія,

Я її поблизу себе тримаю.

В ілюзіях тану і в них розчиняюсь,

У сні відчуваю тепло, та замало:

На казках і міфах прекрасно я знаюсь,

А в тліннім житті щастя повз пропливало...

Льодяник з яскравим смаком апельсину,

Хвилину на тиждень я знов простягаю,

І усвідомивши власну провину...

Здаюся, і білий я стяг підіймаю.

•

Причини є різні, та сутність одна:

Любов спричиняє не тільки дива,

Кохання – не те, що спочатку здається,

І тьмариться розум як серденько б’ється.

Я дякую тобі за ці мінливі ночі,

За палкість наших слів у світлі ліхтаря.

Я дякую тобі за сині-сині очі,

Яскравіші за небо, і глибші за моря.

Я дякую тобі за посмішку натхненну,

За щирий, добрий сміх, що дзвінко так луна,

За легкість на душі і думку незбагненну

Про те, що ніжно й пристрасно кохаю тебе я.

Я дякую за дні, що стрімко пролітали.

Нехай було й погане, та гарного сповна.

І як про щастя ми, бувало, забували,

Але, у мене ти є, і є у тебе я.

Я дякую за все: за вигуки нестримні,

За спогади разом, солодкі, спільні сни…

У серці знов бринять мелодії чарівні.

Я дякую безмежно за почуття весни.

Нехай почують всі, побачать, прочитають

Ці рими, що сьогодні призначені тобі.

І знають всі навкруг, нащо вони лунають,

За що так вірно й щиро… Я дякую тобі.

Попри біль босоніж по вугіллю,

Попри жах палаю у вогні.

Ти дивись на мене: я - царівна,

Горда постать у твоєму сні.

Ти зі мною, милий мій, не грайся,

Сила й воля у мені зроста.

Я не легковажна Титарівна.

Я - царівна. Мудра й молода.

Як перечити моїй ти будеш волі,

Як захочеш внести в долю бруд,

Знай, я є царівною по крові,

Не страшусь таких як ти приблуд.

Попри сльози стежкою своєю,

Попри грім співаю я пісні.

Ти дивись на мене: я – царівна,

Та шкода, така ж бо тільки в сні.

Ти ідеш від психолога з термінової сесії -

Він сказав що ти знову тонеш в клятій депресії.

Та не зможе зарадити антидепресант -

Бо тільки under pressure виника діамант.

І хай в ці темні дні ти не можеш shine bright,

Але прийде твій час, ти станеш polished by time.

Збери всю свою силу, все змарніле скидай -

Бо ти born to sparkle, а не born to die.

Твоя любов була якоюсь тьмяною -

То трохи мутною, то трохи пʼяною.

Чи то спокійною, чи то сердитою,

Навік забутою, потім розритою.

То недостатньою, скороминучою,

І не гарячою, але пекучою.

Немов тягучою, слизоподібною.

Але була таки мені потрібною.

Із ким ти заснеш сьогодні

Цієї похмурої ночі?

Чи будуть тебе обіймати?

Чи будеш ти цього не проти?

Із ким ти розділиш ковдру,

При кому постанеш гола?

Кому пощастить згорнутися

Тендітного тіла довкола?

Чиї спраглі губи торкнуться

Шкіри твоєї мед?

Чий буде поруч з тобою

Втомлений силует?

Легені чиї наповнить

Запах твого волосся?

Чи зможе він осягнути

Яке йому щастя далося?

Мені все одно, хто саме,

Аби не одна засинала.

І хай він тебе так полюбить,

Як я тебе покохала.

Хто ж знав, що ти - та самая пітьма,

Яка химерним димом огортає,

І тягне вниз до пекла крадькома,

Від сліз доріжки зором спопеляє,

І не питає: досі чи жива?

Мурашками вкриває шкіру швидко:

Скула‘, плече, ключиця, стіни, плитка...

Ковтай повітря з дикими очима -

У тебе сам диявол за плечима.

А стихне буревій - постав собі питання:

Чи до душі тобі таке кохання?

Я б хотіла сховати тебе під пальто

І зігріти, як квочка своїх дітей.

Та тобі не потрібне моє тепло -

Ти сама як той довбаний Прометей.

В тебе свій вогонь і своє крило,

Ти сама собі музика і діджей.

Ти натхнення чистого джерело,

Ти жива вода, ти фонтан ідей.

Попри всіх і все, в темну ніч і день,

Там де ти ідеш - лине вир пісень.

Тобі зовсім не треба мого тепла -

Та мені так потрібно, щоб ти вдала…

Кошенята мокрими язичками

Лижуть подушки теплих рожевих лап.

Вони пахнуть сном, молоком і мамою,

Ще нікому їх кігті не вдіяли «цап».

І любов моя пахне до тебе так само.

Наче котика спинка, що солодко спить.

Та кохання на серці залишило шрами,

І від болю в душі мама-киця скулить

А коти тріпотіли своїми хвостами

І розверглася прям під ногами земля -

І у прірві усіяній рясно котами

Щоб до тебе поближче, заснула і я.

Як кава гаряча похмурого ранку,

Спогад про тебе зсередини гріє.

Сиплеться сіль на запалену ранку,

Сиплеться сіль на запалену ранку -

І все ж таки, тепла надія жевріє.

Спогад про тебе мене огортає

Вʼязаним шаликом в вітряну днину.

Тихо всередині щось помирає,

Тихо всередині щось помирає,

І все ж таки, знову до тебе я лину.

Спогад - весняного сонця проміння,

Якого так довго чекаєш крізь зиму.

Ступор і тіла важке оніміння,

Ступор і тіла важке оніміння.

Але я без цього загину.

Мої ендорфіни

Так люблять твої ендорфіни.

І ми як дельфіни -

У хвилях обійм щохвилини.

А ковдра сховає

Від іншого світу секрети.

Твої поцілунки -

Неначе гарячі комети...

І най почекає

Усе, що за межами ліжка.

Удвох і до раю

Разом ми дісталися пішки.