Богдан

Якось «склеїлись ласти» раптово,

Коли з другом засів я за стіл.

Не сперечаюсь — все вийшло хріново,

І накрився мій картярський пил.

А партійка була — просто диво,

Блефував я на повну, всерйоз.

Но «зіграв я у скриньку» - паршиво,

Було прикро аж майже до сльоз.

Карти — просто очей не відвести,

Я туза з рукава діставав.

Та не встиг я й взятку принести —

Друг помітив і все - я пропав.

Були козирі трефи, от вдача!

Я на «мізері» взятки збирав,

Проколовся я, от незадача:

Він помітив і все я пропав

Кореш був він надійний, як треба,

Скільки раз виручав у біді!

Та за блеф не простив він, холєра,

В бік заточку всадив він мені.

Так скінчився мій шлях гріховенний,

І до брами небес я попав.

Чуєш, Петре, мій ангеле вірний,

Може, «пулю» розпишем? Я здав!

Додам ще грамів із сто п'ятдесят цукрів,

І все це діло в банки закатаєм,

Наш змійовик виблискує, мов спів,

На сонці сяє — все, як належить, маєм.

Я думав, що до свята простоїть

«Нектара» трилітрова банка,

Та от «труба» настирливо горить,

Немов соляра в «вихлопусі» танка.

Мій дід — ще той вигадник і мастак,

Із жмені вівса й навіть з табурету

Він самогонку гнав — було б лиш як,

Одного разу навіть із паркету.

До свята дожити я щиро бажаю,

Та сам розумію: надія химерна.

Як Гамлет, вагаюсь — триматись? Не знаю.

А чарка вже поруч. І відповідь певна.

Є у мене сім дочок,

Сім веселих квіточок.

Кожній пісеньку складу,

Кожній риму підберу.

Хай ростуть вони щасливі,

Добрі, гарні та вродливі!

Наче квіти навесні,

Ніжні, гарні та ясні,

Перша донька — шити майстриня,

Голка в руках — ну наче богиня!

Сукні шиє залюбки,

Всім до моди — на роки!

Друга донечка — модниця,

Справжня панна-чарівниця.

Знає, що вдягнути зранку,

Щоб усі дивились з ґанку.

Третя донечка саджає

Квіти, пестить, доглядає.

І в садочку залюбки

Розквітають пелюстки.

А четверта — ткаля вправна,

Робить хустки дуже гарно.

Візерунки — диво з див,

Кожен погляд звеселив.

П’ята донечка готує —

Пахне в хаті, смак чарує!

Хто скуштує хоч разок —

Той попросить ще шматок.

Шоста всюди верховодить,

За собою всіх проводить.

Де з'явилась — там наказ,

І слухняні всі ураз!

Ну, а сьома — слів майстриня,

Мов чарівна господиня.

Правда це чи небилиця —

Знає тільки чарівниця!

Живу в старенькім домі, у квартирі,

У місті, сивім від своїх століть,

На тихій вулиці, де в буйнім вирі

Осінній дуб багрянцем пламенить.

Мені не раз казали: — Годі, друже,

Пора житло міняти на нове.

Там світлі стіни, там просторо дуже,

І зовсім інше там життя живе.

Та що мені новітні ті оселі,

Де ще не встиг осісти запах літ?

Моя — у спогадах, у кожній стелі,

Де мого серця залишився слід.

Там перший сміх і перші дні тривоги,

Надії світлі й гіркота розлук.

Там я навчився не судить нікого,

Й прощати тих, хто завдає нам мук.

Там кожен крок мені давно знайомий,

Старий карниз, потертий підвіконь,

Не кладкою цеглин наш дім зберігся —

Він дихає від теплоти долонь.

Буває, серце огортає туга —

Не спинить часу жодна в світі мить.

Старіють дім, і почуття, і люди,

А за вікном то дощ, то сніг летить.

Та знов вертаюсь до старої брами,

Де все для мене рідне і живе,

На вулицю, де дуб під небесами

Щоосені, мов полум'я, цвіте.

На гілці дубовій ворона сиділа,

Ніяк не могла жити птаха без діла.

А діло у птахи — ну дуже цікаво:

Усе обстріляти наліво й направо!

Ось ціль замаячила в неї в прицілі,

Заходить в піке - прямо до цілі.

Ось перший захід, і «бомба» летить!

Та ціль ухилилась, питання стоїть:

Як їй це вдалося? Промашка! І от

— Ворона іде на новий розворот.

І «бомбер» крилатий, закрилки відкрив,

Відходить убік, бо ціль чітко накрив.

Ворона лікує, приціл має значення:

А жертва тепер не піде на побачення!

P.S. І щоб не спіткало усіх нас це зло,

Дуже б хотілось служить в ППО!

Літо. Спека. Сонце плавить асфальт,

Він потече, як з вулкана базальт,

Ніде сховатись, навіть у тіні,

Думки кіплять у цій жарині.

Вони проклали стежину туди,

Де річки блакить і скоро сніги,

Там, де тумани стоять щоранку,

Осінь із дощами стука до ґанку.

Де думки зі швидкістю гірської ріки

Мчать туди, де морози близьки,

Де льодом укрита поверхня води,

До Нового року — години, не дні.

Замерзлі думки неквапливо течуть,

Та скоро сніги і заметілі пройдуть,

Природа проснеться, промінням зігріта,

Чекати недовго — знов буде літо.

В кімнатах дуже тихо,

«Тік-так» на стіні звучить,

Ви не будіть те лихо,

Воно поки міцно спить.

Місячне світло в вікні

Заважає спати нам,

Якщо не спиться мені,

Волю я даю думкам.

Мріяти буду про море,

Фонтани бризок з дна,

Сумувати, якщо є горе,

Напитися доп'яна.

Можна бігти по полю

Серед пахучих трав,

Або сперечатись з собою,

Хоч рації ти не мав.

Місячне світло блідне,

Займеться скоро зоря.

Верхівки дерев багряніють,

У променях сонця горя.

В кімнатах дуже тихо,

«Тік-так» на стіні звучить,

Ми не розбудимо лихо,

Нехай воно краще спить.