Нюша Баєвая

Сьогодні свято в нас велике,

На кухні робота вже кипить.

Лунає в хаті радість, крики,

І сало на плиті шкварчить.

Картоплі відваріть, будь ласка,

І м’яса порубайте наперед,

Бо на вечерю всі бажають —

Смачний і ситний той дует!

Вже й вареники гуртом зліпили,

Зі шкварками їх змішали вмить.

І ось в пательні страва ситна,

І вся родина за столом сидить!

Сметана біла, мов хмаринка,

До страви кличе нас мерщій.

На річці Уж, на теплім узбережжі,

Тихо гомонять птахи безмежні.

Вони щебечуть про усе, що бачать:

Як люди йдуть — радіють чи то плачуть.

Як у пітьмі переливається бруківка,

Немов зоряна, чарівна мандрівка.

Як ліхтарі підсвічують ті липи,

Де вітер заграва і ловить схили.

А аромат квітучий і яскравий

Лине крізь простір, ніжний і ласкавий.

Заполоняє все навколо неминуче —

І кав’ярні на Липневій ваблять так співуче!

Там ллється сміх, і людські серця співають,

І тихі вечори в очах розквітають.

І сонце заходить за місцеві горизонти,

Фарбуючи у гами золоті вечірні ноти.

Промінчики сповзають на вулиці з хатами,

Щоб місто у красу неземну увібрати.

І Ужгород вітає нову епоху теплу,

Яка несе красу та радість невичерпну.

З днем народження вітаю,

Гори золота бажаю.

Щоб у кишенях були мані

І відпочинки були гарні.

Нехай всі стреси відлітають,

Дороги світлі пролягають

До щастя, радості, удачі

Щоб легко вирішувались задачі.

Нехай все буде просто «гуд»,

А мрії збудуться — «вжух-вжух-вжух»!

Усі ми повірили старому блазню,

Що обіцяв нам мир і допомогу,

Але наразі чую гул сирен

Що повідомляють про тривогу,

Яку колись боялись наші вороги.

І бачу я з новин лише ,

Що підірвали , захопили наші полонини та міста .

Чую одне й те саме:

Гостомель , Буча , Бровари, Ірпінь

Не забуваю я про :

Суми , Харків , Запоріжжя.

Дивлюся я на все зі столиці

В надії на мирне життя....

Буцімто вибухи не лякають людей,

Говорили вони...

Дивились на нас , обзивали, раділи

І знов говорили вони,

Буцімто ми їхні "брати" і пращури наші були неподільні

Україно!

Чому наразі палають будівлі наших сімей?

Чому чути крики вічних дітей?

Ми українці, ми хочемо жити,

Радіти, сміятись, дивитись на небо,

Яке не палає вогнем.

Жити без страху, таки сподіваюсь.

Не чути гули сирен.

Не називайте "братами" , ми різні повірте вже в це.

І знов війна , лунає це повсюди

Ні карі очі , ні чорні брови

Не врятують нас від побиття.

І лиш надія на життя

Дарує спокій , відчуття

Що буде спів пташок , а не гармат.

Повсюди вигуки лунають :

"Ми не здамося ! Ми єдині ,

Україно , лиш минуть ті дні "

І буде тиша , спокій;

Каятя ,тих хто не побачив це раніше.

Тих виродків кремлівських ,

Запам'ятатають на віки ,

Як чортів , які не дають спокійно спати

Усім хто не довподоби їм.

Зазнають втрат війська , в обидва боки

І москалі падуть тоді .

Минуть роки , століття

І читатимуть малеча наші печальні сторінки історії життя ,

Які в надії нашій, не повторяться ніколи ,

А українськую говоритимуть усі ,

Хто є нащадками незламних предків наших.

І знов лунають повсюди,

Фрази наших громадян....

І знову чистий аркуш переді мною,

Несповнений бажань, тривог, розчарувань.

Лежить один, один навіки?

І немає вже питань...

Не чекаю я нічого, подивись!

І в очах моїх пуста безодня,

І навіть будь-яких залишків життя.

Не треба квітів, слів і гарних подарунків, їх теж не треба,

Лиш будьте поруч, коли треба.

Лиш будьте поруч, коли треба....

Сьогодні — лихо, а завтра — втіха,

Сьогодні смерть, а завтра є життя.

Учора ще пахли різні квіти,

А завтра — лише спогад і буття.

Тікають всі від «гіршого життя»

Здається, нема на мир надії,

Лиш втома, біль та шлях у небуття.

Минає час, лишаючи лиш шрами,

А серце рветься крізь німі поля.

А хтось у Польщі, як в чужоземній казці,

Рахує злоти й хвилини до прибуття,

Бо серце рветься в у батьківські краї.

І сниться сон — прекрасний і чудовий,

Солодкий так, аж очі закрива:

Бачу колиски поруч із зі мною,

І рідна хата знову ожива.

Але вривається в той сон страшна картина:

Я бачу тіло... перше і друге... і дев'яте теж.

Не знаю, скільки їх було там,

Скалічених, невинних та загиблих.

Лиш мертва тиша у свідомості стоїть

Над тими, хто не встиг цей світ пізнати.

Болить душа, і рана та кричить,

Та нас не зможуть муки зупинити.

Ми б’ємося щомиті за свій дім,

За кожен крок,за землі наші цілі.

Нас гартують грози та вітри,

Щоб ми вогонь крізь ночі перенесли.

Не буде ворогу ні шансу, ні жалю —

Ми вистоїмо у цім пекельнім колі,

Бо дух козацький не вмира ніколи.

Вогонь свободи в жилах не погас,

Він світить нам у цей тривожний час.

І зійде сонце над степом тим широким,

Розвіє дим і втихомирить жах.

Ми повернемось впевненим кроком

Туди, де дім, де воля у вітрах.

Розквітне знов усміхнена країна,

Бо вічна, нездоланна наша Україна!