В. Роман-Римський

Ну як же не любити шаурму?

Таку смачну, жирнючу, привокзальну.

А щодо «вредне», «фу», «та ну», «чому?»:

Бо шаурма менш вредна, ніж кохання.

7.10.2026

Ввірвуся в сон нізвідкіля

Й зітну його кинджалом.

Мов датою календаря

Я знов зітрусь під ранок.

А ти пробудишся, з'яснієш,

Розітнеш штори, ніби дим.

Мене згадавши, тонеш, млієш.

Десь ти, одна. Десь я, один.

10.10.2026

Київ –

Зміїв

Шир

Машин

Лавра ллється

Київ рветься

Розри вається

Фор теця

Пада-пада

Криця-криця

Криться! Криться!

Змій-Тугарин

Веселиться

Прийде-пройде

Загоїться

А Тугарин?

Хай гноїться

Київ –

Зміїв

Шир

Машин

#про одвічне місто, що виникло в міфологічних часах, і яке століття мучать ворожі татари

Стара під ніс хрипить, бурчить,

Чого бурчить – не знати:

Схопила спина, чи артрит?

Гарчить, аж стогне хата.

О п'ятій двері вибива,

Мов у село прийшла чума.

Без стуку, без свого "Степа-а-ан!"

Гуде-реве: "Вже день! Встава".

Степана поїть молоком,

А на сніданок – сало,

Яєчня, хліб із часничком

У танєрі сусальнім.

"Сусідко, сулі ми дасте", –

О шостій рано зве-гука.

"Най ти в рту пір'я проросте!" –

Сусідка спить. – "Така й сяка".

І по ґарадичах іде,

І з кожним сходом стогне.

Двадцять - дійде, тридцять - впаде,

Пійсят - зламає ногу.

Шіфон – забитий мотлохом,

Відкрию – завалюся.

В підвалі – канти з молоком.

Така вона – Маруся.

..

..

..

Перша частина – у профілі чи на IG

Зрони свою сутінь на мене,

Мов чайки тінь – на білу хвилю.

Мов небоскло, від зір рожеве,

Впади у швартові обійми,

Так стрімголово, так прибійно.

Мов зшите зорями вітрило –

Солоним бризом вповни груди –

Скорися вінцям хвиль тремтливих,

Спустись, полинь, упийся в губи,

Бурливо, хвильно, серцегубно.

Удар крилом – палким прибоєм,

Об шрамом викувані скелі.

Схили своє неспинне море

До мого берега постелі.

Стихійно, зривисто, смертельно.

1.10.2026

Якби стягнути небо,

Якби його обняти,

Утиснути у груди

Та хмарами ридати.

Ніхто би й не помітив,

Бо небо завше плаче.

А нам цього не можна,

Нам, людям, не пробачать.

2020

Індійці, індіанці,

Іспанці, ірландці,

Італійці, індонезійці,

Іранці, іракці – інші?

Іронічно!

Іслам – істина?

Іудаїзм – істина?

Істина – іскра!

Індивідуальність – ірраціональна,

Ілюзорна і ідіотична,

Ізолювання ідеалізуюча,

І ідентична.

Інквізицію іновірцям?

Інкримінацію імперфектності?

Іномовним? Іконописцям?

Іногороднім?

Інопланетним?

Істина ієрархічна,

Інакшість ізотопна.

Ідея історії – іронія,

Іржання істеричних імамів.

Ідоли – ікони – індустрія –

Інтернаціоналізація –

Інстинктів імітація.

Ідемо.

Інакшість інтригуючи,

Істиноносність інсценуючи,

Імпульсивними існуваннями

Ілюзію індивідуалізуючи.

25.06.2017 (ред. 2026)

більше на vroman_rimsky (IG)

Тремкоруко, цокотливо

Реброритми збились клином.

Волочу себе по звичці:

Ногоходжу лунатично.

Йду й дрімаю паралічно –

І зриваюсь пересмично.

Гостропаузно розмовляю –

Голосу шматки [к]овтаю.

Роззираю бистроцільно

Стінокуття й куті стіни.

Видих – вдих – кут – інший кут –

І скрутився, наче скрут.

Денноніч не помічаю:

Серцевдарно засинаю,

Зляканих овець хапаю,

Сплющу очі. Відкриваю.

Оком лиш по стінах воджу

Стотривожно.

До його фото мовила дружина:

Не пригадаю твердість твоїх рук,

Не пригадаю пал твоїх обіймів.

І замість імені твого – порожній звук.

Ти там, я тут. Залишилась із сином.

Не бачились з тобою цілий рік...

До її фото промовляє чоловік:

Не бачились з тобою цілу вічність.

Лиш пам'ятаю сірий контур тіла.

Війна – чужа суцільна недоцільність.

В житті моєму тільки ти доцільна.

Не пригадаю усміх свого сина....

До його фото мовила дружина...

Гарчить стара серед двора,

Скрипить, як та ропуха.

Крива, як наша Піп-гора,

Гука, аж кровлять вуха.

"Степане, сіно принеси", –

Кричить-оре́ цісáрськи.

"Нашто-сь припер? Ти шо, дурний?" –

І кине в нього тапцем.

У неї не бідон, а канта,

Не кукурудза – киндириця,

І кожна лайка – краще Канта,

І кожен зад – якась гузиця.

У церкві зранку молить Бога,

Уклякши признає гріхи.

Надвечір лає, як тривога,

І цілий день «кахи-кахи».

Кричить стара серед двора,

Чиясь жона й бабуся,

Живе наприкінці села,

А звуть її Маруся.

18.9.2026

у світі навісному

дедлайнів і наркотиків

прошу лише одного –

зостанься морським котиком.

Коли ви́сить пітьма кілограмами

І вагою згина нездоланною,

Коли зранить тонкими кинджалами,

Ти впадеш скалічений, зламаний.

І висітимеш, мовби заплутаний,

Грозовими руками обплетений.

У польоті, роками забутий,

Ти окутаний тінями мертвими.

Будеш мрії поїти примарами,

І кровити каньйонами-ранами.

І зведеш свої очі-прогалини

На себе, недоторканного.

.........ВІН І ВІН........

..................І...................

...ВОНА І ВОНА..

..................І...................

......ГНІВ І ГНІВ.......

..................І...................

.ВІЙНА І ВІЙНА.

..................І..................

......БІЛЬ І БІЛЬ.....

..................І..................

..........С Т І Н А.........

Вночі творю,

Вночі і витворяю.

Кому, чому?

Не знаю.

То, може, РДУГ,

А, може, жаль?

Стули-но, друг,

Собі гештальт.

Є багато ігор.

Злих.

Несправедливих.

Азартних.

Як тобі карти?

Війни?

Зіграємо у гру –

Мовчанку?

Там правила прості:

Мовчати.

Хто виграє,

Той не програв,

А хто програв –

Не виграв.

Кажу ж бо:

Правила прості.

Залишся сам

У самоті.

Так, «в самоті»,

Не «на», не «біля».

Та як би не хотів,

Ти враз відчуєш –

Бракує слова.

Зіграємо у гру –

Мовчанку?

Там правила прості:

Мовчати.

Хіба так складно?

Я ж не вимагаю

Від тебе забагато,

Я лиш прошу, ти знаєш –

Помовч.

...

Ти в моїх думках

Застряг.

Мов у колесі – цвях,

Мов реп'ях.

Це так мило було

На словах.

Видається,

Це був недотрах?

Ти стинаєш десятки кордонів,

Ти впиваєшся палко дощем,

У сухого корита в полоні,

Розливаєшся срібним плащем.

О поважний, відвічний Дунаю,

Ти від спраги стягнув рукава,

І скелети, укриті безжально,

Не сховаєш у мороці дна.

О, утомлений, літній Дунаю,

Ти у мене в ногах засинаєш,

У зітханнях в’юнких берегів.

І, відкривши соромливі дельти,

Ти благаєш клепсидру завмерти.

Тільки й мариш про сльози снігів.

Окропи мене ніжністю

Та весняною свіжістю,

Мов дитини наївністю,

Лебединою вірністю.

Розбуди мене спогадом,

Золотавим чар-здогадом,

Мов зими темним холодом.

Замори мене голодом.

Замуруй сонце пламенне,

Згаси серце розплавлене,

Зруйнуй вежу цю каменну

Язиками обпалену.

Збудуй замок у шатах,

Діамантах, блаватах,

Налитих сріблом палатах

У високих Карпатах.

Лиш не дай душі в’янути,

Не дай себе ранити,

Не руйнуй, не смій падати.

Окропи мене ніжністю

І снігів білосніжністю,

Впої ангела милістю,

Лебединою вірністю.

Серед тиші

Я колишу

Душі предків

Таном лемків.

Ніби рухи ритуалу –

Зміям голови стинаю.

Дух здійнявся наді мною,

Я ж залишився собою.

Тільки тіло, що схилялось,

Вигиналось та хиталось,

Серед стін, які дрімали,

Мовби скелі при причалі.

Хвилі бились і метались,

Я ж і далі вів свій танець

Серед темряви. У простір

Викидав я ритми злості.

Бо всередині кипіло,

Вибухало та ревіло,

Я ж віддався тонів плину,

Ніби море вільним хвилям.

Знаю, стіни не осудять,

Як засну – то не розбудять,

І проводять рівним кроком

В тані відійти у спокій.

Ти верба із блакитного лісу,

Я безрідний непроханий клен.

І тримати нам сторони світу,

Поки ми не станем вогнем.

Кімната два на два,

Побілена вапном.

Підлога – вся крива.

Завалений балкон.

Весняний синій двір:

Втікають в магазин –

І знову до квартир

Люди із запасом

Паперу і ковбáси.

А осторонь стоїть

Людина-пішохід.

Про це напише світ,

То й я пишу услід

Про свій ковід.

“Я накрою тебя одеялом,

Наступают холодные ночи.”

Адеяла те ковдрою зветься.

Під твоє адеяла – не хочу!

Якби я знав, якби я відчував,

Якби пізнав всю глибину небесну,

То я б ніколи і нікому не сказав,

Яка усе ж таки вона чудесна.

А так: глухий, німий, проклятий,

Трою весь світ, бо розказав,

Цьому листу, що серце кляте

Задумало. Якби я знав.

Дарма-таки дивився в небо:

Бо серед зір калейдоскопом

Пливе-колишеться чар-лебідь,

А я застряг під телескопом,

Як паралітик, як дитя,

Бо лебідь той глядів на мене,

Я задививсь – так це ж вона

Своїм крилом б’є, мов шалена.

Гармидер… Душу рве, кидає,

Мій дух кидається, ридає,

І знов углиб пливе, зринає,

Сьогодні є вона, я знаю,

Та завтра вже її немає.

Холодним ранком серце крає,

Сонячним днем чарує-грає,

А ввечері знов забуває.

Буває. Знаю, так буває.

Тоді би знову дух воскрес,

Тоді б одне дихання променисте,

Тоді б не був важким мій хрест,

Тоді б життя іскрилось чисто,

Тоді б життя, дайбі, вдалося,

Якби одненький вій тих злет,

Якби з її очей лилося

На мене світло, мов з ракет.

Тоді би я, мабуть, воскрес,

Якби моїм був квіт небес.

Ніби хвилелом,

Мені відповідаєш –

Лише змокаєш.

Не бійся упасти в прозорі тенета:

Всесильні тяжіння-обійми планети.

Вчепися за мертві залізні магніти,

Віддайся лінивому ходу орбіти.

Відчуй коливання тремких гравітацій

Та здайся в полон невагомого танцю.

У хвилях байдужості сонних галактик

Зізнайся нарешті, що ти лише карлик.

Гайда ми з тобою

Ніччю-безоднею

Осідлаєм арканом

Степового тарпана.

І дарма, що голодні!

І дарма, що утомлені!

Хай повітря нас чавить

Своєю вагою –

Ми нап’ємося волею.

І зітрем собі ноги

Кордонами.

Обпечемо чоло

Дорогами.