Щукар

людських емоцій неіснуюча проблема,

хіба життя - це не пуста дилема?

чи то сміх, чи то планета,

я знаю точно, краса життя залежить сьогодні й тут лише від тебе

вона ховається у кожній миті,

вона в сльозі доньки всіма покинутого тата,

вона в мені, в тобі, вона в меті.

сидить вона десь у підвалі.

вона в очах, у радості-печалі.

вона в моменті, у дідовому слівці, у сварці,

у спокої, що належить такому не самотньому рибалці,

у дитини недовивченій колядці, в утопічній казці.

вона красується повсюди і не тільки вранці.

та є емоцій неіснуюча проблема.

вона дере нас,

все глибше й глибше, все більше й більше,

аж доки ми живі. існують з нею й імпульси прекрасні.

вони живуть в поемі, в Гомера Ілліаді,

в необачно кинутому слові, в тоталітарно стилізованій промові.

бо ми і є емоцій неіснуюча проблема,

та чомусь вважаєм, що життя - пуста дилема

Ви знаєте, як ото буває:

Часом у думках сидиш і згадуєш про емоцій голод,

Про свій хаотичний безлад і пустий холод,

Та не бачиш, як стаєш життя чужого ти конферансьє.

Комусь щось поламаєш, а подумки

Собі ти брешеш: «Це ж не моя вина,

Вона сама і стрибнула на скелі»,

Та справа в тому, що тією скелею був ти сам,

А штовхнули її твоєї особистості паролі,

Ти став на шлях цинічний і забув красу життя на волі.

Навіщо ти лишень існуєш, тікаючи від невизначеності болі?

Ще до того, як колись

Я тебе у сонці повідав,

Ще до того, як колись

Жертвою твого світла сліпо став,

Як колись не було ні круч, ні закривавлених трав,

Як не було бавОвняних полотенець,

Як не було живим болем хворих хурделець,

Як зорями небо світило на людей тонку

Завуальованую сталь і бачило один кришталь,

Кришталь надії й брудної акварелі

У корисливому світі з ідеями,

Присвяченими радикальному Каменяреві,

Ще до цього всього, от колись…

Жили люди з почуттів коктейлями,

Закохані, раділи хоч одній гортензії,

А вони й не знали ні волі, ні терпко-солодкого смаку поезії,

А вони і не знали, що ведуть до міста,

Заповненого смертельно-пустими алеями,

Людьми обманутими щирими сценами,

Скупими від цинізму сонетами,

Музики позбавлених камінням у грудях кларнетами.

До чого ми йдемо і що хочемо бачити у дітях, памʼятниках, очах близьких й коханих, якщо ми не можемо перемогти одне єдине слово - страх

Моя мила меланхоліє,

Чи ти продукт моєї дурості?

Чи ти продукт моєї безглуздої, свідомої, як у маленького хлопчика, наївної надії?

Чи винуватиця твоя - моя слабка зневіра?

Як вийшло так, що знов відчув себе я не самотнім?

Як вийшло так, що я повірив у твоєї чистоти очей ідею?

Відчув музику душі твоєї, та лиш на мить, на мить, затриматись не вийшло,

Відчув подих рук й твої тривожні асамблеї,

Щирий сміх і дивні, чимось спровоковані відкриття й визнання?

Ти знаєш, я гадав, що не можливі почуття,

Що вірші - це все пусті слова драматичного зрячого сліпця,

Що ті слова і ті промови - пусті звуки й коливання лиш О-два,

Що то все лиш красиві каяття,

Та, мабуть, попав я під вінець,

Взаємністю, незвичною для душі митця, мене ти з скувала, майже зчарувала,

А жаль, у чому суть і де кінець?

Відчуваю себе жертвою дурної поетичної душі та її красної волі, підкупленою каверзними моментами, взаємністю, красою миті,

Більярдного кия глухого звуку

Й чистих помислів, ідей, ідеальною картиною без крові й кришталем теплим насиченими очима, питаннями історій зниклих народів, дебатами людськими, до болі простими наших нетравмованих сердець,

Що ж без тебе за митець?