Даша Дашковська

сильногазований день

ТИСНЕ на скроні міста,

ПЛУТАЄ час у змíстах,

ТЕРПИТЬ свою мігрень,

скептика й атеїста.

місто моє - мішень

тривога розсипається тонами

на мене місяць дивиться анфас

в ранковий час відбої йдуть містами

нас досвід швидше змінює за час

в полоні сни тримають довгі ночі,

але й без того думка не дріма:

душа пірнає в світ у часу товщі

і з нього гола йде кудись сама

термін придатності серпня

спливає у дощ вересневий,

що з неба - ковток кисневий,

шовкóва жива вода

осіння вуаль - зажура,

туманна, складна, похмура,

невиспана і бліда,

повільна напівскульптура

від листя руда

насниться ж таке, верлібри

збивають на раз калібри

й ворожі пастки,

на ранок душевні фібри

в ці вірять казки

у осені щира вдача

давати тепла на здачу

і дрібку питань

збудити щоб думку сплячу

із виру вагань

у вересня дивна врода,

стрибає у дощ погода,

та сонце несе,

якщо є така нагода,

достигле усе

у вересні насінина

стає врожаєм, людина

із ним молода,

коли є в печі вуглина,

зігріта душа-дитина

й своя слобода

.

довершена насолода -

коли ні про що не шкода

і сум не гризе,

надворі - теплó й свобода

цілують лице

чáсу лінійність креслить новий конструкт.

днів орфоепія стрибне ось-ось на стіл,

де розпадеться мапою на продукт,

згодом злетівши вирієм диких бджіл

жало ілюзій знає, коли болить,

має сироп із жалості і пихи,

кропить олією щедро, де не горить,

ціллю назвавши наклепи і гріхи

розляло на небі сонце вогню настій,

сідає за обрій так, ніби земля плоска.

пірнає у річку хмара, і тане в ній,

і хвиля хапає світло, немов луска

ще тепла вуаль із марева й таємниць,

жага сутінкова змітає місцеву втому

зі втомлених вилиць, профілів і зіниць,

аби стало легше на мить догрести додому

люди питають долі у снів й зірок,

на пелюстках ромашки ворожать в такт.

я ж підійшла в трояндовий вир казок

й сотні бутонів перший шепочуть акт

млосні зітхання марева на межі

легіт розгоне ввечері манівцем

ті, хто хапають відповіді чужі,

грають даремно з долею і вогнем

вітер змітає осені ластовиння,

радіус впливу листя згребе в пилюку.

місяць без курсу падає в жаботиння,

сонце пізніше дасть йому з неба руку

кількість змінила вартість і оніміла.

нитки думок озвучують наболіле:

ті, в кого совість пташкою вверх злетіла,

чорним окреслять те, що одвічно біле

визбирую миті зі звуків,

слова - на склі конденсат,

краплинами цими

світ бавить онуків.

наш час - нумізмат,

збирає із дна фонтанів

монети бажань та втрат

і плавить їх легко

жагою вулканів

без місця і дат

слова загортають в образ,

а далі - емпатій вир.

секунда гаряча,

бо крапає зараз,

за мить - ефір

душа на землі - в затоці,

назустріч морям гребе,

за щастя я маю

у цьому потоці

кохати тебе