І пісні зазвучали інакше

І пісні зазвучали інакше – голос хриплий, у вухах дзвін.

Але я все одно тобі заспіваю.

Ми з тобою, мій любий, між цих обгорілих руїн –

Двоє звірів, які відбились від зграї.

Рваний ритм – як ця рана, і голос тремтить, мов струна.

Знаю я: це найкраща моя колискова.

І над ламаним фронтом, мов птах, пролітає луна

Усього, що було, – і того, що станеться знову.

Ця зима – назавжди. Тільки цього тобі не скажу,

Моя пісня і так залишатиме шрами.

Тут і зараз сьогодні – де інші вже бачать межу,

Я повторюю знову: це ще не прощання.

В цих снігах нескінченних, у твердих обіймах зими,

Де ще трохи – і вже замерзатиме зброя,

В темне небо холодне все линуть і линуть дими

Цього світу, збудованого з сухостою.

Тож нічого не страшно, ти чуєш? – нічого й ніде,

Ми лишень випадкові фігурки вертепу.

Прислухайся уважно – хай пісня тебе поведе

По стежках цього нескінченного степу.

Хай сплітаються лінії, зорані плугом війни,

Проступаючи шрамами на небосхилі.

Прочитати в них долю і волю, мовчання і сни

Знаю я, ти зумієш і зможеш, мій милий.

Придивися – ти ж бачиш неспішні сліди?

Ми підемо за ними, на світло.

І, мов з пляшки, під землю стечуть холоди

І тепло розквітне в повітрі.

...

Олександра Совська
12+

Мертві шепочуть: «чуєш, ще трохи сил

Мертві шепочуть: «чуєш, ще трохи сил,

і ти поволі зможеш рушати далі.

Навколо нашої шкіри дрімає зима –

навіщо ж тобі у квітні такі печалі?

Квітень потрібен для сіяння в ґрунт.

Травень – щоб вилити небо дощами.

Тож десь у червні наші останні слова

Вже визріють на деревах важкими плодами.

Не плач – просто слухай мовчання води,

Ця повінь надовго в долині смертної тіні.

Так, мертві чули про прощення ворогів,

Але не тут. Тільки не в Україні.

Не плач, не дивуйся – дивися і запам’ятай.

Слова свої закарбовуй у пустці сторінок,

Щоб всі ці сльози і всю засохлу цю кров,

Складніше було би розпродати за безцінок.

Сонце вже сходить – і знову спливає наш час,

Але, як же добре, що ці слова – не останні».

І мова мертвих – тягуча й густа, наче мед,

Проходить гарячим повітрям крізь наші гортані.

...

Олександра Совська

Як так сталось, скажи

Як так сталось, скажи.

Поясни, як так вийшло?

Пропустив – на деревах уже зав’язалася вишня.

А між вами змагання: кому ж таки пощастило,

Хто із вас все ж отримає справжню могилу?

Хто не згине без звістки у травах високих довіку,

А засне назавжди, просто міцно стуливши повіки,

І під ними, в цій темряві вічній, зрітиме зоряне небо.

Це найбільша брехня: наче мертвим нічого не треба.

Це найбільша печаль – і її вже не пояснити –

У холодній космічній безодні, навколо твоєї орбіти

Обертатимуться слова, уривки пісень та світлини,

Всі книжки й цигарки і навіть усмішка дитини –

Все, що мало би статися – тільки от не збулося,

Нерозказана казка, обірвана вмить безголоссям.

І якщо ми були – і ще будемо зоряним пилом,

Всі подібні до тебе стануть вогнем і тротилом.

Це не те, щоб багато, втім знаєш: зброя є зброя,

І вона завжди знайде якогось нового героя,

І, можливо, він стане тим, кому пощастило:

Не в закритій труні ховатимуть його тіло.

І до смерті далеко – аж до його дев’яноста.

Трохи пам’яті, трохи пороху, трохи злості –

Цього вже достатньо, щоб протриматись на світі,

Зшитому грубо з дерюги, бинта й оксамиту.

А якщо ще додати до всього і дрібку любові –

То, можливо, і дійсно нічого не станеться знову.

Щоб поставити крапку і знати: у нас усе вийшло.

То не бризки крові.

Це просто визріли вишні.

...

Олександра Совська

Хвилі Ітаки

Хай вітер солоний цілує тканину вітрил,

І небо з водою зливаються на горизонті.

Ми – діти каміння, гартовані в жарі світил,

Які щоніч тонуть у хвилях Евксинського понту.

Дивись же уважно – цей шлях перед нами прямий.

Пора відпливати. Змахни на прощання рукою.

Лиши свою тугу як дар для Гермесових змій

Або у душі нескінченно воюй із собою.

Не можна лишитись. Пливи, без зупину пливи.

Десь там догорає у попіл розтоптана Троя,

І спогад про дім твій, загублений серед трави,

Навиліт пронизує груди неначе стрілою.

Нема порятунку і більше не видно землі.

Розхристані спогади – мов корабельні канати,

І хвилі ричать – такі несподівано злі –

Про те, що їм всім не потрібно було помирати.

Якби ж повернутись, якби дар принести вітрам,

Щоб знов перенестись до теплого каменю дому!

На берег цей рідний, полишений злим ворогам,

Нас зрештою винесе човен неспішний Харона.

...

Олександра Совська

Простягни свою руку

Простягни свою руку і спробуй повітря вхопи.

Я лиш дух – тож мене ловити й ловити,

Це, володарю грізний, як закохатись у вітер,

Як зійти в лісі мертвому на манівці.

Заблукати, забутись, згубитись у хмелю,

Розплескати у ріку вино своїх снів,

Й запалавши як сотні травневих вогнів,

Розказати секрети свої менестрелю.

Я піду за тобою. І сукню весільну вдягну.

Як в колодки на площі мене закують у корону,

І клюватимуть очі медові ворони,

Перш ніж, царю, з тобою я піду до сну.

Забереш мою легкість у відблисках бурштину.

Ти лежатимеш поряд – такий могутній й вродливий,

І розірване небо у хмарах збиратиме зливу,

І птахи на крилах нарешті нестимуть весну.

Більше духом не бути. До лісу дороги нема.

Він розквітнув тепер – а я оселилась у тілі,

Не верхівки дерев, а холодна гранітна могила,

І життя тут пече поцілунком клейма.

Наче сон, кров обернеться на вино.

Пий до дна – і нарешті відчуй мою силу,

Ти мій ворог, проте я тебе так любила!

Але зрадила все одно.

Я дивлюся крізь ґрати своєї тюрми.

Мій останній дарунок для тебе – відплата,

Забирай же усе, що я можу віддати,

Простягни свою руку… а потім помри.

...

Олександра Совська

Танцюй, танцюй

Танцюй, танцюй, земля така м’яка.

Вже починають розквітати квіти,

І медом сонце ллється в небесах,

І знову їм нас не вдалося вбити.

Четвертий день, іде четвертий день.

І перші, що якраз воскресли вчора -

На третій день; сміються від душі

І щось жартують про свою покору.

Кусає змій на острові свій хвіст

І вісімкою нескінченність в’ється.

Хай сонце розпускається в руці.

Хай сонце разом з нами б’ється в герці.

Танцюй, танцюй – уже майже весна.

Вигострюй шаблю та приладнуй збрую.

З тобою небо, вітер і земля.

А ними навіть пекло погидує.

27.02.2022

...

Олександра Совська

Листопад

«Найгірше в тому, щоб бути мертвим, – це те, що й голос твій у землі», –

Слова ці свої він пише неспішно пальцем на запітнілому склі.

«Куди поспішати? У мене є вічність, схована в подиху та дзеркалах.

Цей всесвіт просто потерта монета: аверс – надія, а реверс – це страх.

А я, тим часом, не те і не інше. Монета, що крутиться на ребрі.

Місце, де зупиняється погляд. Тринадцятий місяць у календарі.

Я з тиші, в якій обривається пісня, з повітря, що стало твердим, наче щит.

Я той, хто піймає наступний твій подих. І той, хто тепер навічно мовчить.

Біжи-не біжи, чи ховайся, чи бийся. Але я з’явлюся до тебе у строк,

Дам тобі важкість п’янку та неспішну ніким не читаних сторінок.

В долоні твої я вкладатиму квіти – червоні, як випалена кіновар.

Ти ж бачиш їхнє сталеве осердя кольору цих листопадових хмар?

Сідай же за стіл, не блажи, не вагайся – гостей небагато і вдосталь вина,

Тож пий, пий за те, щоби все ж закінчилась вже сотні років непорушна війна.

І подих життя знов торкнеться героїв, як питимеш ти з їх старих черепів.

Хай вітри співають – чужі і тутешні, народжені серед цих чорних степів.

Щоб повня холодна, легка, невловима, струїлась по небу, мов вилита ртуть,

Щоб жодне ім’я не загубилось до часу, коли нас знову знайдуть.

Хай сходить сонце у ясному небі, бо його захід – дорога назад.

Ти чуєш?

Мертвих можна почути, коли опускається листопад».

...

Олександра Совська

Солона колискова

Рука моя так звично меч тримає – королю, це для нас не перший бій.

Немає більше, куди відступати. Позаду тихо плещеться прибій.

Вода морська із кров’ю солоніша, в рожевих хвилях спокій не знайти.

Я відчуваю в солі на обличчі: зі мною поряд всі мої брати.

Вони стоять позаду, злі та тихі – такі ж, як їх пощерблені мечі.

Нехай же будуть в цих прекрасних землях – прокляті позабуті втікачі.

У шумі крон, у холоді каміння, їх сміх, неначе виє тятива.

Колись їх поведе зелений лицар, бо наша битва все іще жива.

Вони лиш сплять, нескорені довіку, їм не пізнати програш та ганьбу.

Вони нізащо руку не подали б мені тепер – нікчемному рабу.

Тому ховаю погляд, й ланцюгами, які тепер – уся моя броня,

Я брязкаю, і руки б’ю об камінь, чекаючи, що прийде забуття.

І знову море піниться у хвилях – вода на захід сонця, мов вино.

Королю, де ж тепер твоя могила? Чи досі колисає тебе дно?

– Ти нині спиш, але прийдеш на поклик, – повторюю я часто уночі.

Але народ твій тебе не покличе. Королю, твій народ тепер мовчить.

...

Олександра Совська

Кирим

Там, високо в небі, сонце стоїть у зеніті.

М’якими солоними хвилями обрій розмитий,

Цей танець небес і швидкої води – хайтарма.

Кирим повернувся, тож все було недарма.

Йому майже сто – і він увесь час бачить сни.

Хороші. Погані. І ті, де приходять вони.

Тоді він плаче, і сльози, мов бризки морські,

Стікають по борознах-зморшках в сипучі піски.

У снах він бачить пустельних гір міражі,

Старі кораблі під грубим шаром іржі,

Застиглих чайок у мертвій тиші небес

Над вічним, мов сонце, полісом Херсонес.

Розпечений камінь зігріє піну морську

І шерехом знов заколише старого мурзу,

Щоб той побачив, як плаче Кирим Ґерай

Фонтаном сліз, що прославив Бахчисарай.

В’язь слів переходить з книжок на старий ятаган.

Ох, скільки ж іще попереду буде змагань?

Тепер вітер виє серед похилених трав,

Але раніше він трави ці лоскотав.

Все піде: гірське каміння зітреться у пил,

Підніметься бурею в цей страшний небосхил,

І воду живу у печерах Чуфут-Кале

Отруїть щось малопомітне, але гниле.

Він знає цю землю, як знають тіло жінок,

Як знає імам давню мудрість святих сторінок.

І, пам’ять замкнувши, мов скриню від зграї бродяг,

Він стане горою – як став колись Аюдаг.

Кирим прокидається. Квітне у зелені сад.

І в’ється над його скронями виноград.

...

Олександра Совська

Хельга

Небо нині важке, неначе луска дракона.

Розрита кольчуга землі – за квадратом квадрат.

Її звати Хельга – вона гірка та солона,

Сидить собі, палить серед іржавих лопат.

На неї чекає розкоп. Сьома двадцять чотири.

Крізь хмари заледве просвічує сонце старе.

І Хельга бере лопату та залишки віри:

Вальгалла для тих, хто ніколи, ніяк не помре.

Розритий курган, меч пощерблений, небо розбите,

Між мідним мереживом патини срібло блищить.

Розмірено топчуть землю Слейпніра копита,

Сполохана темрява суне із товщі століть.

В кургані спить конунг . На ложі його золотому

Виблискує серед забутих коштовностей кров.

І Хельга вже чує, як він її кличе додому,

Як, витканий норнами, рветься потертий покров.

І Одін старий, що вдивляється з тронної зали,

Заплющує око, і тиша лежить, мов броня.

Зізнайся, валькіріє, ти тільки цього чекала?

Шукала його серед вогнищ та вороння?

Бери ж свого конунга, виром здіймайся у небо,

У залу неси, де на блюді лежить Сегрімнір.

Нарешті Вальгалла – повір, що він нині, де треба,

І бачить, як листям із золота сяє Ґласір.

Валькірія Хельга зазвичай мовчить про роботу.

Годинник рахує їй час – а не Г’юкі та Біль,

А Хугін та Мунін, підстрелені прямо в польоті, –

Опудала два на музейний макет Іґґдрасілль.

Примітки:

Вальгалла – рай для воїнів у скандинавський міфології.

Слейпнір – у скандинавській міфології восьминогий кінь верховного бога Одіна.

Конунг – військовий вождь.

Норни – чарівниці, що визначають долю.

Валькірія – божества, що забирають загиблих воїнів з поля битви та переносять у Вальгаллу.

Сегрімнір – вепр, якого щоденно поїдають у Вальгаллі, і який після цього кожного разу оживає.

Ґласір – дерево (або ж дерева) із золотим листям, що стоїть перед дверима Вальгалли.

Г’юкі та Біль – божества часу у скандинавській міфології.

Хугін та Мунін – круки, що літають світом та збирають новини для Одіна.

Іґґдрасілль – у скандинавській міфології велетенське дерево, що об’єднує світи.

...

Олександра Совська