Крилатий воїн

Мій солодкий кате…

Нерозділене кохання — злий жарт пекла,

Що грається зі мною, не з нами.

Небеса заніміли, рахують зітхання,

Дивляться згори, як я ледве дихаю...

Долоні на камінь — приймаю цей вирок,

Без лат і без меча я покірно здаюсь.

Саме тут, на ешафоті, мій солодкий кате,

Не благатиму ні порятунку,

ні твого примарного поцілунку...

Нерозділене кохання — мій бій і моя

неземна насолода,

Немов заборонений плід у раю.

Ти — мрія, якій не судилось здійснитись,

Що лише одним грайливим поглядом своїм

Обернула на руїни мої фортеці надії...

Моє село застигло під грубим полотном,

Під терновим, колючим — трав’яним щитом.

Дрімають хати, вгрузли в землю

по самі вікна,

Стираються стежки, до кроків

більше не звиклі.

Мерехтить тьмяна лампа над хитким столом,

Горнятко чаю обпікає, напуваючи теплом.

Сонним поглядом рядки виводжу до краю,

Та про що тобі писати — і сама не знаю.

Хоча... втікай. Рятуйся.

Десь там жевріє шанс.

Цей лист однаково згорить,

розсиплеться на спроби.

Живи, аби не вмерти в цьому

затишші і безчасі,

Бо доля підозріло мовкне,

коли ти нарешті обира.

А поки я тут — ніде. Ні голосу. Ні мене.

Щось живе в людині,

А може – ходить поруч?

Янгол? Демон?

Може, біс?

А може – ні те, ні інше,

Щось незбагненне,

Те, чого не бачить людський зір.

А хто ж ми такі?

Все знають вони.

Аякже ми?

Плутаємось у здогадках,

Та досить і того, що

Ми – тіла із землі,

Душі, що вирішують, чи далі йти.

А ті – невидимі…

Вічно сперечаються вони.

За що?

За розправу чи спасіння?

Як їм чинити –

Знищити чи воскресити?

Повчати, владарювати, карати –

Як смертні, що прагнуть панувати.

Ми – між ними…

Ні втрутитись, ні втекти.

Тож слухай – не почуєш:

Як янгол шепоче нерозбірливо,

Як регоче біс,

Як демон гордо розправив плечі,

І як щось інше височить над усім…

Обов’язок. Клятва. Рівновага.

Для кого – кайдани,

Для кого – сан.

За ким же правда?

Чи її немає?

Тоді постає єдине питання:

Як зробити крок – не їхній, а мій?

На дворі світає, минає ніч не забута.

Коханці кохаються розкуто,

Оголивши свої почуття.

Їх подихи — ніжні,

мов ноти створюють звуки,

Все голосніше звучать голоси.

Тіні сплелися, з'єднавшись у дотиках,

Світло ковзає по вигинах стін.

Ще живе спогад у закоханім серці,

Що прагне згоріти в жаркому акорді обійм.

Минула ніч, і зморена тиша ранкова,

Де шепіт дихання — єдина розмова.

Тіло до тіла, як зцілення ран,

Без зайвих вагань, без вигаданих,

непотрібних нікому переконань.

Я тебе знала раніше...

Перша зустріч, наче віщий порив.

І не слід мені знати,

Чи це злощасний збіг,

Чи це з минулого тихий мотив...

Навколо тебе кликали — «Відьма»,

Так, відрізнялася ти.

Всі інші ж стали розмитим фоном,

Жодна з них не чарувала, як ти...

Невже я знову ступила на граблі?

І зв’язок, що виник — обман?

Для тебе я просто ще

один таємний прихильник...

Та, засинаючи, шукаю відповіді в снах.

Ти ішла, а я завмирала,

Несміло віталася краєчком губ.

Ігнорувала той щем між ребрами,

Що тягнув до тебе без згуб...

Я ховала цю пристрасть у рядах,

У не озвучених, затінених кутках.

Та наздогнав мене ще один знак —

На номерному: «Любов», як маяк...

Так, у любові я тонула.

Так, мені прийшов каюк.

Але боюся — це та сама омана.

Це долі черговий, жорстокий урок...

Боюся я, що ж стосовно тебе?

Ти смієшся з ним, тримаєш його руку,

А моє горло стискає гіркий ком.

Мабуть, ти щаслива — і я колись забуду...

Вкотре чую звуки ці,

Під ритм серця – розлюбити...

Але як змиритися мені,

Якщо ти там, не пізнавши

справжньої любові?

І кожен подих, кожен видих тяжкий,

Опускаю безсило я руки...

У танець рвуся, у ньому гублюся,

З келихом наповненим сміюся.

А ти все далі, не наздогнати,

Лиш крихкий образ твій стрічаю

У безбарвнім сні – він майне,

Проте знаю: вночі ще раз завітає...

Світ тремтить, стає безликим,

Слова, як попіл, гаснуть в млі.

Ти не почуєш, не зумієш,

Та, може, побачиш, як я заживу.

Я заживу! І серце стихне,

Коли повз мене ти знову пройдеш...

І більше нема тієї потреби

Спитати: «Як ти? До речі...»

– й погляд твій ловити.

Розлюбила...

Розлюбила!

І не впізнаю того, за ким тужила.

Є тепер нова Я –

Та, що саму себе нарешті полюбила.

Кати...

Прийшли до моєї рідної хати,

Мене рятувати, дітей моїх катувати,

Земляків моїх вбивати...

Та хто ви такі, щоб мені дорікати?!

Ви – прокляті раби на колінах стояли!

Перед дияволом у людській подобі.

Ви – нелюди, вдаєте себе богами!

А насправді тонете у власному болоті.

Не побоююсь запитати:

Як вам кати в сирій землі спиться?

Не сниться суще пекло

замість мирного неба?

Чи чуєте ви мене кати!

Земля вкрилась бездиханними тілами,

Та душі їхні злетять у небо, до янголів і Бога...

Ви – під прицілом копита,

будете собі могили рити.

Кати...

Змагаються думки в моїй голові,

Чого більше в мені – добра чи зла?

Шепочуть, шиплять, кричать...

Звідусіль ллється цей гомін.

Втрачаю себе...

Обирати не в змозі – добро чи зло?

А чи варто боротись?

Обидва зросли у мені нероздільно,

Обидва – єство моє первинне, незмінне...

То чи є я живою без цього єднання?

Хто я – світла дитя чи тіней повстання?

Ніхто із цього насправді не Я,

У світі, де розмите це поняття.

Один кричить: «Поганий твій вчинок!

Глянь на себе, потвора!»

А інший, розуміючи, спокійно говорить:

«У серці дві сутності вкупі.

Засліплений той, хто не пізнав цієї суті».

Хибне уявлення плутає межі,

Де добро і де зло — у Диявола Вежі.

Не слід вагатись між світлом і тінню,

Варто собою залишатись.

Багато актрис і багато акторів,

Але не все так просто,

Як здається на повторі.

Грають тут ролі не тільки на сцені,

У житті вони – майстри лицемірства.

Кожен бажає порочностей й влади,

Хоч їх приховати – то теж вже принада.

Та чи є там душа за вбранням і словами?

Чи лише лялька, що ходить кругами?

Світло софітів пороки ховає:

Жадібність, заздрість, що людяність крає,

Гординю, гнів і лінощі злі,

Але ляльковод все наперед знає...

І ти, глядач, що зачарований грою,

Чи бачиш ти спасіння за машкарою?

Бо у цьому театрі, де панує обман,

Кожен – актор, кожен – свій же тиран.

Перше кохання приходить несподівано –

Ось так заходить навмання,

Що ти навіть не помітиш,

Як промайнуло твоє життя.

Плюй на думку тих, хто в твоєму житті —

Звичайні випадкові перехожі.

Плюй на критику тих, хто в натовпі людей —

Насправді безликі і порожні,

Що в злобі кидали: «Ти неспроможна!»

Плюй в обличчя тим, хто зловтішно регоче,

Хто жадібно, аж до скрипу, зубами скригоче.

Плюй в брехливі очі тим, хто щирість

Проміняв на лестощі й користь,

І на тих, у кого кості від заздрощів корчить.

Плюй на голоси, що сичать за спиною,

Що брудом хотіли залити і вмити.

Плюй без жалю й без докорів совісті —

Вони безбожні в будь-якій повісті.

Викинь. Зітри. Плюнь.

Як кажуть в юриспруденції:

«Держава – гравець на міжнародній арені».

Хіба не комічно, шановні колеги?

Держава – народ, а народ – пішаки.

Ходи розписали вже задовго до гри.

Зайві фігури з шахівниці скидають,

Верхівка – сітка, куди всі потрапляють.

Ви – на гачку, а вони – на престолі.

Блазень змінює правила –

правила гнуться сваволі...

Голос народу? Зніміть окуляри!

Влада диктує, а слабший бідує.

Де ж та свобода? Спробуй чинити –

Отримай указ: «Ти суспільний баласт».

Сумнівні держави арену складають,

Довіра? Є таке прислів'я:

«Риба гниє з голови».

Тож не ждіть на божу кару, панове –

Пішак також спроможний змінити закони.