Асічка

Жінки - прекрасні створіння,

Та ти - прекрасніше вдвічі;

Ти у душу пускаєш коріння,

А очами розказуєш притчі.

Мене гнали особисті думки.

Не розумні, а просто безглуздя,

Що колись я торкнуся твоєї руки,

Що колись на губах розчинюся.

Перестань мене мучати тужно,

Не давати думкам покою:

Вони й так перемішані дружно,

Але пахнуть усі лиш тобою

Твоє серце для мене закрите.

І, повір, я не плачу від горя.

Ти візьми те перо, пилом вкрите,

Напиши, й надішли щастя море.

Я прийму й відповім моментально:

Розпишу тобі цілі балади.

Знаю, може, що це аморально,

Та я хочу твоєї наді мною влади.

Хай як там є - я хочу жити,

А тут вже кожному своє.

Хочу купляти білі квіти,

Щодня ходити в кабаре,

Тебе водити по музеям,

Ступати босими в траву,

За руку топать в галереї,

Торкатись шкіри. Наяву.

До півночі нудні розмови,

А до світанку дивний спів.

Я не скажу тобі ні слова,

Світанок п'янить, наче хміль.

На ранок теплими обійми,

Здається, в душу прокрада.

І знов музеї, тихі співи,

І знов світанки, мармелад.

04.10.2023

Кому пішли вже ті слова, коли є вІрші?

Вірші передають всі почуття.

І зазирають в потаємні ніші

Моїх думок, всього мого життя.

Я так боюсь ніколи не проснутись,

Я так боюсь зімкнути очі в мить,

Я так боюся довгої розлуки,

Я так боюсь замовкнути на вік.

Ми всі помрем. Це факт, і відчай

В моїй душі палає, то згаса.

Ми всі забиті, наче стадо вівців

І то все стадо разом помира.

Всі ті вовки - то страх гріховний,

Які гризуть нас з року в рік

Всі ті вірші, що роблять келих повний.

Той повний келих відчаю і крик.

09.10.2023

Мені однаково на Ваші повісті,

Мені однаково на Ваші байки,

І там немає ніякої мудрості.

Вони лиш плутають мої думки.

Я би хотіла стати соняхом,

Бути повернутою тільки до світла.

Ловити промені ніжним листячком,

Складати оди до сонячних віток.

Прошу, дайте стати метеликом.

Щоб думки більше не плутати.

Я кружлятиму в небі хрестиком.

Будь ласка, прошу дати відчути це.

Я колись розпадуся зорею,

Упаду і вдраюсь об камені.

Вони тьмяно лежали горою -

Я давитимусь ними у маренні.

Прошу, дайте стати морем,

Битись хвилями об причали,

З моряками ділитися горем,

Веселити дітей, що в воду ноги вмочали.

Я інколи хочу закритися.

Від людей, доріг і вибухів.

Хочу жити сама на острові,

Щоб не було ніяких рухів.

Схоже, я задихаюсь, не дихаю.

Хтось на шиї тримає мотузку.

І поволі без волі згасаю.

І це все. Це кінець мого спуску.

24.10.2023

Твій голос. Він жіночно грубий.

Прокурений весь димом сигарет.

В твоєму серці плавиться Меркурій,

А у очах вбачаю той портрет.

Я знаю, що ти думаєш про неї,

Що так не відпускають почуття,

Які колись за східною землею

Зайнялися і кинули в буття.

Клянулась ти колись, що повернешся,

Та скільки зим з тої пори пройшло.

Ти на судні на хвилі колихнешся

І думаєш про те, що набуло.

Дивись на себе. Ти своє здобула.

Скорила кожен клаптичок землі,

Та десь у серці мертво затонула,

Кохання бачиш лиш тепер в пітьмі.

Я знаю, що вона тобі наснилась.

Наївна, біла, як тоді колись.

Та визнай, вона смерті вже скорилась.

Тоді, коли ти утікла кудись.

Я знаю, що ти сльози проливаєш.

Ще до сих пір змиритися не в силу.

І знаю я кого за це картаєш.

Та лиш прошу: не шли себе в могилу.

Я знаю, що кохання варто смерті,

Але життя тебе не пустить

Чому? Тоді скажу відверто.

Тут поруч дехто є, хто тебе любить.