Єльчик Вікторія

Засмучуватись через себе не треба!

Одразу не вийде — нехай!

Розпочнеш малювати на небі,

Барвовий свій небокрай,

Слідами вкриється небо,

Шаленством наповнене — хай!

Я почну все спочатку, як треба.

Кому? Не мені. Та нехай!

Малюю я знов у небі,

Безбарвний "наш" небокрай.

Воля чи слово потрібне?

А може прихильність богинь?

Щоб заволати, кричати: спинися!

У середині яв сновидінь.

Візьміть же, руками розмажте,

Фарби на полотні.

У житті, як і на небі,

Однією з зірок — є ти!

11.01.2025

Вона просто хотіла бути щасливою.

Цілувати ранки й ночі.

Половинку зігріти собою

Ніби не вона тріпоче.

Не вдавалось їй бути щасливою,

Хоч і в середині, щемило так.

Вона серце закрила до завтра,

Аби біль зник і забувся ураз.

І навіть якщо розкривавлене,

Воно знову — б'ється!

Тріснуте, хоче любити

Як вперше.

Дописано 18.04.2024 — перероблене 26.06.24 (присвячується моїй тітці Каті)

Я бачу світ в твоїх очах,

Там сонце плаче,

По плечах.

Ранкова стрічка усміхнулась,

Скувала талію та сни.

А я забув, як треба дихати мені.

Як ясно стало навкруги,

То ти зайшла,

І все застигло.

Хвилина стала та не йде,

Ось-ось до мене підійдеш.

Або ж забудеш і підеш?

Немов холодними руками,

Дістанеш серце із грудей,

Його як спалиш, так помреш.

Для мого серця ти загинеш.

Застрягне в горлі лиш ім'я.

А я прийду в минуле місце щастя,

Де завжди навкруги весна.

28.02.2024

Підвладно лиш мені моє життя!

Його страждання і надії,

Я берусь за все сама!

Бо це лише мої — єдині мрії.

Я маю згадку зберегти.

Я можу вам допомогти,

Сама, заплутавшись —

Загину!

Мені не потрібно каяття,

Живі слова, як річка повна.

Це не врятує від биття,

Світ не жаліє,

Світ (—) суцільна втома!

дописано 09.09.2023 р.

(Про каяття чиєсь, чуже, твоє)

Не даруйте мені квіти.

Орхідеї не люблю.

Я не можу полюбити,

Те, що мило так йому.

І тепер я все кидаю.

Ламаю день,

На дріб'язок частин.

А легше не стає,

Я ніби забуваю...

І все ж страждаю,

Від доторків нових хвилин.

27.03.2024

Невже це все?

І океани позабуті.

Невже кінець, і світ погас?

Немов розкуті крила,

Обірвані тепер лежать.

А раптом...

А раптом це все сон,

І позабуті всі стежки погані.

А серце все живе та б'ється,

Ціле, мов кришталевий мармур.

Це сліпить, дурманить,

Біжить.

Ми старі, але в душі ще діти,

Які досі бажають любить.

01.04.2024

Ми ізольовані в будинках,

Прозорих, тихих, снігових.

Хоч хтось нам слово кине,

Але ми просто перший сніг.

Я блукаю, зважаю як треба.

Або, заважаю й тоді, вже не час.

Я себе благаю: Не треба!

Пригадувати, катування образ.

Час прийшов, для всіх однаково.

Хрипотить вже клен старий.

А для нас все однаково,

Ми — наш перший сніг.

04.12.2024

У глибинах мрачного дня,

Я рішуче підійду здаля.

До тебе я доторкнусь —

Тоді й розсиплюсь.

Кожною хмарою тебе я вітаю,

Й кожного янгола,

Тихо благаю...

За тебе.

Однак. Вітер шепоче ласкаво,

Вже час нам рухатись далі...

14.08.2024