Сайя Саттон

Тут завжди посміхалася дитина,

І панував дитячий сміх.

Та сонце бігало щоднини,

Ховало тіні від доріг.

Тут розпускалися ті квіти,

Що більш ніде ти не знайдеш.

Тут грався найдобріший вітер:

Він всіх до себе пригорне.

На цьому місці були сварки,

І дружба, й ненависть була.

І жодна в небі темна хмарка

Закрити сонце не змогла.

Були тут тільки смішні жарти,

І купа ігор групових.

Тут плакати зовсім не варто.

А варто випустити сміх!

Дерева тут були високі,

Щоб захищати від негод.

Вони ховали перешкоди,

Щоб краще дітям тут було.

Переливалось сонце кольорами,

Чарівно-золотий відтінок завжди був.

Світило дітям в очі до нестями,

Поки вони вигадували гру.

Були солодкі ягоди у лісі.

Багато у траві ховалося грибів.

Рослинам теж подобалося жити

У місці, де нема нікому ворогів.

Тут спогади залишилися теплі,

Та ехо сміху і дитячих голосів.

Втім люди завжди йдуть чи в рай, чи в пекло,

Й залишають все вони на цій Землі.

Хтось йде від старості або хвороби,

Хтось хоче скоротити віку сам.

А хтось вмирає від снаряду й болі,

Яку ти не переживеш ніяк.

Тоді треба покинути місцину,

Де ти прожив усе своє життя.

Більш не сміється там мала дитина.

Тому що місця сміху вже нема.

Там місце щоб згадати лиця друзів,

Що зараз спочивають у раю.

Тих друзів, що прибрали з того місця мУки,

І дали сенс його печальному життю.

Тоді стаєш зажуреним довічно,

І аж до смерті плачеш кожен день.

Тепер голос щасливої дитини став трагічним,

Адже її забрала рання смерть.

Мої сльози вже всі закінчились,

Більш немає сил крокувати.

Хороші сни мені давно вже не снились,

Тобі більше не буду довіряти.

Лице сяє від ранкового сонця,

а руїни не можуть радіти.

Тільки глянь ти, будь ласка, в віконце -

Чи хтось зможе тут весело жити?

Моє серце не сяє - вмирає.

Його сонце замерзло в тіні.

Всі цю нови‌ну вже знають,

А ти, мабуть, сидиш у пітьмі.

Сидиш ти, відбитий від світу.

Від красивих кольорових руїн.

Чи хтось зможе тепер їх зігріти?

А ти, серцем нестерпним своїм?

Не кажи, я одразу все знаю.

Ти спи, може станеш умніш.

Я тебе ніколи не покараю,

Тільки зроби мою душу‌ веселіш.

Вийди з світу, віддай своє серце,

заради дітей живих на Землі.

Не дивись у життєве люстерце.

Дай пожити хоч трохи мені.

Наче сонце сідає під місто.

А ти назавжди мене забувай.

Над руїнами якщо схочеш сісти -

Крикни в небо блакитне: «Бувай!».

Тільки так, щоб всі люди почули,

Яких смерть в небеса привела.

Під руїнами ті, що заснули,

Назавжди їх сон смерті забрав.

А то ж ти помогав це зробити!

А то ж ти всі руїни поклав!

Ти ж не знаєш, як воно - вбитись,

Бо тебе ще ніхто не благав.

А я перша була в існуванні,

Хто сказав, щоб ти душу віддав.

А я перша була, і остання

У твоєму житті темних барв.

Ти і далі дивись в те люстерце,

Що з народження ти в себе мав.

Я знала твоє темне серце,

Бо ніхто тебе більше не знав.

Вікна без скла, очі без сліз.

Мати сидить на горищі валіз.

Плаче вона, безшумно й так тихо.

Не буде вже так, як було колишньо.

Ми сидимо мовчки в покриві лісу,

Іноді нам не вистача кисню.

Я все молюсь - ще є надія,

що серце й душа вже скоро зрадіють.

Ми будем тоді посміхатися з мамой,

Найраща Вкраїна сильнішою встане.

А поки нам треба страждать, воювати,

Допомогти нашій країні вставати -

Ми б'ємося з ними з єдиною зброєю -

із силою нашой землі калинової.

То як воно буде - рішати не нам.

Але в серці не буде вкраїнських страждань!

Хоч я сиджу зараз, задихаюсь війною.

Та все ж залишаючись самой собою.

Вікна без скла, очі з сльозами.

Ми будемо жити з оцими лісами.

Валізи зі склом і без скла вікна.

Набридло мені сидіти так вічно.

Дощ іде, я іду з ним по стежині -

Знімаю з себе всі біди колишні.

З матір'ю йдемо по єдиній дорозі.

Я валізи несу, бо матуся не в змозі.

А в валізах від вікон загубилося скло.

Та скло те із кров'ю будинка мого.

Дощик іде, грім із ним в танці.

Покрилися дощиком валізи наші.

Вікна без скла, без сліз знову очі.

Без сліз і, мабуть, уже без любові.

Але гордість. Гордість не піде від нас.

Ми вмираємо і вбиваємо смерть водноча‌с.

Як тільки кінчаються звуки тривоги

ми знову йдемо на всі звуки дороги.

Не зупиняємось, йде‌мо. Йдемо‌.

Це поклик холодного серця мого.

Бо - українці. Ми нездоланні.

Ми зрозуміли, хто справді з нами.

Ми са‌мі відстоюєм наші долини,

щоб спокійно жила українська дитина.

Не проллєм знову кришта‌левих сліз.

Не будемо бігти з тягарем валіз.

Ми біжимо в світло - війни там нема.

Там ніколи не чули про слово війна.

Там вікна зі склом, лице посміхається,

І цілими днями дітоньки‌ граються.

Там нема горизонтів, там немає сторін,

там немає кінця, там немає країн.

Є лише радість, і скрути немає.

Там видно як сонце встає і сідає.

Ні, це не смерть. Це вкраїнська душа.

Їх там багато, вона не одна.

Всіх у купу зібрали, неначе сім'я,

Це вже точно не смерть. Це душа молода

Ми ідемо‌ з матір'ю зі скляними валізами,

Із гірко-радісними ідемо‌ лицями.

Не пройшло і години після дня отого.

Вічний лютий замерз у душевнім суцвітті.

Не малює міста‌ колоритная кров.

Не пройшло ні хвилини, ні короткої миті.

Давно вже немає села у думках,

Не бачили очі його вже століття.

Я б життя все своє за те віддала,

В Миропіллі щоб знову почути дитинство.

А поки я чую: "Бабах! Шкереберть!".

І летить з горизонту мій радісний спокій.

Чому за дитинством моїм біжить смерть?

І чому у дитинстві моєму тривога?

Не знайду я пояснення цьому, ніколи!

Бо не хочу поранить дитя у душі.

Не знає воно того страшного слова,

Тож нехай дитя грає в живому селі.