ℒ𝓊𝓃𝓁𝓊𝓂ℴ

Кажете давно мене не чули.

Не слухали моїх влучних й не дуже рим.

А ви хіба не чули вий пожежної сирени?

Он там, дивіться, в небо лине дим.

Кладовище для палаючих поетів

вже давно чекає з заготованих, холодних місць.

Коли вони складуть рядки із піруетів

своїх, згорівших вже, і мертвих міст.

Вже й їх чекають домовини,

з яких вони не зможуть палати,

які збережуть від будь-якої хуртовини,

і в яких вони зможуть мирно спати.

Поети, що згоріли з власними містами,

що ще живуть, і промовляють напівмертвими вустами

про свої негаразди і проблеми одвічні.

Шкода, що самі вони не вічні.

А може їм й не дуже шкода не жити.

Не ходити по землі кров'ю залитій.

Не кричати так тихо, аби ніхто не почув,

і не думати, що "краще би втонув".

Вам цікаво, що їх всіх згубило?

Що обрізало великі крила?

Можете піти поговорити про це з ними,

або ж просто почитайте їхні рими.

У мого сонця своє сонечко.

Мабуть, воно йому дороге.

Має гарне личко

і сміється круглий день.

У мого сонця своє сонечко.

Вони разом проводять чудово час.

І виглядаючи його у віконечко

ти забуваєш зовсім про нас.

У мого сонця своє сонечко.

Звичайно, це не буду я.

Ви разом такі веселі.

Але бути ним все ще мрія моя.

У мого сонця своє сонечко.

Сонце, скажи, ти щасливий?

Бо цього буде достатньо мені,

адже ти для мене важливий.

Аби не дивитись на тебе "таким поглядом", я мав би виколоти собі очі.

І зшити вуста заразом, щоб не сказати те, що ти почути не хочеш.

І все це, аби лишитись поряд з тобою.

Схоже, в мене справді проблеми з головою.

Та не подумай, я б не благав тебе залишитись зі мною.

Ти маєш право вибору, право на думку свою. А я буду лише милуватись тобою

здалека. Знову. Хоч цього і не буде достатньо ніколи,

ти про це не дізнаєшся теж.

Список того, що я хотів розповісти тобі — не має меж.

І всього, що так хочу і що не скажу.

Відчуття, ніби по краю прірви ходжу,

а камінчики обвалюються і падають донизу,

як і наші стосунки, що я сам не вивезу.

Та і не буду, адже це справа двох.

Чи зачепило кохання однаково нас обох?

Я не чекатиму, поки кохання зруйнує нас. Зроблю це сам.

Ну навіщо така недолуга річ нам?

Ми можемо відчувати будь що: гнів, сум, розчарування.

Навіщо ж нам сáме те кохання?

І я зроблю все, аби відчували.

Аби навіть не плакали — ридали. І як досвід негативний забували.

Зруйную те, чого в нас ніколи не буде — спільне майбутнє.

Нехай у нас воно буде відсутнє.

Нехай наші сльози будуть існувати лише зараз.

А в потім їх не зустріне ніхто з нас.

Адже ніякого "потім" не буде.

Ми все, що було, навічно забудем.

Сьогодні мені наснилось як ми були разом, щасливі.

А прокинувшись побачив повідомлення від тебе.

І чи то такі моменти були мінливі,

чи щось не так з головою в мене.

Але я відчув до цього таку близькість,

навіть сльози на очі навернулись.

Та це ж така дрібниця, дурість,

а сльози все одно полились.

Це ж всього лише смс-ка, жахливе уподібнення словам.

А відчуття, ніби душу за ще одну таку віддам.

І вже точно за сон цей наяву.

Я не скажу, що там було, задійте уяву.

Адже це і було створено нею (уявою)

Це було, є і залишиться лише марою.

Хоч які надії я б на це не покладав,

та мрії — все, що я будь-коли мав.

Мені потрібні інші люди?

Хіба мені не достатньо себе?

Потрібен той, хто поруч буде?

Навіщо мені щось таке грубе

як люди. Багато людей.

І всі різні, і всі сповнені ідей,

планів. Що ті вже почали складати про нас.

Та годі, може ніколи й не буде ніяких us.

Невже ви думаєте, що мені потрібні інші, аби жити?

Можливо лише аби творити.

Але жити я зможу і без вас.

Ніколи не буде ніяких нас, —

скажу це вам вже напевне.

Що ж може бути більш душевне,

аніж розмови в тиші на самоті з собою?

Вже точно не в людному кафе з тобою.

Тож, чи потрібні мені інші люди?

Та їх і так вже повно всюди.

Краще сидітиму в темряві на самоті.

А може і ні.

Лише з тобою можу вільно дихати,

розуміючи, що не треба ні від чого тікати. Можу спати.

Не знаю як, та ти вивітрюєш усі мої тривоги,

розводиш наші з ними дороги.

Сподіваюсь наші з тобою не розійдуться ніколи,

хоч що б не відбувалось навколо,

нехай ми триватимем вічно. Або ж так довго, як зможем.

Звичайно, вічно бути разом ми не можем.

Та нехай це хоча б триватиме.

Хай вийде з моїх мрій, по світу крокуватиме.

І нас на шматки розбиватиме. Потім складаючи назад.

Хіба можна проґавити такий азарт?

Тож чи залишишся ти тут?

Чи планувати мені далі свій життєвий маршрут

самому? Я можу. Та дуже не хочу залишатись з тривогами одному.

То чи збережеш мій спокій?

Цей світ надто жорстокий.

Холодний розум — те, чого всі потребують.

Мислити без перешкод, без мрій, надій.

Часто, емоції перешкоджають.

Тож добре все обдумай, тільки потім — дій.

Вміти брехати іноді справді потрібно.

Головне знати: що казати, коли й кому.

Збрехати буває справді необхідно,

Тільки потрібно завжди вірити собі, а не цьому.

Головне не забути ким ти є насправді, —

В брехні буває легко потонути.

Схиляєшся до неї при будь якій нагоді.

Ти вже давно під впливом найсильнішої отрути.

Спекотні дні та холодні ночі,

Я відчуваю тебе, осінь.

Ти ще не тут, та я бачу очі.

Немов зірки з яких лине промінь.

Вже скоро прийде жовтогаряча пора.

Пора злив, грому й блискавок.

Пора, що відчайдушно потребує доктора,

Аби не наплакати новий кривавий ставок.

Власне, тоді не тільки небо плаче.

Хоч інколи і сяє.

Воно нагадує мені м'ячик,

Який невпинно хтось штовхає.

Також, це нагадують люди.

Вони також як м'ячик.

Хтось залишає сліди від помади,

А хтось постійно плаче.

Та це все і є Осінь.

Пора сліз, дощу, жовтогарячих листків.

Пора яку нібито ніхто й не просить,

Та вона не залишає пелюстків.

Де ж я, де, скажіть? Загубилася поміж кущами.

Серед озер, коралів, квітів

кричу доти нечуваними віршами,

виблискую сотнею сафітів.

Зачаїлась в кожному русі й доторку.

В кожній ноті, що долинає ваших вух.

В мазі, що загоює опіки.

В хвилях, що не сприймає слух.

В кожному шрамі.

В кожній вибухнувшій зірці.

В кожному загинувшому коралі.

В кожній неживій вже п'ятірці.

В кожному рядку і кожній римі.

В кожній фразі, де хтось сказав щось дурне.

В кожній зіпсованій перлині, —

ви не знайдете більше мене.

Не хочу світити тільки за рахунок сонця. — Бути Місяцем.

Світитиму сам, яскравіше.

Стану зіркою, аби від мене були залежні, а не навпаки.

Розбиватиму інші серця на друзки

замість того, аби розбивали моє.

Знайду те, що зможу назвати "своє".

Не хочу відбивати сяйво інших,

світити лише за рахунок них.

Не хочу бути відображення людей тих,

так я ніколи не зможу забути їх всіх.

Та зараз я Місяць, хоч як яскраво не свічу.

Знаєте, я ж справді цього зовсім не хочу.

Ти не спиш через безсоння?

Чи, все ж, це цілком обміркована дія?

Це не останнє до тебе питання.

Бо я лиш з тобою живу і радію.

Лиш з тобою відчуваю бажаний спокій.

Захований в тоні твого голосу чи кольорі очей.

Байдужі тепер всі інші, малі й високі.

Я не жалкую тих витрачених на очікування ночей.

Не знаю чи в тих колах під очима винне безсоння,

та в моїх частково винен й ти.

Іншу частку займає писання(й читання).

Не уявляю, як від цього піти.

Чи важу я для тебе стільки ж, як і ти для мене?

Що ж, я сподіваюсь ні.

Бо моє бажання зустрітись буває іноді таке скажене,

і воно проявляється у кожному сні.

Чи буває тобі так само жахливо

чекати коли ж ми побачимось знов?

Сподіваюсь в тебе все не настільки мінливо.

І ти чекаєш так само тих довжелезних промов. Тобто наших розмов.

Чи думаєш ти про мене? Хоч інколи, зрання?

Можливо, тобі взагалі немає до мене діла.

Це останнє до тебе питання.

Не знаю як без тебе жила б і раділа.