Всі вірші

Борись, борись, борись за все,

За волю, долю, за народ.

Щоб не зчорнилося лице,

Борись за правду, за любов!

Мільйон людей впіймають славу,

Мільярди пустять тобі кров,

Та не корися свому жаху,

Продовжуй биться за любов!

Лише вона тебе врятує,

Від ворогів чи від турбот,

Вони помруть, а смерть забуде,

Лиш той, хто б'ється за любов.

Книжку ти візьми у руки,

Розгорни її скоріш,

Завітай у світ науки,

Справи всі свої облиш.

Як заглянеш в задзеркалля

Думок, фентезі та мрій -

Не потрапиш у провалля,

Будеш в курсі всіх подій.

Як жили колись у світі

Люди кожен у свій час,

У минулому столітті,

Ще раніше за всіх нас.

Тут чарівний ліс та замок,

І красуня у вікні

Зустрічає свій світанок.

Очі в неї потайні.

Інша дивина злетіла -

Із піску в прозоре скло

Перетворюється вміло,

Лиш потрібне їй тепло.

Таїнств ще багато в книзі,

Що несуть тебе у світ.

Там у зоряній інтризі

Дивних мандрів первоцвіт.

Світла магія струмує,

І кружляє, і тремтить.

Гарний настрій нам дарує,

Вгору з радістю летить.

Автор Світлана Леньо

11.01.2026

Ти не помреш, ти будеш жити,

Такі як ти — не помирають,

У пам'ять людям проникають,

В душі живуть після кончини.

І може там десь є той рай,

В який ти зринеш, мов комета,

Я в пеклі згину, і нехай,

Без тебе зникне жить потреба.

Зима прийшла не з неба, з ран,

Із тріщин рук, і крові ван.

Сніг білий брехня для екранів,

Під ним кров, лід і чорні сцени.

Мороз кусає до кісток,

Здирає шкіру, рве легені.

На зупинці хтось ліг і змовк

Його накрили тінь, тремтіння.

Кров на снігу як підпис дня,

Без імені, без вибачення.

Зима не вбиває вона чекає,

Поки сам впадеш від виснаження.

Вітер несе запах біди,

Старих шин, спирту і страху.

Тут виживають не святі,

Тут виживають вперті і злі.

І правда в тім, що тепла нема,

Ні в хатах, ні в словах, ні в людях.

Але серце ще б’ється значить дарма

Зима думала, що нас злама.....

Московитьскі під@рюги

Приспів:

Московитські під@рюги,

Під@рюги московитьські.

Московитські під@рюги,

Під@рюги московитьські.

Захистом російськомовних

Нам пояснюють убивства

Й руйнування від терору

Проти мирних українців.

Без електрики в лікарнях,

Магазинах і усюди

Українців залишають

Московитські під@рюги.

Приспів.

Срать їм на пенсіонерів

Без ліфтів, тепла в будинках.

Чуєш, московит? Старенька

Дякує тобі, блядь, синку.

На зруйновані квартири

Й смерті дивляться без туги

Новоявлені фашисти -

Московитські під@рюги.

Приспів.

Московити вбивчі дрони

І на голови ракети

Посилають нам. Гондони.

Як їх терпить ще планета?

І промови ці падлюги

Виголошуюь фашистські.

Московитські під@рюги,

Під@рюги московитьські.

Приспів.

[27.12.2025]

----------------

Підоро́сам не воювати, а лікуватися треба - всією країною!

Причому не за власним бажанням, а примусово.

Ніч це прокляття, похмурий обман,

В світлі ліхтарному муку ховав.

Ніч не люблю я і день зневажаю,

В сонці ніколи ніщо не сховаю.

Сотні фотонів і тьма фіолетів,

Нам викривають гидке на планеті.

От би на мить пощезло усе,

Тільки б тоді полюбивсь мені день.

У місті, де смерть ходить назирці звично за кожним,

де карлик-диктатор нарік себе непереможним,

де ночі короткі тривогою пахнуть гіркою,

ти будеш триматись, та зрештою станеш такою,

як лань полохлива, що вітру боїться і грому,

як човен блукалий, що втратив дорогу додому,

як пташка, що хоче злетіти, та зламані крила…

Ти будеш боротись? Подумай, чи є в тебе сила.

Чи є в тебе мужність лишатися завжди собою?

Чи вистоїш там, де й сильніші здалися без бою?

Чи зможеш не впасти, ковтнувши зневіри отрути?

Чи здужаєш бути, коли буде легше не бути?

Хоч карлик не бог, непокору карає жорстоко.

Ніколи не спить всевидюще його жовте око.

Хто хоче сховатись, шукає глибокої тіні.

Ти ж сенсу не бачиш в такому житті-животінні.

То що ж тобі дасть сил піднятися знову і знов?

- ЛЮБОВ.

07.01.2026

Любов.

Замки на серці прочинили рани.

Долоні в кров.

І шрами загорну шафраном.

Моя любов.

Із крові й квітів білосніжних.

Із молитов

Й прадавніх ритуалів хижих

Чаклую зілля-оберіг щоночі.

Який вже рятував твоє життя прекрасне.

Жіночі чари і слова пророчі,

Від небезпеки як покров сріблястий

Твоє вкривають тіло.

Захистять

Енергії Землі і Вищі Сили.

І янголи з небес благословлять.

Кохання й вірність додаю у зілля,

І розпочну рядки нової повісті.

Сьогодні жриця стала вільна …

Відмовившись від осуду чужою совістю.

(селяни)

Тьму потрібно світлом гасити,

Гріх наземний полум’ям змити,

Щоб у Бога милість просити —

Так спасіння ми віднайдем!

В книзі, даній нашим Отцем,

Тільки полум'я змиє печать —

Так з дитинства вчать!

(травниця)

В святім світлі звір затаївся,

В ряси віри переодівся.

Ви узріть його, поки час не згас...

(селяни)

Не смій звертатись до нас!

(травниця)

Боже слово — в очі туман,

Я принесла ліки від ран.

Мучить спрага — прагнеш вогню...

Я вас не виню.

(священник)

Диявол говорить вустами

Жінки спокусливої краси!

Сіє він рясно між нами

Зерна зневіри і ворожби!

(травниця)

За хрестом прикрив свою хтивість,

Я твою оголила вразливість.

Зло гучніше всіх волає про зло!

(селяни)

Воно у тобі жило!

(травниця)

Ви шукаєте світло в золі,

Та не бачите тінь у собі.

Коли згасне мій голос в вогні —

Лічені вам дні.

(священник)

Владою, даною Богом!

Я прирікаю до спалення!

Відьмі до пекла дорога!

Згинь, щоб спасти це поселення!

(селяни)

Спопелити звіра!

Це свята офіра!

Так нам каже віра!

(священник)

Смерть — єдина міра!

(голос травниці)

Всім сторицею мстить моровиця

Ви спалили ліки і травницю!

(селяни)

Тьму хотіли світлом гасити,

Гріх наземний полум’ям змити,

Пізно в Бога милість просити...

Ми спасіння не віднайшли,

Чорний мор собі прирекли.

Змита кров’ю свята печать...

Дзвони вже мовчать...

Рожевий вже душі не личить,

Грайливість десь у шафі висить.

Вже замалі рожеві сукні,—

зносити їх не встигла юність.

Рожевий вже душі не личить,

пам‘ять сльозами лише кривдить.

Дарма «святе» величає, —

Легкість — біль, душа це знає.

Рожевий вже душі не личить.

Не стане мені сили всидіть

в моїх трояндових полях —

їх суть душі нагадує реп‘ях.

Рожевий вже душі не личить,

Якщо рожевий дух покличе,

тепла на смак я не відчую,

нічого я вже не почую.

я радію, бо мете сніг

переступаю хати поріг

в ліжко лягаю спати

завтра розбудить мати

я радію, бо сніг мете

з ніг збиває, аж так мете

очі снігом мені затуля

я радію, немов немовля

білий сніг під ногами хрустить

я радію безмежно в цю мить

Хочу у гори, високі й скелясті,

Щоб жити в добробуті, в мирі, в красі,

Щоб тільки в любові, у тиші і щасті

Минати стежки ці незвідані всі.

Хай небо цілує засніжені піки,

У тиші застиг божевільний наш вік,

Лиш рідного серця відлуння навіки

Малює щасливий для нас оберіг.

Я вірю, що все проминає невпинно:

І біль, і журба, і тривоги нічні.

Та смуга, що кольору фіолету

Здавалася довга, розтане навіки в мені.

Відкриються далі, і зорі, і море,

Бо ти — моя правда і мій оберіг.

Ми разом здолаємо відчай і горе,

Щоб кожен світанок для нас лиш розквіт.

Нехай за плечима лишаються грози,

Ми вище за хмари злетіли удвох.

Минулися сумніви, висохли сльози,

Лишився любові палкий монолог.

Ми — скелі і крила, ми — небо і сонце,

У єдності душ — наш святий заповіт.

Кохання тріумф у відкрите віконце

Впускає новий, осяйний дивосвіт.

І сльози знов тічуть рікою,

В тієї, що поклялася колись,

Що ні сьозинки з її ока не впаде,

І знову зрада, знов обман,

Зустріло серце її хрупке,

А поруч з нею стоїть вона,

Людина, що не заспокоїть більш,

Вона й не знала що причина поруч,

Причина її сліз гірких,

Хліб і лимони

Я п’ю цей день, мов сік із лимонаду,

В якому терпкість — сонячна броня.

Лимонна доле, ти моя розрадо,

Золочена печаль мого вбрання.

Але над усе — хлібну славлю силу,

Святе причастя теплої руки.

Він додає моїм поезіям вітрила,

Годує дух крізь відстані й віки.

Цей хліб — не тілу, а п’янкому слову,

Він — м’якуш віри у черствому житті.

З ним таємниці відкриваються наново,

І зріють вірші, чисті та святі.

Так і живу: між кислим і смиренним,

Між сонцем в цедрі й золотом зерна.

І те, що в серці б’ється сокровенно,

У колос повний виплека струна.

Мій хліб і плід — це сповідь і причастя,

В них гіркота і солод золотий.

Я п’ю життя! І в тому маю щастя,

Що кожен вірш мій — дихає, живий.

@Тата ШАФ

02.01.2026р.

Воно не приходить із гуркотом слави,

Не в сурмах тривожних, не в блиску звитяг.

А тихо ступає по росах ласкавих,

Лишаючи світло у наших життях.

Приходить нечутно: у парі від чаю,

У лампі, що ніч розганяє крилом,

У слові, що раптом плече обіймає,

Й наповнює душу незримим теплом.

Ми прагнемо гучного, шукаємо дива,

Чекаємо свята в сузір’ї подій…

А щастя — це серця мелодія тиха,

Це спокій, що квітне у глибині твоїй.

Там вдячність панує. Там очі відкриті

До кожної миті, що Бог дарував:

Умінню ходити, і бачити, й жити,

Й сказати коханим найважчі слова.

Воно не боїться дощів чи туманів,

Бо труднощі — тільки короткий етап.

Якщо в твоїй душі вогонь не зів’яне,

То радість знайдеться в звичайних речах.

Це щастя — прокинутись вранці й відчути:

Я є! Я живу! Я люблю цей розсвіт!

І мати можливість людиною бути,

І добром наповнювати втомлений світ.

Не треба летіти за ним за край неба,

Чи стукати в двері чужих берегів.

Воно вже є тут, поруч. Все, що нам треба —

Впустити цей промінчик у власний курінь.

Воно не в золоті, що холодом іскриться,

Не в стінах замків, величі й пітьмі.

Бо гордість — то лише тонка спідниця,

Що не зігріє душу у зимі.

Не в титулах, що зверхністю налиті,

І не в скарбах, що множать пустоту...

А в тому, щоб у кожній-кожній миті

Відчути серцем справжню висоту.

Щастя — це тихе «я тебе кохаю»,

Яке не крикне, не злякає світ.

Це шепіт, що дорожчий від розмаю,

Це вірності глибокий заповіт.

Воно у тім, що хтось не відвернеться,

Коли настане вечір чи біда.

Що крізь тумани знов до тебе рветься,

І руку, мов опору, подава.

Це знати твердо: «Я не відійду...»

Не через клятви гучні й паперові,

А через те, що в радості й в біді

Ми — дві частини вічної любові.

Коли ти просто є. Коли ти поруч.

Коли без слів зрозуміло все.

Це світло, що веде нас крізь обіруч

І через роки дбайливо несе.

Не треба гнатись за примарним блиском,

Бо щастя — в вдячності за кожен вдих.

Воно живе у серці, дуже близько —

В очах рідних і серцю дорогих.

Вона мовчить про те, що в глибині,

Де гаснуть зорі в сизому тумані.

В її мовчанні — вигаслі вогні

І всі слова, досвітні та несмілі.

Її питання — зовсім не про суть,

А про вогонь, що серце зігріває:

Як серед бур життя не ошукать,

Коли душа лиш ніжності бажає?

Вона буває різною: як шторм,

Як ранок тихий чи терпка ожина.

Не знає меж, канонів чи платформ —

Стихія вільна, чиста і єдина.

Та поруч з ним — спадають маски всі,

Бо він — її прихисток , опора.

Усій своїй беззахисній красі

Вона стає дівчатком біля моря.

Скидає лати, втомлену броню,

Бо вже не страшно бути справжньою.

Довірившись любові і вогню,

Стає водночас ніжною й відважною.

Не треба вдавати скелю кам'яну,

Чи бути тою, ким хотіли бачити.

Він любить в ній дитину осяйну,

І це для неї — все на світі значить.

Бо в кожного у долі є межа,

І є душа, що створена для тебе.

Як в океані — берег і баркас,

Як два крила, що підіймають в небо.

Для неї він — той самий, головний,

Для нього — лиш вона, єдина в світі.

Це таїнство, цей вузол неземний,

Що не розірвуть грози і століття.

Вони не просто двоє — це собор,

Великий Всесвіт, злитий воєдино.

Життя складний і дивний переплеск,

Де кожен — серця іншого частина.

Це вищий задум, істина свята:

В палітрі днів знайти свою дитину,

Щоб крізь роки, крізь терни і літа

Творити спільну, зоряну картину.

То не союз — то цілий дивосвіт,

Де в кожнім подиху пульсує вічність.

Кохання — це і корінь, і розквіт,

Найвища правда і свята величність.

Кохання є і сповідь, і наказ,

Це простота, що вища за науки.

В нім переможців не буває і нема —

Лише щасливе рук сплетіння.

Це не змагання сил чи гостроти,

Тут двоє тих, хто зцілені собою.

Зуміти крізь тумани пронести

Це світло, що не знатиме спокою.

Це рідкісний, немислимий алмаз,

Який жадають всі — від краю і до краю.

Та він дається тільки тим ураз,

Хто двері серця навстіж відчиняє.

Бо цей грааль — не кожному до рук,

А лиш тому, хто скинув заборони,

Хто не злякався щирості й розлук,

І в чистоті знайшов свої канони.

Лиш той, хто дух оголив до основ,

Хто відчинив свою душу всю для світу,

Цей скарб знаходить — справжню ту любов,

Щоб у її промінні вічно жити.

зима 2015

Різдвяна ніч - щастя і сміх,

Різдвяна ніч - мороз і сніг,

Різдво - народження Христа,

Про це звіщає нас Звізда.

Хай мир і спокій нам/вам дарує,

Краще майбутнє пророкує,

Ця ніч любові і чудес,

Спів ангельський звучить з небес

І ллється по усій землі,

Дорослі тішаться й малі.

Ісус Христос в малій дитині,

Наш Бог і Цар в яслах на сіні

І на устах добра новина,

Що породила Діва Сина.

Нехай Різдво у наших душах,

Радість зворушить, сльози осушить

І віру вселить непохитну,

А край наш знову хай розквітне,

Богом Отцем благословенний,

Духом Святим увесь натхненний,

Співом Творця хай прославляє,

Христос для всіх нас ся рождає!

Коли б я могла поглянуть знову

В дзеркала твоєї душі.

Вони ніколи не будуть ховати почуттів-Чистих твоїх.

Коли б я могла знову побачити відблиск у них-

Відблиск радості, добра, зла і смутну та будь-що,

Бо лише воно приводить мене до тями, Тільки з думкою прокидаюся,

Аби знову побачити ці невеличкі дзеркала. Знову поглянути в них,

Знову забути про все навічно.

Коли б я могла знову бачити

Віддзеркалення себе у них-

Віддзеркалення всього світу.

Невже я більше не побачу їх-Їх колір, який зводить з розуму.

Невже все так закінчиться?

Коли б я могла знову заглянути

У дзеркала твоєї душі,

У твої прекрасні очі-

Очі, які стали для мене моєю ж загибеллю.

Колись я світ стрічала подивом дитячим,

І віра в мені множилась сама.

Я вірила в невидиме, а значить —

Для сподівань обмежень не було й нема.

Та жовтень вкрав те світло необачно,

Приніс з собою втому і розпач.

І стало серцю холодно й лячно,

І дні тяглись, як безкінечний плач.

Чотири роки тиші й порожнечі,

Коли не гріє жодна з дальніх зір.

Я прірву обіймала ту за плечі,

А прірва в серце цілила, повір.

Лиш близькі люди, що були за тил,

І праця, що давала трохи сенсу,

Вертали крихти втрачених вітрил,

Щоб знову вийти з того оніміння.

Я зрозуміла: день новий — сильніший,

Майбутнє більше за тривоги й щем.

Воно приходить тихо, найніжніше,

Й виводить нас під лагідним дощем.

Ми — наче м’язи: крізь розриви й втому

Гартуємо свій дух, стаєм міцніш.

Зростаємо у болі, невідомому,

Карбуючи свій шлях, немов леміш.

Не прагни скель — застиглої твердині,

Будуй мости над прірвою тривог.

В своїй ласкавій, тихій берегині

Знайди джерела нових перемог.

Не будь як дуб — похмурий та статичний,

Що корінь рве у бурю горілиць.

Стань, як лоза — тонкий образ магічний,

Що гнеться в танці блискавиць.

Її смиренність — то не слабкість духу,

А мудрість життєдайного тепла.

Бо в гнучкості, в самому серці руху,

Непереможна сила проросла.

На зміну попелу приходить вертикаль,

Ми — тріумфатори над хаосом безодні.

Де гартувалася розірвана спіраль,

Там дух здобув причастя благородні.

Вже страх не владарює над буттям,

Лиш відгомін розбитої стихії.

Я вінчана із власним каяттям,

Щоб звести храм оновленої дії.

Майбутнє — не фантом, а зрілий плід,

Що визрів у вогні випробувань і тиші.

Я залишаю вчорашній блідий слід,

Щоб написати долю значно вище.

Тонка лоза вросла у небокрай,

Непереможна в лагіднім терпінні.

Я вірю знову. Світ мій це не край,

А безкінечний рух у сонячнім сплетінні.

Думи мої думи.

Начебто не лихі ви у дні.

Та ніччю, тихою та темною. 

Не втекла я.

Від вас.

Як й рік не втік від семи років.

Лиш сльоза скупала подушку.

Я не просила сльозу.

Але вона непокірна.

Моя сльоза.

Вона не слухає мене, завжди.

Це полон? Та хто зна, а певно та.

Та гадаю я —

Як закінчить полон тілесний, залишиться душевний.

Химерно це. 

У день щастя, можливо усміхнулося мені.

А вночі ті лихі думи, що й роки.

От такі думи мої думи.

Я думала — це іспит чи провина,

Що я не та, що інша я, ніж всі.

Самотня в світі, мов тая стеблина,

В чужій, холодній і густій росі.

Здавалось: бути іншою — це кара,

Якийсь таємний зговір, печаль.

Що над життям моїм зависла хмара,

І серце б’ється об німу кришталь.

Але в віршах, що ясні та прозорі,

Де кожне слово — наче теплий вдих,

Я прочитала істину , мов зорі,

Що Бог дає мені цей дар для тих —

Хто прагне світла, хто шукає сили,

Хто зневірився в темряві доріг.

Бо те, що люди «дикістю» хрестили,

То Господь щастям в душу мені ліг.

Це Божа іскра, мітка на долоні,

Це ніжне соло в тиші вечорів.

Я не зламаюсь у людськім полоні,

Бо маю світло, що Господь зустрів.

Моя інакшість — це не покарання,

Це тиха мудрість і Його любов.

В моїх віршах — небес світання,

Що дарує сили жити знов і знов.

Тому не треба жаху чи вагання,

Не бійтеся — інакшість не біда!

Це як нічне, святе відсвяткування,

Де кожна іскра — чиста і жива.

Ми — наче зорі в темряві нічній,

Що світять поодинці серед тиші,

Та в єдності — ми океан надій,

Ми — сила, що цей світ любов’ю пише.

Коли ми разом зійдемось на мить,

Своїми душами, що світлом вмиті —

То кожен серце зможе відігріть,

І стане тепло у цілому світі.

@Тата ШАФ

31.12.2025р.

Сотні в полі мов хрести,

стоять в ряди пусті млини.

Тополі височіють до небес,

їхня тінь приховує овець.

Ясна свідомість зачаровано гляділа,

рясний пейзаж вганяв у ступор тіло.

Ген гнуть вітри, млинів чималі крила,

зграя бугаїв невпинно в даль летіла.

Жереб долі крутив сухе веретено,

осоння в тінь овець зганяло стадом.

Скільки не ходи вернешся все одно,

на стежку між тополь чудесним садом.

Й немов у вир стягло все за одну мить,

реальності повстала тьма безмежна.

Я був лише спостерігачем що спить,

в тюрмі із плоті що для душі смертельна.

Степ у диму. В касці тато.

Вчиться син — як убивати.

Сірий попіл. Кров стікає.

Хто слабкий — той догниває.

Смерть не спить, вона чатує,

Кожен крок твій занотує.

Замість іграшок — патрони,

Йди у бій без охорони.

Смерть підступна і вродлива

Час задарма не втрачає

Ворог здохне під парканом,

Та не забудем втрати.

Ти — мій син, моя ніжність і розпач,

У душі моїй — шрами й вогні.

Материнська любов, наче поштовх,

Все пробачить у грішному сні.

Ти на скруту прирік і тривогу,

Зрадив підло в скрутну годину.

Я наосліп шукала дорогу,

Поки ти нищив світ мій, мій сину.

Так, я впала. Коліна забиті,

І від болю здригався мій шлях.

Але сили у мене не вбиті,

Не згасає вогонь у очах.

Я не та вже — слабка й безпорадна,

Не одинока у темній ночі.

Моя віра — міцна і владна,

Від майбутнього маю ключі.

Мене інше кохання тримає,

Береже від зневіри і зла.

Воно крила мені розправляє,

Щоб я знову, як фенікс, зросла.

Я прощаю тобі твої кроки,

І себе я прощаю також —

За любов цю безмежну й глибоку,

Що не знає кордонів і меж.

Відпускаю весь біль і провину,

Світло правди над нами зійшло.

Ти назавжди лишаєшся сином,

Але я обираю тепло.

Загублені душі блукали у полі,

Шукали молитви, щоб буть у спокóї,

Та вітер носив лиш гіркі їхні долі,

Закутані в смуток, змагались в двобої.

​Злетіти до неба? Бездушні і кволі,

Ховались від інших, ці люди — герої,

Чи каменем впасти у темні безодні,

Хотілося смерті простої, земної...

​Тіла так замкнулись, як ніби в полоні,

Не знати нікому їх суті людської.

Їх Бог обійняв, простягнувши долоні,

Забравши до себе, до брами святої.

Липень 2025

Не знаю, що сховало ще для нас життя...

Коли на пам'ять зробимо останнє фото?

Чи навчимося з голови скидать сміття...

Щоб все "складне" змінилося на "просто"...

Чи ще побачать наші очі мирні ранки,

Кохані душі зможуть дихати разом?

Чи нас порадують у спокої світанки,

Чи знов закутає війна своїм страхом...

Скільки дороги в кожного лишилось?

Час... Він іде, пришвидшуючи крок...

А тільки б світло в вікнах тих світилось,

Де серцю рідне місце і росте садок...

Березень 2025

Останні дні осені, холодні ночі Листопаду, сірі дощові дні.

Темно, холодно і страшно,

коли ти сам, в темряві на однині.

Вдома сиро, тихо, стіни давлять в плечі,

Новини кричать, але не лікують речі,

І ти звикаєш жити з болем, не вперше і не впусту.

Друзі десь зникли кожен має бій,

Хтось у роботі, хтось у землі.

Ти вчишся мовчати, коли болить,

Бо слова тут нічого вже не змінили.

Листопад не казка і не кіно,

Це чекати ранку й знову заливати в себе бухло.

І якщо ти живий попри страх і морок ,

значить, ти сильніший, ніж весь цей холод.....

Мій любий друг,

старий недуг,

повільно світ вів.

У час війни,

де всі - одні,

де радили сни.

І час вже біжить,

і кожная мить - летить.

Минулих днів,

примара снів,

прошу, не тікай.

Єдина ти -

вказівник,

на те, де є край.

І час вже прийшов,

щоб шлях свій знайшов.

Порожній дім,

і я - в нім,

ми - не самі.

в тумані слів,

і вогнів,

шляхи - не прямі.

І час уже йде,

нас він веде - та де?

Чув колись “All you need is Love”.

І в голові питань було enough.

Не розумів: флоу липня змінить сюжет,

А серпень скаже: “Бро, у серці спека ще.”

Пам’ятай моменти з нашого двора.

Сентиментальність така проста.

Хоч і далеко поїдеш — знай:

Чекатиму, ти тільки не забувай!

Йо, мої почуття не брешуть ніколи:

“Вона — як луна, що розсікає райони.

Така неземна”, — я б віддав свій світ,

Щоб тільки з нею ловити цей біт.

Перед прогулянкою серце стукало в такт,

Червонів, коли руку тримав — то факт.

Усмішка твоя — я злітав,

І, мов на споті, душу відпускав.

Пам’ятай моменти з нашого двора.

Сентиментальність така проста.

Хоч і далеко поїдеш — знай:

Чекатиму, ти тільки не забувай!

(I got your side, я з тобою!)

(Yeah, I got your side, з тобою я!)

Чи я тебе шукала

Чи ти мене шукав

Чи то щастя пилиною вкрило нас

Чи то накрило море течією

Чи то як хмари вітром принесло

Чи то ми разом йшли

Чи не сюди

Та все ж ми тут

Все ж миле сонечко над нами

Все ж море більше не штормить

Все ж я тут

Все ж ти тут

І доля стала нам вблагана

Я буду тебе кохати у розрізі дальніх галактик,

Де час завмирає, розсипаний в зоряний пил.

Там немає умов, обмежень чи стриманих тактик —

Тільки ти, мій Тарасе, джерело моїх віри і сил.

Я буду тобі дарувати щастя — безмежне й прозоре,

Щоб кожен твій подих відлунював світлом планет.

Ми вище земного, ми — вільне, космічнеє море,

Ми Всесвіту самий солодкий і чистий секрет.

Коли ти зі мною — вщухають навколо сузір’я,

Бо погляд твій гріє сильніше за тисячі сонць.

Я вірю тобі, як найвищому в світі повір’ю,

Ти — мій оберіг, мій герой і мій долі гонець.

Я ім’я твоє пронесу крізь тумани й безодні,

Вкарбую «Тарас» у пульсуючий ритм неосяжних світів.

Моє почуття — це вогонь, що палає сьогодні

Гучніше за тисячі слів, за мільйони віків.

І якщо розпадеться космос в найдрібніші уламки,

Я зберу його знову із подиху твого й тепла.

Бо ти — моя вічність. Мої найщасливіші ранки.

Найкраща людина, що в цілому світі є і була.