«Будь готов!»
«І я, Кочерфанов Вавилен Володимирович, вступаючи в ряди Всесоюзної піонерської організації…», – проговорював я. День починався непогано, але я був вимушений прийти сюди, щоб переконати маму в тому, що я відповідальний і готовий будувати своє майбутнє. Мені було десять, і я взагалі мало розумів чого хотів, тому й думав , що мама знає краще. Хоча ні, насправді не думав, просто хотів зробити щось, щоб її заспокоїти, та це ніби й вдалось. «Клянусь! Клянусь! Клянусь!»…
«Будь готов!», – крикнув хтось із старших і всі третьокласники розбіглись по школі. Злякались, напевно.
Коли мені було шістнадцять, вже не те, що можна, вже й треба було вступати до комсомолу, але я вагався. Батьки настояли, я перечив, але в результаті вибору мені не дали.
З піонерами склалось не дуже, я обіцяв притримуватись законів піонерів радянського союзу, але обіцянку не стримав. Я не рвався захищати Батьківщину, взагалі мало розумів, що є мою Батьківщиною, ці кордони ставали розмитими, не розуміючи ідентичностей, я відклав цю ідею в далекий ящик. Я не виявляв інтересу до спорту чи праці, не знаю чи був вірний державі і взагалі, все, що я стримав: «Піонер — чесний і вірний товариш, завжди сміливо стоїть за правду». І я стояв. Можливо не за їхню правду, а за свою, але хіба ж правда не єдина? Ну за якусь правду я стояв, а ще стояв на прийомі в комсомол, та думки мої були десь дуже далеко. Тоді у класі проголосували, що я «достоєн», а ще мене лякав той факт, що якщо я не піду до комсомолу, то на все життя залишусь піонером, процедури покидання піонерства не було, і мені б довелось нести це ярмо до кінця життя. Перспектива не тішила і я пішов поповняти нові ряди. Мою заяву розглядали і назначили мені співбесіду, головне, що я мав знати, я знав, та от окрім відповіді на питання «Чому я хочу стати комсомольцем?». Ну от хоч вбийте не скажу. Не можу ж я прийти до них і сказати: «Хочу стати комсомольцем, бо не хочу все життя бути піонером». Довелось брехати, хоч це і перечило піонерському статуту.
На дверях до кабінету висів плакат з погрозливим написом «Комсомол чекає саме на тебе». Ну як чекає, то не буду його затримувати. Ввійшов до кабінету, спочатку все йшло добре, але от це питання…
Тут я і почав: «Я хочу стати частиною тієї партії, що пропагує соціалізм…», – тараторив я, розуміючи, що і до партії, як і до політики мені абсолютно ніякого діла. Була б моя воля, я б узагалі не хотів, аби в нас була хоч яка політика, навіщо вона взагалі оте треба та політика, вдома за столом про неї одні теревені, в школі про неї одні теревені, вся ця політика - це одні теревені. «Я хочу знайти нових товаришів, однодумців, стати частиною великої спільноти…», – вже впевненіше говорив я, але правди в тих словах було не більше. Мені начхати на нових друзів, особливо на «однодумців», в мене немає нічого спільного з цими вертихвістами, уся їх дружба рухне після одного…. «Комсомол - це моє майбутнє, наше майбутнє, яке я буду щиро і вірно будувати…», – я сам здивувався, але зупинитись не міг, говорив про рівність, благо держави, велику ідею і інші лабуду. І здавалось, ніби вони й не слухали все, що я їм тут чесав, тому я голосно протараторив фразу, яка мала їх переконати. «Чесне піонерське», – сказав я, але я був не чесним піонером, той подумав, що вони не повірили.
«Чесне ленінське!», – сказав я голосніше і чіткіше, тут вони вже були безсильні.
Мене взяли до комсомолу через моє вміння заливати у вуха і любов до художньої літератури, думав я. Так я потрапив у велику організацією, яка по своїм догматам була не завжди краща за мафіозні клани. Це був травень, травень девʼяностого року. Через рік комсомол розпався, як і союз, разом з його всесвітніми надіями на соціалістичне майбутнє. Я потім довго жартував, що ця організація розпалась, бо я до неї вступив, але мене лякав той факт, що як процедури покидання комсомолу не було, то я до кінця життя залишусь комсомольцем…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!