III.
Колись Мірдрін був воїном. Він був одним з тих, хто допомагав Вергію очистити Асцару від зла. Казали, він переміг у тисячі битв. Казали, що якось він врятував самого Вергія. Його називали вірним помічником Пан До. Він плив на кораблі, захищаючи весь континент від зла, котре могло прийти з моря...
Скільки в цьому було дійсно правди — невідомо. Можливо, і не було такого ніколи. Але його орден був. Релігійні фанатики, котрі присягались до самої смерті боротись з загрозами для всього населення Асцари.
Орден прискіпливо набирав майбутніх служителів. Сироти-немовлята, або вигнанці, котрим більше не було куди йти. Він давав їм те, чого ті прагнули. Відчуття сім'ї та братерства. Орден ніколи не залишав своїх служителів в біді.
Не було в Асцарі ордену з більш відданими воїнами та чаклунами, ніж водяні духи.
Коротка історія Асцари у двох томах
***
На півночі Асцари знаходилась одна болотиста місцина. Фактично до жодної територіальної одиниці вона не належала, але оскільки населена вона була переважно людьми, та й інші раси не заявляли своїх прав на неї, то вважалась вона нічиєю землею. Який-не-який, а податок платили, золотом чи деревом. Місцина обіймала свої ліси туманом. Мабуть, тому її й називали Темноліссям. Інколи навіть погожим літнім днем тут не було видно сонця. Туман ширився по всій землі між деревами та болотами. Десь віддалік горіли вогні будинків, а це означало, що вони наближались до селища.
— Ми прийшли, пане чаклуне, — чоловік в сірій накидці показав рукою до селища. — Там ми й перепочинемо. Ото сусіди мої здивуються: водяний дух, ще й ельф.
— Ви ніколи не бачили ні тих, ні тих? — запитав Лорелінад.
Так звали темного ельфа. Від звичайного ельфа він не відрізнявся майже нічим, хіба
сніжно-білим волоссям, наче у старого. Хоча старим ельф не був, ні за людськими, ні за ельфійськими мірками. Лице було сухе, шкіра кольору ночі, та очі жовто-золотисті, на щоці — великий багряний рубець. Нічого дивного — звичайний темний ельф. Та ельф був не звичайним. Те, що він належав до древнього братства воїнів Мірдріна, багато могло розповісти обізнаній людині. Проте, чужими стараннями, обізнаних людей залишалось все менше.
— Чому не бачили? Бачили. Правда, людей — пояснив провідник. Багато кого бачили, бо місцина багата на різне всіляке, а от ельфа не бачили...
— Різне всіляке? — перервав Лорелінад. — Що ти маєш на увазі?
Провідник промовчав. Він хотів було йти, але Лорелінад схопив його за плече, та рвучко розвернув.
— Запитаю ще раз, — тихо, але погрозливо сказав він.
— А то ви не знаєте, — провідника це не лякало. — Ми на цій землі живемо кілька поколінь. Ніхто не чіпає нас, всі біди нас боком обходять. А все тому, що водиться тут усіляке. Не знаю, зло це чи ні, але страху наганяє лютого.
— Підняті з могил мерці? — запитав характерник.
— Не тільки. Люди стали зникати все частіше. Нікого так і не знайшли.
— А раніше так не було?
— Було, але не безслідно. Люд тут суворий, може і лицарів, наче повій, натягнути на
вила, а може і ходячих мерців похоронити знову. Але нещодавно зникли два хутори на сході та ніхто не знає, що сталось. Говорили, що просто пройшов туман, а коли розвіявся, то й сліду ні від кого не залишилось.
Лорелінад подумки перебирав варіанти, що б це могло бути. Завжди все зводилось до двох: або щось зовсім нове, або старе, але про що ніхто б не подумав. Але в Темноліссі могли бути ще варіанти. Цієї місцевості уникають орки, ельфи, гноми та інші нації.
Лише люди тут вижили.
І щось ще...
Але що?
Лорелінад дістав з-за пазухи червоний амулет, що нагадував зуб. Стис його в кулаці.
Амулет завібрував, залишивши слід для братства, та повідомляючи їм, що він на місці. Це й був останній сигнал його амулета.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!