III.

Колись Мірдрін був воїном. Він був одним з тих, хто допомагав Вергію очистити Асцару від зла. Казали, він переміг у тисячі битв. Казали, що якось він врятував самого Вергія. Його називали вірним помічником Пан До. Він плив на кораблі, захищаючи весь континент від зла, котре могло прийти з моря...

Скільки в цьому було дійсно правди — невідомо. Можливо, і не було такого ніколи. Але його орден був. Релігійні фанатики, котрі присягались до самої смерті боротись з загрозами для всього населення Асцари.

Орден прискіпливо набирав майбутніх служителів. Сироти-немовлята, або вигнанці, котрим більше не було куди йти. Він давав їм те, чого ті прагнули. Відчуття сім'ї та братерства. Орден ніколи не залишав своїх служителів в біді.

Не було в Асцарі ордену з більш відданими воїнами та чаклунами, ніж водяні духи.

Коротка історія Асцари у двох томах

***

На півночі Асцари знаходилась одна болотиста місцина. Фактично до жодної територіальної одиниці вона не належала, але оскільки населена вона була переважно людьми, та й інші раси не заявляли своїх прав на неї, то вважалась вона нічиєю землею. Який-не-який, а податок платили, золотом чи деревом. Місцина обіймала свої ліси туманом. Мабуть, тому її й називали Темноліссям. Інколи навіть погожим літнім днем тут не було видно сонця. Туман ширився по всій землі між деревами та болотами. Десь віддалік горіли вогні будинків, а це означало, що вони наближались до селища.

— Ми прийшли, пане чаклуне, — чоловік в сірій накидці показав рукою до селища. — Там ми й перепочинемо. Ото сусіди мої здивуються: водяний дух, ще й ельф.

— Ви ніколи не бачили ні тих, ні тих? — запитав Лорелінад.

Так звали темного ельфа. Від звичайного ельфа він не відрізнявся майже нічим, хіба

сніжно-білим волоссям, наче у старого. Хоча старим ельф не був, ні за людськими, ні за ельфійськими мірками. Лице було сухе, шкіра кольору ночі, та очі жовто-золотисті, на щоці — великий багряний рубець. Нічого дивного — звичайний темний ельф. Та ельф був не звичайним. Те, що він належав до древнього братства воїнів Мірдріна, багато могло розповісти обізнаній людині. Проте, чужими стараннями, обізнаних людей залишалось все менше.

— Чому не бачили? Бачили. Правда, людей — пояснив провідник. Багато кого бачили, бо місцина багата на різне всіляке, а от ельфа не бачили...

— Різне всіляке? — перервав Лорелінад. — Що ти маєш на увазі?

Провідник промовчав. Він хотів було йти, але Лорелінад схопив його за плече, та рвучко розвернув.

— Запитаю ще раз, — тихо, але погрозливо сказав він.

— А то ви не знаєте, — провідника це не лякало. — Ми на цій землі живемо кілька поколінь. Ніхто не чіпає нас, всі біди нас боком обходять. А все тому, що водиться тут усіляке. Не знаю, зло це чи ні, але страху наганяє лютого.

— Підняті з могил мерці? — запитав характерник.

— Не тільки. Люди стали зникати все частіше. Нікого так і не знайшли.

— А раніше так не було?

— Було, але не безслідно. Люд тут суворий, може і лицарів, наче повій, натягнути на

вила, а може і ходячих мерців похоронити знову. Але нещодавно зникли два хутори на сході та ніхто не знає, що сталось. Говорили, що просто пройшов туман, а коли розвіявся, то й сліду ні від кого не залишилось.

Лорелінад подумки перебирав варіанти, що б це могло бути. Завжди все зводилось до двох: або щось зовсім нове, або старе, але про що ніхто б не подумав. Але в Темноліссі могли бути ще варіанти. Цієї місцевості уникають орки, ельфи, гноми та інші нації.

Лише люди тут вижили.

І щось ще...

Але що?

Лорелінад дістав з-за пазухи червоний амулет, що нагадував зуб. Стис його в кулаці.

Амулет завібрував, залишивши слід для братства, та повідомляючи їм, що він на місці. Це й був останній сигнал його амулета.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.