VIII.

— Пан до нікого не приймає! — Капела була непохитна.

Особиста помічниця Вергія з’явилась перед ним з чорної хмари просто на сходах до

вежі. Загородила йому прохід. Десь там нагорі у своєму кабінеті сидів Вергій.

— Він і заварив цю кашу. То хай сам її розгрібає! — гаркнув шпигун. — Неретжер божеволіє від можливості замінити його магічність. Воїн Мірдріна й захисник бідних та знедолених вирізає цих самих бідних та знедолених, варто йому лише погодитись, щоб торкнутись уламка!

— Визнаю, що дещо пішло не так, як планувалось, — знітилася Капела, проте з

місця не зрушила.

— Дещо?! — Масада перейшов на крик, забувши манери. — Та в Асцарі хаос

твориться! Мені звіти надходять про ці уламки. Один цікавіший за інший...

— Така воля Пан до Вергія.

— Мав я цю волю...

Капела блиснула очима. Позаду неї з’явилась чорна грозова хмара. З неї вилетіла блискавка і вдарила в стіну біля Зеда.

— Не забувайся, шпигуне! Твоя відданість Асцарі не дає тобі права суперечити волі його магічності!

Зед замовк. Хмара зникла, проте могла з’явитись знову.

— Ти не пройдеш. А навіть, якби пройшов — твої слова не достукаються до Вергія. Ти не перший. І я не можу тобі допомогти.

— То що мені робити? — він відчув, як на нього накочується хвиля розпачу.

— Те, що й робив до цього. Служи інтересам Асцари. І готуйся до приходу спадкоємця Пан до Вергія.

***

Лорелінад сидів з пустим поглядом, коли Масада повернувся від Капели. Нірна, котру одразу ж силою потягнули назад в камеру, пояснила, що він згадав усе. Ельф розумів, що накоїв.

— Ти мав захищати людей, як велить тобі кодекс братства, — сказав Зед. — Ти

відмовився. Заради ось цього?!

— Що ти з ним робитимеш? — ельф, наче не чув.

— Віддам канцлеру, — відповів шпигун.

— Будуть нові жертви. Тільки чим доведеться пожертвувати його величності? Посадою? Країною? Всіма вами?

Зед промовчав. Зі спогадів темного ельфа він зрозумів лише дещо. Хоча впевненості

не мав жодної. Жертва в кожного своя. Хазяйка Лісу захотіла від ельфа крові людей за уламок. Людей, котрих він мав захищати...

— Спали та вбий скільки потрібно, — згадав слова Неретжера.

— Або забери це собі, — відповів ельф. — Якщо хочеш. Уламок твій. Тільки й тобі доведеться піти на жертву. Цікаво, що це може бути? Вірність Асцарі? Чи щось особисте?

Ех, Вергій! Старий дурню, чого ти чекав, промовляючи ті слова? Що хтось буде відмовлятись від кохання чи весілля? Ти не подумав про це, вірно? Дарма, слова мають вагому силу.

— Матеуше, зніми з нього кайдани, — наказав Зед. — Хай іде. — Як? Але канцлер...

— Нехай іде. І забере цю бісову штуку з собою.

— Ельфійка теж піде зі мною, — сказав Лорелінад.

— Це не тобі вирішувати.

— Я не дам її закатувати.

Зед перехилився через стіл. Зустрівся поглядом з ельфом.

— Я не знаю, що ти робитимеш з уламком. Але знаю, що мій керівник і йому подібні

готові на будь-що заради нього. Старий Вергій пригрів багато зміюк на грудях. Тебе переслідуватимуть і не дадуть спокою до кінця життя. Для твого братства ти тепер злочинець. Зникни, ельфе. Забийся в маленьку нору і сиди там так тихо, щоб ніхто не чув. І всім іншим шукачам уламків передай. Нам не потрібно спадкоємців Вергія.

Він випростався. Кинув ключ на стіл.

— Хай забирає Нірну з собою, — сказав Матеушу. — Хай зникнуть за годину, щоб і сліду їхнього тут не було!

Вийшов, зачинивши за собою двері.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.