VII.

Нірна скрикнула. Зед обернувся до неї, але вона встигнула затулити губи руками.

— Що ж ти накоїв!? — з жахом прошепотіла ельфійка.

Хазяйка Лісу опустилась на одне коліно. Приклала долоню до грудей. Крові не було, проте рана була серйозною.

— Лезо просякло отрутою твоїх змій, — холодно сказав Лорелінад. — Просто так ти не вилікуєшся.

— Навіщо ти захищаєш тих людей? — вона глянула йому у вічі. — Хіба не наробили вони болю твоєму народові? Хіба вони не паразити, котрі нищать нашу землю? Вони прийдуть сюди, коли мене не стане...

— Ти сама це допустила, — ельф відвів погляд. — Інакше мене б тут не було.

— Ні, ти б тут був. Ти б прийшов за ось цим.

Вона простягнула руку. З кінчиків її пальців проріс корінь. Він змією пірнув вниз,

під землю, а тоді з трави, біля ніг ельфа проросла невідома йому рослина. Її листя розкрилось і Лорелінад побачив чорний красивий та гладенький коштовний камінь. Проте виглядав він, як частина більшої коштовності.

— Пан до Вергій розбив свій посох на багато уламків, — сказала вона. — Це ключ до його могутності. Одного з тих, хто принесе уламок, Вергій залишить після себе правити цілим світом Асцари після нього. Уяви, ти б зупинив усі вбивства, всі смерті.

— Що ж ти не зупинила? — ельф усе ніяк не міг відвести погляду від каменю. — Маючи ключ до такої могутності...

— Бо влада над ним означатиме особисту жертву. Пожертвуй чимось важливим для себе — і він твій.

Тоді Лорелінаду варто було б розвернутись та піти. Повернувся б на свій острів туманів та й мав би спокій. Люди на краю Асцари переповідали б легенди про темного ельфа, котрий врятував їх. Він мав би піти...

Але не пішов.

— Згода, — ельф простягнув руку, щоб торкнутись уламка.

Забрати не встиг. Хазяйка Лісу обхопила його руку. Гострим нігтем розрізала йому

шкіру на долоні. На землю потекла цівка крові.

— Ти легковірно погодився, — зашепотіла Хазяйка Лісу. — Холодним розумом ти

знищив мене, захисницю Темнолісся заради людей. Тоді ось твоя жертва. Ти втратиш розум та повернеш зброю на тих, кого прийшов захищати. Ти забудеш кодекси ордену! Забудеш присяги, котрі давав, доки не помстишся їм від мого імені. Ти забудеш, хто ти, доки дихатиме хоч хтось із них, і не знатимеш спокою...

Ельф вирвав руку. Хазяйка Лісу впала на бік. На губах заграла посмішка, повна зневаги.

— Зроби це і уламок твій. Насолоджуйся майбутньою могутністю...

Зеда та Нірну оповив туман. Ліс почав зникати. Ельфа не було видно.

— Ходімо, — сказала ельфійка. — Ми більше не можемо тут залишатись.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.