1.
Чайка вдихала бриз. На всі груди. Так глибоко-глибоко як цей океан. Проте не могла й надихатися. Спочатку вдихала животом, потім розправляла нижні ребра. Потім витягувала спину. Відчувала себе наче пташкою перед зльотом. Ще трохи — й з'являться крила…
— Сеньйоро… — почав бува Санчес.
— Я тобі що сказала! — видихнула Чайка так голосно, що злякалася власного голосу.
Санчес зіщулився та повернувся за штурвал. Старий катер загрозливо заповз на нову хвилю. Сіпнувся на гребені й жінка нервово схопила аметист на грудях. Спокійно, це лише шторм! Скільки ти, Чайко, буревіїв бачила за всі ці роки!
— Сеньйоро, в мене…
— Замовкни!
— Енкантадьйор Венеро, я тільки…
— Санчесе! Ти забув українську?
Чоловік ковтнув слину.
— Пані Чайко… Ми мали приплисти до Алькантари ще три години тому…
Чайка знову поглянула на хмари. Знову спробувала вдихнути. Але повітря наче не було в самому повітрі…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!