11.
Зістикуватися з міжнародною космічною станцією, на перший погляд, здавалося майже неможливим. Вона оберталася. Причому оберталася якось чудернацько та дриґано. Час від часу від неї відвалювалася сонячна панель чи шматок обшивки. І вона тоді починала обертатися швидше згідно з другим законом про зміну кутового моменту. Іскра нервово блимала залишками світлодіодних ламп шатла. І різко та нетерпляче вмикала маневрові двигуни, від чого розбалансований човник хитало то в один бік, то в інший.
“Може якось заспокой її?” — підняв брову Сашко.
“Як?”
“Ти її краще знаєш!”
“Я її знаю рівно стільки, що в такі моменти їй краще не займати!”
Сашко спохмурнів. І у своєму собачому скафандрові справді став схожий на пітбуля. Костя глянув на “прем’єра”. Його погляд був розфокусований, що навіть очі дивилися у різні боки. Наче в хамелеона. З якої він взагалі галактики?
— Денисе! — гукнув до нього Костя. Але той не зреагував.
Агенту довелося підплисти до нього ближче та вхопити за плече. Прем’єр запитально глянув.
— Денисе, ви вмієте керувати космічним транспортом?
Але той лише здивовано на нього глянув. Та приклав пальця до скла шолома Кості.
— Вибачаюся у вакуумі дійсно важко говорити. Повтори питання.
В грудях у Кості забракло повітря. Він тільки зараз звернув увагу, що прем’єр досі без скафандра. І став хапати ротом повітря.
— Голосніше, я майже нічого не бачу. Ці очі постійно на очі не налазять.
І він огидно запхав пальця під повіки та кілька разів провів туди сюди.
— Так краще. Що, Константине?
Перш ніж Костя згадав питання, яке забув, він запитав інше.
— Вам дійсно не треба повітря, щоб…
— Щоб говорити? А нащо? Чи ви думаєте я взагалі дихав, коли молотив ту пургу в парламенті? Суміш газів вашої атмосфери — не єдине середовище для поширення вібрацій.
Костя озирнувся на Сашка. Човник знову гойднуло. У Іскри знову не вийшло його стабілізувати та синхронізувати обертання зі станцією. Лампи знову злісно блимнули.
— Можна попросити вас про послугу?
— Відмовитися від ідеї експортувати ваш кисень? І не просіть. Це рішення не я приймаю.
— Ой! Я про інше!
— Кисень весь не викачаємо і вам землянам ще трохи залишиться, щоб жити в бункерах. Ми тільки…
— Стоп! Іскро! Ми дійсно проскочимо повз станцію!
Одна з ламп перегоріла, ще й стрільнула розрядом.
— Не кіпішуй! Я вже майже націлилась!
І шатл знову загойдало. При всьому тому чотири рази туди й сюди.
— Іскро! Може я заспіваю тобі пісеньку! Пригадуєш, як ти вербувала мене під Зіброва!
У човнику стало темно.
— Спруте! То лише легенда! Ми навіть Тарасом Чубаєм вам баки забивали, щоб менше питань ставили!
Маневровий пшикнув лише раз. Міжнародна космічна станція ідеально й нерухомо зависла в отворі який був шлюзом.
— Десантура! Готуйсь!
Дівчина засміялася лунким сміхом. Костя вже полегшено зітхнув.
— Костя! Готуй флешку!
— Що?
— А як з вами туди потраплю?
Агент гарячково став бити себе по стегнах. Де він в цьому скафандрі знайде її! Ними ж уже десять років ніхто не користується!
— Тримай! — Сашко простягнув звідкілясь “айпод”.
Костя з недовірою глянув на малюка. Звідки він у восьмирічного пацана? Та ще й у космосі?
“Та я вмираю без музона. От і залишив під сидінням. Чого ждеш?”
Сашко підняв брову. Наталя нервово блимнула лампами. Так. Вони в Іскри знову засяяли. Костя вставив “айпод” у найближчий штекер. І стало тихо-тихо. Навіть вібрація стихла. Сашко взяв свій плеєр назад. Та встромив через якийсь дріт у скафандр.
“Так, краще!” — гукнула Іскра у голові Кості. — “А то застрягла в тій бісовій бортовій системі як у кінотеатрі зі зламаним проектором!”
“Сань, зроби так, щоб її голос не лунав у мене так голосно!”
“Я тільки ретранслятор!”
“Знизь гучність у навушниках!”
“Не допомагає!”
Вони сердито глянули одне одного крізь скло скафандрів.
“Не сваріться, малюки! Все буде… Тряс… Сашко! Чого у тебе так багато сміття! Я тут ледве вмістилася!”
“Весь музон мені треба!”
“Можна я хоч оцей файл видалю?”
“Іскро! То ж Емінем!”
“Як його взагалі слухати?”
“Лиши мені хоч Тартак!”
Іскра захихотіла.
— Наталю, ми майже прилетіли…
Костя глянув на станцію. Вона вже дійсно поруч.
“Вже можна стрибати!”
Сашко з Костею підхопили під лікті пана Дениса.
— Спокійно! Не білками роблений!
Він підхопив їх сам і потягнув у відкритий космос. І як був без скафандра… без зовнішнього… скафандра…
У думках раптом чітко та виразно заспівав Сашко Положинський: “Ніхто крім нас! Ніхто крім нас!”
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!