Битва білих і чорних

Розділ 10

Щуроловка

Цього разу знову зупинилися на ночівлю в Арблеку. Довелося трошки затриматися в цьому привітному містечку, бо на ранок, Ядвіга потягнула мене за покупками, а чоловіки засіли за обговорення стратегії пошуку лігва плащів.

Поки Тад і Тім схилившись над знайденим вчора у бібліотеці планом столиці, обдумували, як знайти штаб супротивника, ми з подругою вирушили на закупи.

Пішли на місцевий ринок. Там, я мала допомогти подрузі придбати більш зручний одяг. Їй чомусь схотілося взяти з мене приклад. Гадаю, то учорашні події в таверні так вплинули. Вона останнім часом знервована. Бачу в неї визрів план, та поділитися повним варіантом не бажає. Відкрила лише першу карту, попросивши помочі в обранні вбрання підхожого для пригод та екстремальних подорожей. Я погодилася й тепер плентаюся з нею в царство торгівлі.

Минувши тихі вулички містечка, дісталися торговельного кварталу й поринули у світ метушні й різнобарв’я. Навколо голосили й штовхалися. Торговці нахвалювали свій різноманітний крам розкладений на ятках, а покупці нещадно торгувалися. Юрба гуділа і час від часу засмоктувала нових жертв купівецького ажіотажу.

Я націлилася на пошук конкретних речей, тож цілеспрямовано рушила до невеличких лавок, що утворювали основу базару. Вхопивши подругу за руку, пропихаючись крізь натовп повела її туди. Біля крамничок народу було трохи менше. Вдалося видихнути й роздивившись вивіски, попрямувати до потрібної торгової точки.

Зазирнули у першу-ліпшу лавку готового одягу. Наче нічого. Зайшли у широке темне приміщення. У великому залі на прилавках охайно розкладено купками одяг.

Не встигли усе детально роздивитися, нам на зустріч вибіг торгівець. Високий чоловік представницького вигляду, побачивши нас, швидко зробив висновки й взяв покупців в оборот:

- Шукаєте подарунки для своїх коханих, пані? - спитав улесливо.

- Ні. Потребуємо чогось для себе. – суворо відповіла я.

- Хочете замовити одяг? Провести вас до кравця? – поцікавився торговець.

- Оберемо з готового. – відбила я.

- Чого конкретно бажають пані? – перепитав крамар, не зрозумівши натяку.

- Щось на кшталт цього. – мовила я й розчахнула плащ, демонструючи свій наряд.

- Одягу для воїтельок не маю… Хоча можу запропонувати інше… - замислено прокоментував торгівець: - Зараз принесу. – прийняв рішення й гайнув кудись.

Зник за дверима в кінці зали, та за п’ять хвилин повернувся зі стопкою складеного вбрання у руках.

- Подивіться поки це. Я принесу іще. – сказав він, поклавши ношу на прилавок.

Ядвіга заходилася роздивлятися запропоноване. Я приєдналася, й разом вивчили підліткову колекцію та підібрали їй дві пари штанів: чорні та коричневі.

Щойно відклали обране, з’явився крамар з новою партією товару.

- Гадаю вас зацікавлять новомодні кольорові сорочки. Ця колекція нещодавно в продажі, зате, швидко набирає популярності.

- Дякуємо. – кинула я.

Знову заходилися перебирати крам у пошуках потрібного. Знайшлися усі можливі варіанти. Наявні кольори усіх вельможних родів: тут і полянське срібло, й улінське золото і галенський багрянець. Обравши для себе кілька, покликали крамаря, що займався перекладанням речей. Розплатилися й прихопивши пакунки залишили приміщення.

Вийшовши на двір, я підняла голову й подивилася у сірувате небо. Майже полудень, треба поспішати. Чоловіки нас, мабуть, уже зачекалися. Тож я рішуче потягнула подругу геть від лавки. Проте, дорогою все ж затрималася біля ятки з галантереєю й прикупила собі нову пару рукавичок, і подрузі теж підібрали.

Продерлися крізь натовп на вихід з базару та поспіхом рушили до мого будиночка. Зайшовши в середину, почули, як за розчахнутими дверима вітальні точиться суперечка.

- Краще розпочати звідси! – говорив алхімік.

- Ні. Слід спершу тут пошукати! – казав Тадеуш, тикаючи пальцем у план міста.

- Перевіримо обидва варіанти. – зупинила їх я.

- О! Ви вже повернулися! – вигукнув Тім.

- То після обіду виїжджаємо? – спитав Єжи, котрий тихо сидів у кутку й замислено вдивлявся у вікно.

- Так. – хором відповіли.

- Б’юся об заклад, ви мені щось приготували. – весело сказав Тім, наближаючись до Ядвіги.

- Так. Дещо незвичне. – відповіла вона з усмішкою.

- Йди переодягайся. Продемонструєш, що в нас вийшло. – запропонувала я.

Двіга кивнула й вислизнула з кімнати.

- Щось мені підказує, твої поради мали під собою якийсь ґрунт. - провокативно мовив Тад.

- Нічого такого. Лишень допомогла подрузі. – стиснула я плечима.

- Ну, ну. – прокоментував Єжи.

Я погрозила йому пальцем. Той пирхнув, наче їжак, та хитро посміхаючись став чекати шоу. Й воно не забарилося. Скоро до нас вийшла оновлена Ядвіга.

Жінка спустилася сходами й пройшла у вітальню. Покрутилася, демонструючи новий наряд, що складався з коричневих штанів та зеленої сорочки прикрашеної чорнильним вишитим орнаментом. Поставивши руки в боки, вона суворо поглянула на завмерлих глядачів.

- Ого. – видав Тім, вирячивши очі на коханку.

- Тобі не раз вдавалося змінювати людей. Хоч ти сама того не помічала. – філософськи зазначив Єжи.

- Себто? – поцікавився Темський деталями.

- Аня змінила всіх, хто був поруч. Тою чи іншою мірою. – пояснив хлопець.

- Та ну. – відмахнулася я.

- Подробиці. – коротко попросив голова шпигунів.

- Мені допомогла стати серйознішим і впевненішим. – почав роз’яснення друг: - Свою сестру навчила розраховувати лише на себе. От тепер – Ядвіга.

- Так. Двіга набула впевненості та сили духу. – погодився Тім з останньою тезою: - І одяг показав ці зміни. Вона взяла з тебе приклад і то пішло їй на користь.

- Серед моїх шпигунів є дівчата. Гадаю їм твоя наука згодилася б. Отак перевтілюватися не вміють. – промовив Тад.

- Ага. – підозріло прошипіла я й втупилася на нього.

Не сказати, щоб я ревнувала, скоріш неприємно чогось не знати. Так, наче від мене то навмисне приховували.

- Нічого такого, про що ти могла подумати. Талановиті працівниці. Навчиш їх так швидко змінюватися і все. – відповів коханий.

- Я про те подумаю. – сухо мовила я.

- Добре, добре. Ми йдемо обідати чи ні. – розрядив ситуацію Єжи.

- Ходімо. – кивнула я.

Друзі не були проти, тому вирушили до таверни. Перекусивши, повернулися за речами. Забравши сумки, покрокували на конюшню за транспортом. Коні вже готові, тож одразу скочили на них та попрямували у бік столиці.

Знову край дороги потягнулися поля, на яких уже буяли молоді рослини. Тепле весняне сонце підсвічувало шлях й зігрівало подорожніх. Я замислено підняла голову, підставляючи обличчя променям. Роздумувала над тим, що сталося й про те, що з усим тим робити.

Через якийсь час, я втомилася та опустила голову. Почекавши поки очі звикнуть до зміни кута світла, роззирнулася. Попереду жваво скакали Тім з Тадом, тихо перемовляючись. Позаду їхали Ядвіга та Эжи.

Невдовзі, мене наздогнала подруга та звернулася з незвичним питанням:

- Я б хотіла, якщо можна, звернутися до тебе з одним проханням. – почала та здалеку.

- Говори уже, що ти там надумала. – відповіла я.

- Точно не ображатимешся? – боязко спитала та.

- Обіцяю вислухати тебе спокійно.

- Тоді, я благаю тебе про допомогу в одній справі. – повідомила Двіга.

- Що замислила? – недовірливо поцікавилася.

- Розумієш, там в таверні, вчора, стало не тільки лячно. Було прикро, бо вам довелося боронити мене, а я нічого не змогла зробити для свого захисту. Навіть, гідної відсічі не дала. Соромно, бо я змусила вас ставати до бійки, а сама залишалася осторонь.

- То чого хочеш? – запитала я у неї, не збагнувши, до чого та хилить. Здогадки мала, та жадала почути від приятельки правду, аби підтвердити їх чи спростувати зовсім.

- Я потребую навчитися захищатися. – перейшла подруга до нового етапу перемовин.

- А я тут, до чого? – кинула я.

Виявилося, я мала рацію, щодо ідеї Ядвіги. Вона бажає опанувати самозахист. А кращий варіант, ніж фехтування в цьому світі годі й шукати.

- Можу я попросити тебе дати мені пару уроків фехтування, адже я, навіть, не знаю, з якого боку до шпаги підійти. – озвучила таки своє прохання.

- Гаразд. Я спробую тебе, хоч чомусь навчити. Та приготуйся до того, що буде складно. - погодилася я.

- Добре. Коли зможемо почати? – не заспокоювалася ентузіастка.

- Сьогодні. От до мого маєтку доскачемо, й потренуємося трошки.

- Згода. – кивнула Ядвіга й пришпорила свого скакуна.

Рудий кінь поніс подругу вперед, а я продовжувала рухатися в тому ж темпі.

За пару годин дісталися місця зупинки. Там стали на відпочинок.

Поки слуги готували попоїсти, наша компанія розмістилася на галявинці за будинком. Місцевість нагадувала парк. Навколо у штучно створеному хаотичному порядку розкидано дерева. Під стіною з десяток кущиків вкритих дрібними квіточками, на кожному різного кольору.

Розсілися на соковитій травичці під деревами та спілкувалися, споглядаючи красу природи.

Поруч розляглася велетенська чорна кішка. Мірра вже доросла до параметрів дорослої тварини, та тепер ще більше скидалася на пантеру.

Тут Ядвіга нагадала про обіцяний урок. Довелося спершу розповідати чоловікам, про що йдеться та, який у неї план. Потім, я попленталася шукати зброю для навчань. Мала сякий такий запас, про всяк випадок.

Понишпоривши у невеличкій кімнатці призначеній для зброярні, знайшла просту шпагу. Тупувата, та для тренувань – підійде. Розібравшись з цим повернулася до компанії.

Чоловіки завзято розповідали Ядвізі про види та типи зброї, а також принципи користування. Помітивши моє повернення, вирішили від теорії перейти до практики.

Я покликала новоспечену ученицю у центр галявинки й показала декілька простих елементів. Жінка спробувала повторити. Та їй не дуже вдалося. Так раз по раз вона намагалася опанувати найпростіше.

- Не виходить. Я нічого не розумію. Як його оте робити? – засмучено мовила учениця.

- Давай спробуємо інакше. Покажемо, як то буває. – запропонував Тадеуш.

- Чому б ні. – погодилася я та вийшла на середину галявини.

Темський підвівся, підскочив до мене та витягши шпагу, одразу ж атакував. Я відбила напад, і спробувала завдавати удару у відповідь. Він блокував і зробив випад. Іще блок і знову випад. Новий удар і відбивання. Нарешті, припинили демонстрацію та поглянули на ученицю.

Ядвіга труснула головою та невпевнено спитала:

- А що то було? Я нічого не зрозуміла.

Повторили зв’язку. Цього разу повільніше. Тепер вона усе розгледіла та спробувала зробити теж саме. Вийшло ліпше.

- От, уже краще. – похвалили її я.

Спробували ще раз, уже удвох. Ядвізі вдалося сяк так відбити атаку. На цьому тренування завершили, адже нас погукали перекусити перед дорогою.

Після першого кроку на шляху опанування самозахисту Ядвіга набула трохи впевненості у собі й не так нашорошено реагувала на те, що відбувалося навколо.

Поївши, зібралися в дорогу до столиці. Благо коні встигли відпочити. Нам підвели нагодованих та напоєних тварин. Компанія вже збиралася скочити у сідла, коли мене знайшов управитель. Чоловік покликав переговорити.

Відійшли в сторону та зупинилися біля невеличкої хатки, де той мешкав. Там він і почав свою промову:

- Вас розшукував сусід. Його землі межують з вашими…

- Чого хотів? – поквапила підлеглого.

- Поспілкуватися з вами щодо вашої улюблениці. – повідомив той.

- А що з нею не так? Що накоїла? – спантеличено запитала.

Ніякі скарги на Мірру ніколи не надходили. Максимум що міг вдіяти подарунок друга – налякати когось зі слуг, чи вкрасти шматок м’яса з кухні.

- Все гаразд. В нього є кіт і він пропонував звести тварин.

Мірра, котра терлася мені об ноги випрошуючи ласку, зацікавлено підняла морду й подивилася на чоловіка. Збагнула, значить, що про неї мова.

- Ти як? Не проти? - спитала я кицьку.

Та кивнула та муркнула, відказуючи.

- То добре. Дайте йому позитивну відповідь. І зазначте, кошенят може забрати собі.

- Зроблю все, як належне. – мовив управитель.

Він попрощався й пішов. Я наостанок погладила улюбленицю і вона задравши хвіст понеслася кудись вглиб маєтку. Я ж повернулася до друзів.

Синхронно скочили в сідла та поскакали до столиці. Вже вечоріє, треба встигнути до ночі дістатися домівок. Виїхавши з лісу, спостерігали, як за обрій повільно котиться багряний диск вечірнього сонця.

Ще трошки та в’їхали у ворота Алерина. У місті – тиха та спокійна атмосфера. Люд походжає у справах, на воротях стоять охоронці. Все, як завжди. От тільки ми змінилися.

Наша компанія, віддавши коней хлопчику з конюшні, який чатував поруч в очікуванні випадкових гостей, на яких можна підзаробити, відійшла в сторону. Мали на думці обговорити ситуацію та спланувати свої подальші дії.

- Гадаю, варто почати з пошуку лігва зловмисників. – почав Тад.

- Може, краще з відпочинку. – не втрималася Ядвіга.

- Чим швидше розберемося, тим менше вони встигнуть нам накапостити. – не погодилася я з подругою.

- Час діяти. – підтримав нас Тім.

- То я піду повідомлю слуг про ваше повернення й від Яри перенесуся додому. – запропонував Єжи, не даючи розгорітися суперечці.

- Так. – хором погодилися.

Друг пішов, а ми продовжили обговорення.

- Підемо збирати чутки та дізнаватися столичні новини. – сказав Тім. Двіга кивнула, підтримуючи коханого.

- А ми погуляємо містом у пошуках штабу супротивника. – видав Тад.

Я теж погодилася й компанія розділилася. Друзі пішли в один бік, а ми з коханим рушили до зазначеної «вербувальником» південної брами, де пошуки лігва «плащів» матимуть сенс.

Дійшовши до неї ледь не через пів міста, зупинилися, роззирнулися. Від воріт у центр бігла купа вузеньких вуличок. І котра ж з них нам потрібна?

- Почнемо звідти. – вказав Тад на одну з вулиць зліва.

Туди й вирушили. Обійшовши вулицю, яка складалася з прибудованих майже впритул до мурів, будиночків, не виявили нічого схожого на опис Немира. Всі вони однаково сірі, зі звичними коричневими дверима з нефарбованого міцного дерева. Пройшлися іще одною вуличкою. Також – марно.

Цього разу вирішили зайти з іншого боку. Покрокували до правої сторони та почали нишпорити крайньою вуличкою.

Навколо пустка. Ніхто не ходить. Місцевих – не видно. Помітно, район не популярний. Прокрокували вздовж сірих пустих будівель. Третя з них привернула нашу увагу. Звичайний сірий дім чимось невловимо вирізнявся поміж інших. Дивна споруда прибудована до міського муру, котрий рівнявся з балконами крайніх двоповерхових будинків. Втекти з такої будівлі легко. Вибіг на балкон та й стрибнув за стіну столиці. Тож імовірно тут «плащі» й розгорнули свій штаб.

Скоро моя здогадка підтвердилася. Нарешті, знайшли той дім, який описував колишній «вербувальник». Низенькі двері помальовані тьмяно-зеленою фарбою, котра вже почала лущитися під впливом часу та погоди. На них кривенько намальовано якусь курку, закреслену жовтими лініями.

- Оце і є їхній сокіл у золотій клітці!? – здивовано прокоментувала я.

- Отак економити на оформленні. – посміхнувся Тадеуш.

Ще раз огледіли споруду. Віконниці зачинені та до того ж зафарбовані дешевою коричневою фарбою. Тим він і зацікавив, адже в Полянії не звикли фарбувати віконниці. Їх прикрашали різьбленням. Та й користувалися ним вкрай рідко. Зазвичай, коли господарі ідуть із дому. Чи будинок перепродають.

- Це точно воно. Лігво «плащів» - прошипіла я, коментуючи побачене.

Тад лиш кивнув та потягнув мене до сусідньої будівлі. То була лавка, позаду якої стояла купа дерев’яних ящиків. Там і заховалися, коли почули чиїсь кроки.

З-за рогу вийшов невисокий чолов’яга в білому. Оглядаючись, підійшов до будинку, за яким спостерігали та діставши ключа спробував відчинити. Помучив трохи замок. Той із жахливим скреготінням піддався й двері відімкнулися. Чоловік знову озирнувся, та розчахнувши стулку, зайшов всередину.

Ми з Тадом вирішили почекати та поспостерігати, що буде далі. Можливо, вдасться побачити голів цього кодла.

Минуло десь пів години, поруч з об’єктом спостереження з’явилася компанія у білих плащах з насунутими на обличчя капюшонами. Розгледіти прибулих не вдалося. Хоча б щось про них дізнатися!

Хвилин за п'ятнадцять до них приєдналося десяток осіб, по вуха закутаних у плащі. Годинник на центральному майдані пробив дев’яту. У будинок зайшла остання група «плащів». І все завмерло. Навкруги тихо й порожньо. Атмосфера гнітюча, наче чогось очікуєш. Раптом, двері лігва відчинилися й звідти визирнув молоденький хлопчина. Поглянув туди сюди й зник всередині. Пізніше, зі споруди ще раз виглянув хлопець. Уже інший.

- Мабуть, «вербувальника» чекають, а він сидить собі в погребі, плани поплічникам зриває. – зло прокоментувала я.

- Схоже на те. – погодився чоловік.

От визирнула нова людина. Дочекалися поки незнайомець зникне й тихенько, ховаючись в тіні, залишили місце спостереження.

Перейшовши на іншу вулицю, вирішили погуляти та обговорити отриману інформацію. Так проходили містом до пізньої ночі. А повернувшись до дому завалилися спати.

***

Наступні два дні пройшли у клопотах. Тад зібрав нараду, де зі своїми довіреними людьми проаналізували відоме та розглянули шанс схопити «плащів». Я ж розбирала накопичені за час відсутності дрібні прорахунки слуг, відповідала на листи та обговорювала з Яриною заготовки для моїх майбутніх вбрань.

А наступного дня провела інспекцію майбутнього посольства. Приміщення вже майже готове. Залишилося трійка кімнат, які поки не будуть уведені в експлуатацію. Тож схваливши роботу, відправила працівників на відпочинок. Сама ж обговорила з послами підготовку до відкриття.

Так і минули перші дні перед операцією з ліквідації агресивної опозиції.

***

Того вечора сиділи з Тадеушем у вітальні й попиваючи вино розмовляли про те се. Згадали й «плащів».

- Я хочу тобі запропонувати взяти участь в операції. Ти ж одна з постраждалих. До того ж уже багато чого зробила для цієї справи. А ще, точно не сидітимеш склавши руки, а так, мені допоможеш і я матиму можливість тебе захистити. – проголосив чоловік.

- Обов’язково! Якщо, звісно, твої люди не бунтуватимуть проти моєї присутності та діяльності. – наголосила я.

- Ні. Вони тебе поважають. – відбив коханий.

- Добре. Тоді я неодмінно буду присутня на нараді щодо «плащів». А де ви збираєтеся?

- Нам доведеться змінити місце…

- Можна в мене зібратися. – кинула я.

- А це ідея. У посольстві нас не шукатимуть. – погодився Темський.

Так і вирішили. Завтра зберемося там і обговоримо план захоплення «плащів».

***

Того вечора зібралися у майбутньому посольстві. На другому поверсі наявна кімната, яку планувала використовувати для нарад. Та поки не потребувала. Зазвичай, ми з послами непогано засідали в їдальні й усе обговорювали за обідом. Тож приміщення стояло пусткою.

Тому перед нарадою чоловіки притягли довгий овальний стіл, котрий залишився від попереднього власника. Червонський зберігав цю бандуру на горищі, тому довелося докласти зусиль, аби встановити та витерти від пилу.

Закінчивши з приготуваннями дочекалися останніх учасників майбутньої операції. Щойно почали перебирати папери зі схемами та пропозиціями, в кімнату забігла жіночка. Висока струнка білявка у відвертому вбранні привіталася та з порогу відзвітувала:

- Інформації мало. Імовірно має постійну коханку. Відомо, що неодружений, проте бачила його з жінкою, котра навряд дотична до опозиції.

- Шкода. – кинув заступник Тада — високий, кремезний, коротко стрижений шатен з суворим обличчям.

- Нічого не вдієш. – відмахнулася шпигунка: - Спробувала до нього підібратися, та той не завернув на мене уваги.

- Зовсім? – здивувалися чоловіки.

- Ага. – кивнула вона: - Ввічливо відшив та пройшов повз.

- Кепсько. – прокоментував хтось.

- Про кого йшла мова? – поцікавилася я, щоб долучитися до розмови.

- Про ймовірного голову «плащів». – відповіла шпигунка.

- Якщо то дійсно він, то розговорити його не завадило б. – погодилася я.

Жінка розвела руками.

- Маємо, що маємо. – заспокоїв підлеглих Тад.

Голова уже хотів переходити до обговорення операції, та в кімнату забіг Тім з паперами у руках. Друг привітався та витягнувши олівець з кишені, поклав на стіл і приготував чистий аркуш.

- Треба розрахувати, яких еліксирів потребуватимете в процесі та після. – пояснив свої дії алхімік.

З цього розпочалася нарада.

- Так. Що ми маємо? - Місце та час зборів організації.

- Братства. - виправив незнайомий шпигун.

- Його самого. – прошипіла я.

- Не відволікаємося. – зазначив голова: - Отже, будинок, де проходять збори відомий та помітний. Приблизний час – дев’ята вечора. Імовірно верхівка буде присутня.

- То що пропонуєте? Як нам до них дістатися? – поставив питання помічник Темського.

- Є ідеї? – спитав Тад, зі свого боку.

- Сховатися поміж них та пройти не поміченими. – запропонував хтось.

- Не варіант. – відбив Темський.

- Влізти у будівлю… - почав інший.

- Як? – іронічно поцікавилася я.

- Вийти з міста, видряпатися на мур та зі стіни перелізти у вікно. – сказав шпигун.

- А, як ти відчинятимеш, якщо вони там замазані? – спитала я.

- Важкувато буде… - прокоментував той і замислився.

- Ваші пропозиції, пані? - поцікавився заступник голови шпигунів.

- Штурм. – висловилася я.

- Оце вже краще. - підтримав мене чоловік.

- Так. Це ледь не єдиний вихід. – погодився помічник.

Інші підтримали викриками.

- Тоді розплануймо, як усе влаштуємо? Як потрапимо у лігво, та чого потребуватимемо? – мовив хтось.

- Слушна думка. – видали Тад і його помічник дуетом.

Тім швиденько нацарапав на аркуші, десяток слів.

- Першочергово, слід розібратися з проникненням всередину якщо зачиняться. – висловила я побоювання.

- Спосіб є. Хоча й маловідомий. – зазначив один зі шпигунів і виклав на стіл зв’язку металевих штирків схожих на неоформлені ключі.

Я уважно придивилася. Такі собі відмички. Дивно, та краї темніші, наче оброблені якоюсь речовиною.

- Пропонуєш відчинити вхідні двері цим? – промовила я.

- Так. Я впораюся. – прокоментував він.

- Добре. А чому воно таке...? – вказала я на темні плями.

- Оброблені спеціальним еліксиром, аби під час вскривання не дряпати замок і нишпорити у чужих речах непоміченим. – дав роз’яснення Тім.

- Але ж так непоміченими потраплять небагато. До вас одразу ж прибіжать «плащі». Захопити зненацька не вдасться. – виголосила я нервову промову.

- Інші вдеруться через вікна. Розколупають ножами й залізуть у будинок. У такий спосіб отримаємо неочікувану атаку. – пояснив Тад.

- А ще треба виявити голів і схопити їх. – зазначила я.

- Розберемося. - кинув коханий.

- Отже, штурм? – перебив нас заступник Темського.

- Штурм. – погодилися ми дуетом.

- Тож слід підготуватися до наявності можливих поранених. – сказав Тім: - Я приготую еліксири, які можуть знадобитися для лікування, та у разі чого, асистуватиму лікареві.

Шпигуни висловили згоду.

- А я залишуся тут та чекатиму на ваше повернення. Якщо потребуватимуть — допоможу чим зможу, там подати, принести й таке інше. – долучилася шпигунка.

Оточення кивнуло.

- А мені, чим зайнятися? Б’юся об заклад, з собою ви мене не візьмете. – провокативно мовила я.

- Для тебе маю важливішу місію. – мовив Тад.

- Яка? – невдоволено буркнула я.

- Прикриватимеш нам тили. – відповів він.

- Що ж це за місія така? – не вгамувалася я.

- Організатори того братства, мають понести покарання. - почав пояснювати.

- Так…- погодилася, підозрюючи в тому криється якийсь підступ.

- Отже, підеш ввечері до керівника королівської в’язниці, й поки братимемо зловмисників домовишся про їх розміщення в казематах.

- А інший варіант не розглядається? – сумно спитала я.

- Ні. Я більше нікому не можу довірити цю справу. Та й на штурм тебе не пущу. То надто небезпечно.

- Добре. – похмуро кинула я.

Змусити Тада змінити думку навряд вдасться, а влаштовувати сварку сенсу не має. Тільки нерви потріпаємо та розважимо випадкових глядачів.

Я похнюпилася, проте, дослухала усе до кінця, провела гостей та зачинивши колишній палац князя, разом з чоловіком рушила до дому.

Не час з’ясовувати стосунки. Та постає питання: чи треба воно взагалі? Тому я відмовчувалася, не знаючи, як діяти.

***

Наступні два дні шпигунська братія завзято готувалася до операції. Тім варив еліксири та ганяв Єжи за інгредієнтами. Я займалася усілякими дрібницями. Найняла носіїв, аби повитягали речі з горища посольства та розставили в холі. Так, про всяк випадок. Познайомилася ближче з ледь не єдиною в столиці шпигункою. Привітна жіночка розпитала про перевтілення та допомогу подрузі в цьому питанні. Я розвіяла всю неправду, котра була у поголосах, через які шпигунка отримала інформацію щодо моєї персони. Поділившись з нею сяким-таким досвідом та ідеями, поспілкувалися та розійшлися.

***

Наступний день зустріли пізно. Відсипалися до полудня, адже розуміли, що на нас з чоловіком чекає безсонна ніч. Залишок дня витратили на останнє обговорення та погодження дій. А, як звечоріло, почали збиратися на справу.

Натягнули темний та зручний одяг. Озброїлися, розібравши майже усю схованку. Тад, окрім своєї вірної шпаги та звичного кинджала, узяв один із парних кинджалів, які нам подарували друзі. Закріпивши кинджали за поясом, він схопив плаща та капелюха.

Я покрокувала з ним униз, провести.

- Тільки повернись. – благала перед походом.

Серце моє було не на місці. Не знаю чи щось станеться, чи минеться, але однаково лячно.

Тад усміхнувся та промовив: - Обіцяю.

Мені трохи полегшало. Страх уже не паралізував. Я могла тримати себе у руках і виконати обіцяне.

Легенько поцілувавши мене, коханий швидко загорнувся у плащ, натягнув головний убір та зник за дверима.

Я пішла готуватися до виконання роботи над ліквідацією супротивника. Піднялася нагору. Підперезалася перев'яззю, прихопила другий з парних кинджалів і сховала його за поясом, поклала звичні кинджали у піхви в чоботах. Схопивши плаща та капелюха, на ходу одягаючись, поспішила до міської в’язниці.

***

Я підійшла до похмурої будівлі столичної в’язниці. На вулиці вже панували сутінки, навколо не душі. Я рішуче постукала у масивні двері.

Віконечко відчинилося й на мене витріщилася похмура фізіономія охоронця.

- Я до керівника вашого закладу. – сухо повідомила.

- Не вийде. – кинув вартовий та грюкнув віконечком, зачинивши його в мене перед самісіньким носом.

Я ще раз потарабанила. Реакції — нуль. Тож я почала кричати й копати стулку ногою.

- Якого дідька. Негайно відчиніть ці двері! Ви що там подуріли? То я вам влаштую! – горлала я на всю вулицю, водночас прислухаючись до гучної суперечки за дверима.

Там старший імовірно сварив молодшого за халатність.

- Якого біса? Ти здурів? – кричав знайомий голос охоронця, з яким я бачилася під час попереднього візиту сюди. Далі почувся звук удару й ображене сопіння, наче опонент отримав ляпаса.

- Вимагає пустити до стариганя. От я відчиню, а він мені потім голову відірве. – пручався той.

- Старигань її прийме. А якщо не відчиниш, вона сама тобі голову відкрутить. – видав той суворо.

- Знаєш, хто це? – здивовано спитав молодший, не звертаючи уваги на моє наполегливе грюкання та лайку.

- Та сама «темна панна». До того ж дружина голови шпигунів. Хочеш мати справу з цією парочкою?

За дверима повисла мовчанка. Я іще раз грюкнула. І, о диво, відчинили. Знайомий охоронець пропустив всередину.

- Чим зобов'язані візитом, пані графине? – улесливо мовив той.

- Хочу переговорити з вашим керівництвом. А мене не пустили! – повідомила я обурено.

- Не зважайте на мого напарника. Він у нас новенький. Перший день працює. Багато чого не знає. То вас провести? – відволікав старший з охоронців.

- Ні. Дякую. Добре пам’ятаю дорогу. – мовила я і скосила убивчий погляд на молодика, котрий не пускав.

Хлопець, який сидів на стільці за невеличким столиком поблизу входу, зловив мій погляд й похнюпився.

Я ж, кинувши ще кілька слів охоронцю, покрокувала коридором до кабінету голови королівської в’язниці. Навколо тинялися тюремники. Ті з них, хто не грав у кутку в кості з колегами.

Підійшовши до дверей знайомого приміщення, я делікатно постукала.

- Заходьте! – почула звідти.

Одразу ж ступила всередину та привіталася з господарем похмурого закладу. Сивочолий чоловік стояв біля шафи з документами та перебирав папери.

- О, пані Черниська, що вас привело? – привітно спитав голова в’язниці.

- Маю до вас одне величезне прохання. – почала я перемовини виходячи на середину приміщення.

Старий поставив папку з паперами назад у шафу, вказав мені на крісло для відвідувачів, котре стояло в стороні від робочого столу та присів на своє робоче місце.

- Яке прохання, пані? – поцікавився він.

- Нам з чоловіком треба розмістити кількох політичних злочинців. Часу на оформлення обмаль. Втечуть. Тож просимо вас дозволу зачинити їх поки у вашому закладі.

- Небезпечні хлопці? – кинув той.

- Дуже. Особливо для нас. – підтвердила я.

- Чим?

- Політичні опоненти. До того ж агресивні. – коротко пояснила я.

- Вільні місця знайдуться. Думаю, у сирому підвалі їм сподобається. Запал зіб’є.

- Так. Це ідеальна пропозиція. – пристала я на такий варіант.

- Коли чекати на постояльців? – з похмурою іронією спитав тюремник.

- Найближчим часом. Годинка – дві й вони прибудуть. – повідомила я.

- Знаєте, я вже збирався йти, та вирішив лишитися, попрацювати. Заразом подивлюся на працю шпигунської служби. А то в нас повний хаос.

- Усе у вас добре. – заспокоїла я старого.

- То почекаємо. – мовив він.

Взявши з купи на столі чистий аркуш, тюремник почав складати документ, час від часу, зазираючи у довідник, що лежав поруч на широкій стільниці.

Я ж залишилася сидіти в кріслі. Нерви не витримували. Я не знаходила собі місця. Час розтягнувся, ніби гумовий. Здавалося, кожна хвилина шкутильгає, як стара баба, а не пропливає рибкою. Я не витримала і почала нервово барабанити пальцями по підлокітнику гостьового крісла.

Головний тюремник дописав документ й узявся за інший. Заповнивши й той аркуш, визирнув та покликав когось з підлеглих. Хвилин за десять в кабінет постукали й всередину зазирнув молодий хлопець у формі служби дізнання. Голова махнув заходити. Щойно той опинився всередині, звернувся до підлеглого:

- Вроцлаве, маю для тебе завдання. Сьогодні до нас доставлять, особливо небезпечних ув’язнених.

- Хто? – діловим тоном спитав стомлений хлопець.

- Шпигуни. – видав старший.

- А… - хотів спитати молодик.

- Ось ця пані та її чоловік проводитимуть допит. Ти їм допоможеш і заразом складеш протокол тієї розмови. Знадобиться для оформлення. – пояснив керівник.

- От воно що! – вигукнув слідчий і завмер в очікуванні подробиць.

- Все іди готуйся. – кинув старий.

Слідчий почухав потилицю, зарившись пальцями у криво підстрижене русяве волосся та пішов геть. А ми з головою залишилися в його кабінеті, чекати на прибуття нових постояльців цієї похмурої будівлі. Старигань заходився перебирати папери, а я маялася від невідомості. Очікування ставало нестерпним.

Годинник настирливо цокав, нагадуючи про хвилини, які збігали, а звісток все не було. Чого вони там так довго? Чи не трапилося бува чого? Чому не йдуть? Я не витримала, підскочила й стала міряти кімнату кроками.

Рухи ставали все більш різкими. Я уже метушилася, наче пантера в тісній клітці. Думки приходили одна чорніша за іншу. Картинки в голові поставали відверто моторошні. Ну чому я не можу бути там з ними?! Чому я маю тут нервувати? Навіщо мені сидіти у чотирьох стінах?

- Може, тобі заспокійливого? – витяг мене з тенет чорних думок старий.

- Що? – перепитала я, виринувши з болота страхів.

- Попросити принести вам заспокійливого, пані? – спитав головний тюремник.

- Ні, не треба. Все добре. – відповіла я.

З величезним зусиллям опанувала себе та впала у відведене крісло. Скосила погляд на вікно й зауважила про себе: уже темно. Не дивно. Адже подивившись на годинника отетеріла. Уже майже одинадцята. Де ж вони там забарилися?

Аж раптом, знадвору почулися чиїсь голоси та брязкання кайданів. Я підскочила й спробувала визирнути у вікно, але розгледіти нічого, окрім темних фігур, не вдалося.

До кабінету зазирнув слідчий:

- Прибули. – повідомив він.

- Це ваші. – прокоментував голова.

- Ходімо пані графине, зустрінемо поповнення. – похмуро запропонував робітник служби дізнання.

Я погодилася й попрямувала за високим худорлявим хлопцем. Молодик провів коридором, вздовж якого на сірих стінах рядком чаділи факели. Звернули, пройшли повз трійку кімнат до дальніх масивних дверей. Відчинивши, потрапили у величезну залу вщент заповнену людьми.

Зайшла всередину й роззирнулася. Під однією зі стін стовбичили шпигуни. Навпроти них у кутку скупчилися чоловіки в білому, та зло зиркали на наших.

Посередині, сковані по руках і ногах, стояли трійко особистостей у брудно-білих плащах: двоє чоловіків і одна жінка. Їхні, колись білосніжні, довгі плащі з дорого бархату, прикрашала срібляста вишивка, яка видавала в них представників вельможества. Та й підкреслювала чималий дохід обвинувачуваних. От звідки в голів гроші на організацію.

За спинами полонених розташувалися довірені шпигуни й слідкували, аби ті не робили зайвих рухів.

- Велика зала для допитів. – пояснив працівник цього закладу.

Слідчий одразу ж кивнув одному з тюремників, котрі допомагали шпигунам охороняти ув’язнених. І той вийшов з кімнати.

Я ще раз роззирнулася. Тада ніде не видно. Де ж його місцева нечисть носить? Чи, може, з ним щось трапилося? Мені б уже повідомили. Чи ні? Одні питання та таємниці. Нічого не розумію. Та що тут уже вдієш. Треба загнати страх за коханого якомога далі та довести справу до фіналу.

Двері відчинилися. То повернувся тюремник. Він заніс у кімнату стілець, поставив навпроти трійки затриманих та жестом запросив мене сідати.

Я зайняла своє привілейоване місце, й поклала на коліна свою вірну шпагу. Поблизу зупинився слідчий з папкою, дістав звідти папір та олівець й приготувався протоколювати допит. Поруч з нами став один із довірених шпигунів Темського, ще більше налякавши.

Ну чого чоловік запізнюється? Де ж він там? Хоч би чого не сталося! Я зробила глибокий вдих, опановуючи хвилювання й налаштувалася на розпитування політичних злочинців.

Обвівши важким поглядом приміщення я звернулася до трійки в центрі: - Хто з вас головний?!

Відповіддю стала мовчанка.

- Отже, спілкуватися не хочете. То що, відкладемо нашу бесіду до кращих часів? Посидите трошки у холодному вологому підвалі, тоді станете більш говіркі.

І знову реакція нульова. То вирішили йти до кінця. В мовчанку грають. Ну…ну.

- То хто хоче говорити першим? Без тиску? – закинула я вудочку.

- Я! – вигукнула висока струнка шатенка, яка стояла перед натовпом у кайданах.

З її розчахнутого плаща визирала біла шовкова сукня прикрашена тонким візерунком. Цей витвір швейного мистецтва щедро заляпано грязюкою та чорнилом. Видно, пручалася.

- Добре. Хто ти? – почала я розпитування.

- Мене звуть Беата. – відповіла бранка.

- Не треба. – перервав імовірний голова «плащів». Високий кремезний шатен по вуха закутаний у білий плащ розшитий сріблястим орнаментом.

- А що мовчати? Чекати поки вони влаштують над нами розправу? Ні! Я на таке не підписувалася! Оце вже без мене. – прошипіла вона та гордовито випросталася.

- Що ти верзеш? – обурився він.

- Ви їх розлютили. Я ж казала слід діяти обережно, а ви! От тепер самі відповідайте! А я – пас. – гнівно видала жінка.

- То який стосунок маєте до організації? – спитала я.

Аж тут розбірки перервав скрип дверей. До кімнати зайшов Тад з паперами у руках.

Я нервово озирнулася й швиденько огледіла коханого. Наче все гаразд. То де його носило? Що ж, потім про те поговоримо. Я повернулася до обвинуваченої та вчепилася в неї суворим поглядом.

- Я нічого не робила! – вигукнула та.

Чоловік підійшов і став у мене за спиною. Віддав папку помічнику, а сам поклав руки на спинку мого стільця й уважно подивився на затриманих.

В мене відлягло від серця. Живий, здоровий. Просто затримався. Я потай зітхнула та придивилася до тієї, кого допитувала.

- Я усього лиш дивилася за будинком та постачала усим необхідним братство. Я не займаюся політикою. – пробелькотіла обвинувачувана.

- Ага. – пирхнула я, згадавши справу з невдалим найманим убивцею.

- Чому долучилася до «білих плащів»? – суворим тоном поставив питання Темський.

- Через неї. – відказала шатенка, вказуючи на мою персону.

Я здивовано підняла брову й висловила прохання: - Поясни.

- Ви забрали в мене Януша. – почала Беата.

Я подарувала скептичний погляд.

- Тоді, на балу, де познайомився з вами, я мала бути з ним. Він кинув мене через вас. – видала полонянка.

- До чого тут я. Князь прийняв самостійне рішення. – відбила.

- Бо захопився вами. У вас з Червонським був роман, так, пані графине? – зухвало промовила вона.

- Ні в якому разі. – сказала я, відчуваючи, як Тад нашорошено поклав руки на мої плечі: - Ми просто друзі. Натяки були… - мовила й відчула, як чоловік ревниво стис мої плечі: - Та я тих стосунків не потребувала, тож не прийняла його залицяння.

Почувши це, коханий помітно заспокоївся, проте все ж продовжував тримати долоні на моїх плечах.

- Мені слід ревнувати? – підозріло запитав коханий.

- Не маєш жодного приводу. – чесно зізналася.

- Чому відмовила Янушу? – тихо спитав Тад, неприродно спокійним тоном.

- Бо уже закохалася у тебе. Інший мені не потрібен. В мене був ти. – висловилася я, та піднявши руку погладила долоню чоловіка, що нервово стискала моє плече.

- Ще скажіть, то не ви влаштували весілля Червонського з тією…- перервала нас обвинувачувана.

- Януш тебе кинув, от ти й бісишся з того. Тоді, до чого тут я. Не змушувала його не до яких дій. Лише давала поради. То якого дідька організували полювання на мою особу? – висловила своє обурення поведінкою обвинувачуваних.

- Особисто я бажала помсти. Вважала, якщо допоможу прибрати намісницю та наглядачів, зруйную княжу політику. Долучилася до «білих плащів», бо думала, добре вас знаю й зможу допомогти вистежувати. Але не склалося, як гадалося. – сказала жіночка й відвернулася.

- Вона дійсно нічого не робила. Лишень допомагала консультаціями. Розповідала про вас. – втрутився молоденький хлопчина, приємне обличчя котрого затуляли пасма охайно підстриженого чорного волосся, які впали на нього.

- Що можеш про те сказати? – запропонував хлопцю зізнатися Темський.

- То все дядько. – кивнув хлопець на старшого та підняв на нас сині очі.

- Докладніше, будь ласка. – промовила я придивляючись до помічника голови.

У тому, що то саме він я переконалася з однієї репліки.

- Мене звуть Донат. Я помічник керівника «братства білих плащів». – пояснив той.

- І що хочеш нам розповісти про ваші темні справи. – іронічно поцікавилася я у смазлявого хлопчини.

- Дядько хотів правити. Марив короною. – видав полонений. Чоловік вилаявся, зло скосивши очі на племінника, проте, той радо здавав родича:

- Він обдурив усіх. Казав, маємо зробити Полянію кращою, вибороти ліпші умови життя. Та насправді, жадав влади. Планував розпустити Раду та посадити на престол свою маріонетку. У такий спосіб правив би королівством, не несучи відповідальності за свої рішення.

- Оригінально. – пирхнула я.

- Все не так! – перервав племінника старший.

- А, як? – спитав голова шпигунів.

- Мали стати радниками нового короля. Реального правителя, а не самозванця під наглядом високого вельможества, котре далі свого носа нічого не бачить. – гордовито мовив обвинувачуваний.

- Спочатку назвіться. – суворо кинув Тад.

- Я – віконт Вищеслав Ясневський, головуючий братства «білих плащів», заявляю, нашій країні потрібна абсолютна монархія, а ваші хазяї не можуть дати ради державі.

Натовпом прошелестіло невдоволене бубоніння. Дрібні члени товариства зачаїлися й дослухаючись до голови, уже не так вороже поглядали на шпигунів, котрі вже не так завзято стерегли дрібноту.

- Так от, думали розігнати Раду та змінити лад в країні. Полянії потрібен порядок і сильна рука справжнього правителя, а не купка шахраїв та дилетантів, які ніяк не відпустять свій спадок.

Натовп за спинами голів зашипів обуреними коментарями.

- Навіщо вам усе це? Адже усю країну влаштовує чинний державний устрій. – зазначила я.

- Усіх, окрім нас. Ми, провінційне вельможество, не маємо нічого за плечима, але ж зобов'язані платити податки! – грав той на публіку.

- Досить! – гарикнув Тад.

Біла дрібнота переметнулася на наш бік й почала голосно ганьбити керівника «плащів». Якби могли, вони б камені зі стін повидирали й закидали зрадника. А так, обмежилися злим гучним словом.

- Ви мали на меті зруйнувати структуру держави. Знищивши Полянську державність, захопити трон і керувати країною через посередника чи особисто. – жорстко промовив Темський.

Його помічник показав папку, яку той приніс і прокоментував:

- Отут – неспростовні докази вашої злочинної діяльності.

Юрба за спинами плащів загорлала іще сильніше. Колишні поплічники явно бажали розірвати свого лідера.

- А що тепер з нами буде? – злякано спитала Беата.

- Гаплик нам усим буде! – жорстко кинув Донат і додав: - І все через дядька.

- Стуліть пельку! – гаркнув помічник Тада.

Почекавши поки присутні заспокояться, Темський перейшов до підсумкової промови:

- Отже, керівники мають бути ізольовані. Їх звинувачено у державній зраді. Маю тому документальні підтвердження. То ж, вам панове присуджено довічне ув’язнення.

Натовп знову загудів. Зробивши паузу, Темський заспокоїв присутніх та продовжив:

- На усіх інших причетних до так званої опозиції чекають профілактичні заходи. Посидите тиждень у в’язниці, щоб більше не лізли у сумнівні авантюри.

- Ви про це пошкодуєте! – крикнув віконт.

- Уже шкодуємо. – зіронізувала я та підвелася.

Слідчий склав пару аркушів протоколу в папку й ми втрьох першими вийшли з приміщення. Підлеглі залишилися разом з тюремниками влаштовувати нових постояльців.

Попрощавшись з усими, ми з чоловіком пішли з задушливої похмурої будівлі на свіже повітря.

Крокуючи містом, відчула легкий вітерець та передранкову прохолоду. На сірі камені почала лягати роса. Я знизила темп і підняла голову. Небо яснішало. Зорі поволі зникали з небосхилу поступаючись місцем денному світлу.

- Не ображайся на мене. – почав чоловік розмову.

- Чого це? То не мене бозна-де носило. – обурилася я й подивилася на коханого.

- Винуватий, бо тебе не попередив. Ідея прийшла спонтанно. Не мав і можливості записку написати. – виправдався коханий.

- Яка ідея? Як довести до сказу? – пробурчала вже награно.

Реально я не ображалася на чоловіка. Перенервувала і тепер бажала накричати на нього та усамітнитися грюкнувши дверима.

- Проводив обшук у лігві «плащів». – повідомив коханий.

- І що? – запитала, уже заспокоївшись.

Це усе пояснило. І чому чоловік затримався? І де вештався? Та, що відбулося? В мене, як то кажуть, відлягло від серця.

- Знайшов багато цікавого. То ота папка, яку віддав помічнику. – деталізував Темський.

- То що там? – не витримувала я.

Хотілося дізнатися усе з перших рук і не зволікаючи.

- Документи, плани й списки. – кинув Тад: - А, іще чорна бухгалтерія.

- Розвернулися так розвернулися. – прокоментувала я й спитала: - Добре вони то все ховали, чи сподівалися на таємничість?

Настрій покращився і я уже не зважала на нещодавню необхідність чекати. Головне — все минулося, чоловік поряд і нічого страшного не трапилося.

- Так. Облазив увесь будинок поки зібрав оті папери. Та воно того вартувало. – мовив чоловік.

- Як пройшов штурм? Усі здорові? – поцікавилася я.

- Нормально. Тільки Марту поранили.

- Ще одну шпигунку? – підозріло запитала я.

- Так. Вона колишня військова й дружина мого заступника. Він зараз з нею… - спробував заговорити мені зуби Темський.

- А мене ти, значить, відправив якомога далі… - почала заводитися я.

- Боявся, з тобою станеться щось гірше. До того ж вона профі. Пройшла війну, а тут – невдача. – зізнався коханий.

- Зрозумілою.

Але Тад не погодився з тим, що все зрозуміло:

- Я боявся за тебе, як і ти за мене, коли я спізнився. Не можу тебе втратити. До того ж ти єдина, кому я міг довірити таку важливу й складну справу…

- Чому вирішив, що я боялася за тебе? – перервала я висловлювання чоловіка.

- То було написано в тебе в очах. – пояснив.

Шли мовчки, зустрічаючи світанок. Я обдумувала усе сказане і почуте. Мені страшенно захотілося зупинити вир життя, приділити час собі та стосункам, виринути з коловороту подій та насолодитися спокоєм.

Уже майже біля дому поновили розмову:

- Відпочити б. – зауважила я дивлячись на багряну смугу, що захоплювала небо.

- Завтрашній день можемо присвятити один одному. Нікуди не будемо йти й не з ким не спілкуватимемося. – запропонував чоловік.

- Це добре. Хоч один день разом. – зітхнула я.

Хотілося розслабитися й більше не думати ні про які виклики долі.

- Пізніше, зможемо поїхати у відпустку. Маю симпатичний мисливський будиночок глибоко у лісі. Там побудемо з тобою лише у двох. – провокативно мовив Тад.

- М-м… Як заманливо. – протягнула я: - Дочекатися б такої можливості.

Ми уже дійшли до будинку й зайшовши в оселю, роздяглися та одразу ж завалилися спати.

***

Новий день почався опівдні. Я прокинулася, та важко розліпивши повіки, роздивилася оточення. У кімнаті тихо та порожню. Крізь закриті штори пробивається денне світло. Я повертіла головою у пошуках чоловіка. Той лежав поруч і хитро посміхаючись, роздивлявся мене. Мабуть, давно уже прокинувся.

- Я відпустив слуг, тож маємо можливість провести день наодинці. – промовив він.

- А… - спробувала запитати я.

- Ярина пішла у місто. Сказала, що повернеться пізно у вечері. – випередив моє питання коханий.

- Добре. – відповіла.

Я радісно усміхнулася та пішла вмиватися. Повернувшись знову залізла під ковдру. Тад подав мені тацю зі сніданком, яку зранку залишила служниця.

Поївши, прибрали посуд та повторно завалалилися у ліжко. Ще пів дня, які можна присвятити собі. Так і зробили, зосередившись на своєму коханні.

Вилізли з ліжка уже ввечері. Нас витяг звідти стук у двері. Доки я одягалася, Тад, нашвидкуруч натягнувши штани, пішов відчиняти й повернувся нагору з листом.

Одягнувшись, спустилися униз. Я побігла на кухню пошукати, чим повечеряти, поки чоловік чекав у вітальні розбираючись з дивним посланням без адресата та печатки.

Зайшовши туди, я понишпорила полицями дерев’яних шафок, шукаючи щось їстівне. Кухарка залишила нам хліб та каструлю з рудими вареними овочами нарізаними великими кубиками. Пахло гарно, хоч уже давно вистигло. Я насипала те вариво у тарілки, швиденько нарізала хліб та шмат в’яленого м’яса, який знайшла у дальній шафці. Прихопивши тарілки та прибори рушила у вітальню.

- Маємо приємні новини. – повідомив чоловік, забираючи в мене свою тарілку та передаючи послання.

- Угу. Почитаємо. – сказала я, всідаючись поряд на дивані.

Жуючи, я розгорнула дорогий білий аркуш і вчиталася у надважливе повідомлення:

« Бажаю довести до відома пана Темського та пані Черниськи, що справа, котра їх цікавить, зрушила. Суддя зголосився вивчити матеріали. Він нещодавно надіслав копію обвинувачення, й натепер готує вирок за вашими звинуваченнями.

Затримані поводяться тихо та чемно. Сидять у своїх камерах, та не прагнуть спілкування з сусідами. Обвинувачені мають мовчазний та депресивний вигляд.

Загалом, справу можна вважати завершеною. Я сам повідомлю родичам ув’язнених і надішлю їм копії паперів по справі.

З найкращими побажаннями

Голова королівської в’язниці»

- Ого, як оперативно. – прокоментувала я звістку, дожовуючи.

- Законники стали на наш бік, тож швидко усе вирішили. Справу оформлено, як належне, винних — покарано. Діло – зроблено. Тепер не доведеться відволікатися на атаки опозиції та є можливість зайнятися іншими справами. – прокоментував Темський.

- Так. На мене чекає відкриття посольства.

- А на нас візит Червонського та спроба налагодити співпрацю з улінськими колегами. – мовив Тад.

- То відпустка нам не скоро світить. – сумно констатувала я.

- На жаль. – погодився чоловік.

Далі відкинули думки про роботу та присвятили вечір теплій сімейній розмові.

***

Наступні дні зайняла метушня. Готувалися до відкриття посольства та слідкували за наслідками наших дій проти опозиції.

Родичі заґратованих перепросили за поранених та вбитих під час сутичок, і передали у в’язницю дозволені речі для засуджених. Час від часу почали навідувати їх.

За три доби після операції з ліквідації «братства білих плащів», ми з Тадом нанесли візит ввічливості родині його помічника. Так я познайомилася з іще однією шпигункою.

Марта зустріла нас сидячи в кріслі біля каміна у вітальні. Рана ще не загоїлася, тому перев’язана жінка спокійно сиділа з книгою у руках. Воїтелька з похмурим виразом обличчя поглядала на світ.

Та коли прийшли та розговорилися, їй помітно стало краще. Вона повеселішала й поки чоловіки шукали слуг і просили випити, розповіла про те, як воювала під командуванням Тада, та про командирку жіночого підрозділу. А ще, повідомила про те, звідки дружина мого садівника знає воєводу. Виявилося, що вони служили разом у тому полку. Їхнім останнім походом була допомога з визволення Улінії з лап сусіда.

Привітно поспілкувавшись, розійшлися. Опісля цієї розмови в мене полегшало на серці.

Отже, головна загроза ліквідована і на нас чекає щасливе майбутнє.