Розділ 7

Розділ 7

Яке ж весілля та без бійки

Останні дні перед весіллям пройшли спокійно. Нічого не заважало готуватися до церемонії. Так я за підтримки подруги та вірної служниці завершила організацію весілля. Сукня дошита, запрошення розіслані. Через місце для бенкету довелося трохи понервувати та вихід знайшовся й призначену територію швиденько прикрасили у переддень урочистої події. Хоч у цьому питанні ніяких підступів!

В цей час Тад зі своїми людьми та за участі Тіма розробляли тактику оборони нашого свята. Впевненість в тому, що плащі спробують напасти на нас під час урочистостей не згасла, а навпаки посилилася, тож коханий серйозно узявся за забезпечення захисту на нашому святі. Тому й стирчав у знятому під штаб будиночку цілісіньким днями.

Отак за передсвятковою метушнею й пройшов залишок тижня перед заміжжям. Я дійсно раділа, що все ж всупереч переконанням зможу здобути шанс на сімейне щастя з коханим чоловіком, але я ні в якому разі не бажала ділитися тим щастям та тою радістю з оточенням, тому й хотіла таємного весілля. Та не сталося так, як бажалося. Зате я вхопила момент і спробувала насолодитися ним сповна.

***

Я нервово метушилася кімнатою в очікуванні служниці. Час збиратися на весілля, а Яри все немає. Де вона так довго ходить.

Я не тямила себе від емоцій, які переповнювали. Тад ще годину тому пішов до своїх шпигунів, обговорювати й востаннє уточнювати план оборони нас і наших гостей, а я не могла нічого з собою вдіяти. Самота здавалася нестерпною. Мене атакували панічні думки. Сотні болючих припущень про те, що поганого може статися не давали мені спокою.

От, нарешті, двері відчинилися й в кімнату зайшла Яра з моєю весільною сукнею, та коробкою з косметикою й іншим необхідним.

Годинник настирливо пробив десяту і я здригнулася. Залишилося лише півтори години, а я не готова. Опівдні ми з Тадом маємо бути в храмі. Я нервово вилаялася та безсило впала на стілець.

Ярина взяла з комода гребінець й заходилася розчісувати моє волосся.

- Не хвилюйтесь, пані. Усе пройде якнайкраще. – спробувала підтримати кравчиня.

- Хотілося б. – промовила я та неймовірним зусиллям волі опанувала себе.

Ярина допомогла одягти весільне вбрання. Конструкція складалася з двох шарів: нижньої – сукні з товстого шовку амарантового відтінку зі шнурівкою на спині та рукавами у три чверті; та верхньої сукні з темно-червоного мережива, яка застібалася на невеличкі крючечки на спині й мала довгі скошені рукави.

Запакувавши у сукню, Яра посадовила на стілець та почала працювати над зачіскою. Обережно заколола нагору волосся, дозволивши кільком прядками спускатися на шию. Далі служниці довелося перейти до макіяжу. Чіткими лініями хутко підфарбувавши вугільним очі, виділила губи вишневого кольору помадою та відволіклася на те, щоб помилуватися своїм творінням.

Замислено роздивившись мене, дівчина продовжила роботу над образом. Подала прикраси з рубінами замовлені на весілля. Я швиденько наділа їх і вже хотіла підвестися, та Ярина зупинила. Вона відійшла й повернулася з невеличким чорним капелюшком прикрашеним червоним пір’ям. Прикріпивши його до моєї зачіски, відступила й знову уважно роздивилася. Цього разу залишилася задоволена своєю роботою, тож дозволила мені помилуватися творінням геніальної кравчині.

Я встала й швидко прокрокувала до високого дзеркала, котре стояло в кутку кімнати. Зупинившись, я не повірила своїм очам. З холодної сріблястої поверхні на мене дивилася інша жінка. Я була не я. Ні я не можу бути такою. Такою вродливою, владною. Від зображення віяло небезпекою та залізною волею. Як я такою стала? Коли то зі мною трапилося?

Я хвилин зо п’ять стовбичила, вдивляючись у своє відображення і намагалася осягнути зміни, які зі мною відбулися. Віт мав рацію. Тут я стала іншою. Я повністю адаптувалася й тепер, навіть якщо схочу, не зможу жити в рідному світі. Буде вкрай важко прийняти інші умови, та й навіщо. Я відігнала від себе ті думки й сповнена впевненості у собі покрокувала униз.

Не встигла я спуститися, як у двері зайшов Тад готовий до церемонії. Коханий був загорнутий у плащ розшитий смарагдовими нитками та тримав у долонях чорного капелюха прикрашеного сивими перами та пряжкою з головою вовка.

Побачивши мене він швидко стягнув рукавички та зробив крок вперед і впіймав у обійми. Я усміхнулася коханому й запустивши руки під плащ притислася до нього. Він відповів на це поцілунком.

Довгий солодкий поцілунок перервала безапеляційна заява Ярини, що принесла мій верхній одяг:

- На весілля спізнитеся! – вигукнула вона.

Довелося розліпити обійми та виходити. Проте, перш ніж випустити мене з дому, служниця поправила мого капелюшка й лише тоді віддала чорний плащ розшитий криваво-червоними нитками.

Тад підвів до карети, котра стояла трохи в стороні від будинку та посадовив до неї. Віддавши розпорядження кучеру, приєднався й транспорт зрушив із місця.

Їхали мовчки. Я хвилювалася про те, як пройде святкування й боялася, аби чогось не сталося. Коханий відвернувшись сидів й замислено вдивлявся у сіре місто, що пропливало за вікном. У будь-якому випадку люди Тада не залишаться осторонь. Шпигуни зможуть нам допомогти, тож не варто себе накручувати. Про ворога відомо надто мало, щоб спрогнозувати його дії, отже, слід просто чекати й сподіватися на краще.

Карета зупинилася на краю центральної площі. Темський вийшов першим і подав мені руку.

Величезний центральний майдан столиці ущент заповнений людьми: знайомі, мало знайомі й охочі підтримати та висловити повагу. Барвистий натовп одразу ж кинувся до нас. Хтось викрикував поздоровлення, хтось намагався пробитися ближче й особисто привітати.

Щойно коханий узяв мене під руку й зробили перший крок, площею, наче хвиля пробігла. Людське море розступилося, утворюючи для нас коридор. Ми неквапливо рухалися ним під вітання, що нам вигукували, проводжаючи у собор. У натовпі де-не-де вбачалися шпигуни.

Перед дверима на нас чекали Тім з Ядвігою. Поруч широко усміхаючись стояв Єжи. Друзі гучно привітали нас і Єжи зробив знак спеціально найманим на цей день лакеям. Ті синхронно розчахнули двері в храм і ми ступили в середину.

Дві величезні дубові стулки зачинилися за нами. До нас одразу ж підбіг третій лакей та забрав плащі, адже в храмі було тепло, попри прохолоду за вікном. Служителі про те старанно піклувалися.

Не зволікаючи узялися за руки й покрокували до вівтаря богині кохання. Він являв собою стіл вирізаний з сірого мармуру з червоними прожилками, вкритий відрізком бордового бархату та прикрашений осінніми квітами та свічечками. Поряд з ним стояла статуя богині оздоблена намистом із дрібних червоних квіточок. Діа спокійно усміхалася підопічним кам’яними вустами, демонструючи геніальність невідомого скульптора та теплоту й розуміння Божества.

Від споглядання статуї мене відволікла поява священнослужителів. З тіні виступили двоє: підстаркуватий головний служитель та його молоденький помічник. Обидва у церемоніальних мантіях з цупкої сріблястої тканини. На полотні яскраво вирізнявся вишитий візерунок з переплетіння малесеньких червоних квіточок та листочків. Це вказувало на належність служителів до культу Богині кохання.

Старший священнослужитель спокійним м’яким голосом поцікавився чи готові до церемонії. Ми синхронно кивнули. Тож дійство розпочалося.

Старший виголосив коротку проповідь. Спитав чи з доброї волі укладається шлюб. Почувши тихі відповіді простягнув до нас руки. Вклали долоні в його теплі руки й служитель перейшов до наступного етапу обряду. Під мелодійну молитву він з’єднав наші долоні. Відпустивши, старий попросив схилити голови та благословив нас.

Настав час для завершальної частини ритуалу. Тут відбулася затримка.

- Ваш перстень, пані. – попросив священнослужитель.

- Що? – перепитала я.

- Ваш родовий перстень. – повторив.

Я кивнула, зняла з пальця каблучку з рубіном й простягнула служителям. Молодший подав старшому подушечку прикрашену золотою ниткою, на якій вже лежало кільце з місячним каменем. Довелося покласти своє біля нього та з подивом спостерігати за тим, що відбуватиметься далі.

Молодший поклав подушечку з прикрасами на вівтар та відійшов у сторону. Старший простягнув над перснями руки й почав читати молитву. Камені на перснях блиснули, тьмяно засвітилися й під кінець молитви згасли.

- Можете одягти свої персні. – проговорив він та відступив.

Помічник підійшов до нас та подав дорогоцінності. Я, не розуміючи, що робити, подивилася на прикраси, потім на хлопця, знову на прикраси. Тад побачивши це сховав усмішку. Нарешті, той усе зрозумів і тихим мелодійним голосом промовив:

- Кожен свій.

Я невпевнено взяла свою каблучку й обережно натягнула на палець. Одразу ж відчула незвичне тепло і м’яку пульсацію. Камінь блиснув, кидаючи на сірі стіни червоні спалахи.

Темський теж натягнув своє кільце й зачаровано спостерігав, як його камінь засяяв, розбризкуючи приміщенням кольорові відблиски.

- Мій перстень тебе прийняв. Тепер ти точно нікуди не дінешся. – прошепотів Тад, обійнявши мене і поцілував.

В храмі стояла цілковита тиша. Лиш наше дихання після перерваного поцілунку. Я помітила, служителі за нами спостерігають і мені стало ніяково. коханий усміхаючись притис мене до себе.

- Гадаю фраза «можете поцілувати дружину» тут зайва! – усміхнувся помічник служителя.

Відповіли посмішками та рушили до виходу. Біля дверей на мить зупинилися. Лакей швиденько підбіг і подав нам плащі. Загорнулися у цупку тканину. Двері розчахнулися й ми вийшли на площу перед собором.

Не встигли й кроку ступити, як зустрічаючі осипали нас пелюстками яскраво-червоних квітів. Гучно вітаючи, друзі кинулися до нас. Обіймаючись, засипали побажаннями.

Коли нас відпустили, аби вирушити до місця проведення банкету, відзначила, народу на площі стало значно менше. За пів години, які провели в храмі, активність вітаючих зменшилася. Залишилися тільки найстійкіші, та трійко шпигунів, які уважно слідкували за натовпом.

Ми з Тадом під руку спокійно пройшли до карети й всілися в неї. Наш транспорт неквапливо покотився до таверни, де проходитиме подальше святкування.

А я замислилася над тим що нещодавно відбулося. Зацікавила раптова поява у Темського фамільного персня. Адже казав, що позбувся прикраси. Подумавши трохи вирішила поки не дісталися місця призначення розпитати коханого. Я обережно взяла коханого за руку, привертаючи до себе увагу. Той відірвався від вікна й зацікавлено подивився на мене. Я одразу ж спитала:

- Ти повернув свій фамільний перстень?

Тад посміхнувся і відповів: - Той назавжди залишиться лежати у мулі на дні бурхливої річки.

- Ти що намагався його дістати? – недовірливо спитала.

Коханий розсміявся і повідомив: - Звісно, що ні. Просто я знаю яке там дно. Гадаю, він так заріс водоростями, що вже не витягнеш.

- Тоді звідки…? – я перервалася й вказала на перстень, котрий сяяв на руці коханого.

- Мені виготовили новий.

- Навіщо ти його замовив? – поцікавилася я тихенько гладячи його пальці.

- Щоб допомагав тебе захищати. – відказав коханий.

Я розчулено подивилася на нього та сумно посміхнулася. Шкода, що я потребую того захисту. Хотілося б зараз розвернути карету й поїхати додому, побути наодинці з коханим, а не пертися на нецікавий і непотрібний бенкет. І плювала я на подарунки та тости на мою честь. Хай там, хоч уп’ються. Проте, якщо в нас є шанс впіймати плащів, то доведеться ризикнути й таки посидіти за столом з гостями.

Невдовзі карета зупинилася поруч з Синім кинджалом. Вийшли й покрокували до майданчика перед таверною, де незабаром продовжиться святкування.

На невеличкій площі перед таверною літерою «П» розставлені довгі прямокутні столи. Простір навколо прикрашали букети осінніх квітів та жовтого листя. Над дверима Синього кинджала висіли гілочки декоративного куща всипані дрібними багряними листочками.

Робітники цього гостинного закладу неквапливо розставляли наїдки. Пройшли до короткого столу на вершині літери «п», та зайняли місця на різьблених стільцях з високими спинками. Скоро почали прибувати гості. По-праву руку, на початку довгого столу, розмістилися Тім та Ядвіга. По-ліву — трійка шпигунів, котрі мали охороняти нас особисто. За ними розсілися десяток вельмож. Навпроти них сидів пан Лукаш поруч зі своїм приятелем старим радником. Інших гостей я не знала.

Ще підходили останні запрошені, коли з таверни на площу викотили першу бочку з вином. Алкоголь одразу ж заходилися розливати та роздавати присутнім прості металічні кубки.

Отримавши напій, святкувальники проголосили перший тост за наше сімейне щастя. Ми випили з усіма й стали швиденько хапати собі наїдків з загальних великих блюд, поки сусіди усе не розібрали, а то їсти нам самісінькі овочі.

Після другого кубку за здоров’я молодят, слідувало вручення подарунків. Спершу свій презент представив Тім. Вони з Ядвігою придбали спільний, тож проголосивши коротку вітальну промову друг презентував нам пару кинджалів прикрашених дорогоцінними камінчиками. Я роздивилася дарунок ближче. Дорогою синюватою сталлю леза вився орнамент із лоз і закінчувався зверху зображенням герба. З мого кинджалу дивилася ошкірена паща пантери. На Тадовому кинджалі була голова вовка.

Наступним нас вітав сам пан Лукаш. Алхімік виголосив коротеньку промову, побажав нам щастя та простягнув мені товстеньку книжку. Я подякувала й швидко глянула на обкладинку. Старий здогадався, яких знань я потребую та подарував фоліант про традиції та обряди цього світу. Я притисла книгу до грудей і усміхнулася. Знайти б час то все вивчити!

Далі мали довгу перерву, якою скористалися, щоб перекусити. Гості частувалися, перемовляючись та наливалися алкоголем. Та от настав час останнього подарунку. Усі завмерли, вгледівши нових відвідувачів бенкету. На площі з’явився величний сивочолий чоловік у компанії молоденької пари, які вели за собою на ланцюгу здоровезну чорну кішку, трохи схожу на пантеру. Підійшовши до нас, старигань вклонився й повідомив:

- Ми посольство з Улінії. Прибули за дорученням консорта її величності королеви, пана Червонського.

Я кивнула та посол продовжував:

- Бажаємо, вам пані графиня усього найкращого, та за наказом князя, мої помічники мають передати вам від нього подарунок.

Я подякувала за вітання і старий пропустив вперед свого учня. Хлопчина підійшов до мене і весело усміхаючись простягнув листа запечатаного воском. Побачивши печатку на якій красувався герб Януша, я швидко зламала її та вчиталася в послання:

«Моя дорогенька подруго, вітаю тебе з одним з найважливішим у твоєму житті святом, та хочу передати через послів дарунок. Ця кішка, вірніше кошеня, спеціально видресуване для захисту хазяїна. Тобі стане у пригоді. Імені в неї нема, тож сама придумаєш, як назвати.

Ще раз вітаю, і бажаю щастя, моя названа сестро.

Твій вічний друг Я.Ч.»

Я питально подивилася у всипане веснянками обличчя хлопця років вісімнадцяти на вигляд.

- Вам наказано віддати дарунок. – коротко пояснив він і махнув рукою дівчині, яка стояла поруч.

Маленька тендітна шатенка подала йому ціпок, на якому сиділа тварина. Хлопець сіпнув за ціпка й тваринка наблизилася до нього й всілася між людьми.

Вона підняла гостру морду й стала уважно роздивлятися нас з Тадом своїми яскравими зеленими очима. В них світився цікавість. Таке враження, наче розуміла, що ми її нові господарі.

- Відпусти її. – попросила я.

- А ви не боїтеся… - почав той недовірливо.

- Ні. Помітно, що тварина вихована. Та й на вигляд розумна. – перервала я його.

Хлопець стиснув плечима й відстебнув ціпочку від нашийника. Я жестом покликала тваринку. Та підійшла й сміливо поклала масивну голову мені на коліна. Я обережно погладила улюбленицю, та замурчала, ніби звичайна домашня кішка.

Посли попрощалися та пішли до постоялого двору, де мали проживати. А ми з Тадом продовжили відбувати святкування.

Я сиділа гладячи кішку по смоляній голові та роздумувала над тим, що робити з подарунком. Потрібен же якийсь догляд тварині, а ще вигадати ім’я.

- Як же тебе назвати? – тихо промовила я.

- Як у вас зазвичай називають тварин? – спитав коханий, бажаючи підтримати.

- Обирають серед десятка стандартних прізвиськ: - відповіла та спитала: - А, як у цьому світі дають імена хатнім улюбленцям?

- За асоціаціями зі звичками або зовнішністю. – коротко пояснив Тад.

Я замислилася. Щоб його таке вигадати коротке, зі змістом та доцільне. Нормальні ідеї на думку не спадали. Одне, якісь похмурі асоціації. Хоча, для чорної кішки – те що треба. Тож обрала найменш похмуру й найбільш підхожу для цього світу.

- Будеш Міррою? – запитала я у неї та опустивши очі, придивилася до реакції. Вирішити то я вирішила, а якщо тваринці не сподобається?

Киця підняла голову, кивнула та радісно муркнула. Усе, ми порозумілися. Я потріпала улюбленицю по голові між гостренькими вушками. Вона у відповідь тикнулася носом мені у руку.

- Точно, ти ж, мабуть, голодна! – пробурмотіла я улюблениці й перевела погляд на стіл.

Роздивившись наїдки, котрі залишилися на загальних блюдах, я знайшла смажене м'ясо майже без спецій. Стягнула шматок й простягнула киці.

Мірра понюхала гостинець й одразу ж обережно взяла з рук смаколик. Хутко з’ївши величенький шмат м’яса, кицька задоволено облизнулася та розпочала вивчати довкілля. Обійшла стільці й наблизилася до Тада. Той потріпав тварину по голові, не припиняючи підозріло дивитися навкруги.

Обійшовши столи, Мірра повернулася до нас. Вона, ніби звичайна домашня кішка, залізла під стіл, за яким ми сиділи й з філософським виглядом вляглася у нас в ногах. Розтягнувшись там, киця замислено споглядала світ, водночас уважно спостерігаючи за людьми.

Святкування тривало. Викотили уже третю бочку з вином. Гості веселилися, й уже забувши про винуватців, наливалися алкоголем. В кінці одного зі столів п’яна компанія почала наспівувати. Сусіди підхопили пісню. Інші галасливо гомоніли.

Оточення припинило звертати на нас увагу. Настав час покинути бенкет. Я збиралася поговорити з Тадом на цю тему, коли коханий обізвався першим.

- Нам вже час. Далі без нас впораються.

- А якщо «плащі» нападуть? – поцікавилася я про всяк випадок.

Дарма, що нічого поганого іще не відбулося, та порадитися не буде зайвим. Вчора детально обговорили план можливого протистояння нападникам, проте пересторога у такій справі не завадить.

- Без нас не матимуть сенсу влаштовувати різанину. – заспокоїв Темський.

- Сподіваюся, ти маєш рацію. – відповіла я, зітхнувши.

Тад щось прошепотів Тіму. Той так само тихо відповів. Я кивнула другу, і рішуче підвелася.

Веселощі різко скінчилися. Над гостями миттєво просвистів арбалетний болт і з силою встряв у спинку стільця, звідки я щойно встала. Я ще не встигла прибрати руку, так край мого плаща прищепило до деревини. Я сіпнулася, тканина рватися не захотіла. Тож я лівою рукою спробувала витягти болт з білим оперенням, аби звільнитися й приєднатися до Тада, який суворо роздавав шпигунам чіткі команди.

В той час, гуляки миттю протверезіли. Гості зчинили ґвалт і почали розбігатися хто куди. Шпигуни приготувалися до нової атаки, а Тад повернувся до моєї персони.

Коханий схопив мене в обійми й потягнув у бік, від чого мій верхній одяг з жахливим тріском розірвався. Притискаючись до коханого я почула, як пролунав постріл. І знову мимо. Болт пролетів повз нас й дзенькнув, впавши десь за спинами.

Я вивернулася з обіймів. Піднявши очі на звук, подивилася на нападника. На даху таверни лежав «білий плащ» і холоднокровно заряджав арбалет, готуючись до нового пострілу.

В цей час люди Тада вскочили зі своїх місць разом з Тімом. Ядвіга кинулася заспокоювати гостей. Кішка з диким нявчанням скочила на стіл, й поглянула на кілера шукаючи спосіб до нього дістатися. Вона приготувалася пройти ним і стрибнути на дах, коли я її зупинила.

- Мірра фу! – крикнула їй.

Та з обуреним нявчанням невдоволено зістрибнула, розкидавши посуд. Я відтягла кішку.

Збоку таверни, через вузький прохід між будинками вибігли нові «плащі». Коло закладу зібралося з десяток людей у білому, готових атакувати нашу компанію.

Побачивши це, Темський віддав короткий наказ: - Взяти їх!

Шпигуни під командуванням Тіма гайнули до «плащів», котрі прийшли на підтримку стрілка. Площа потонула в хаосі битви. Один зі шпигунів витяг схований під столом арбалет і швидко зарядивши його вистрілив в кілера, який причаївся на даху.

Просвистів болт і за кілька секунд він прошив голову хлопця, що цілився, аби зробити новий простріл. Він захрипів, випускаючи з рук зброю, яка зіслизнула з покрівлі потрапивши по голові одному з соратників. Далі, тіло стрілка гучно покотилося скатом даху й впало на бруківку між будівлями.

Зрозумівши що коїться, нападники запанікували й спробували відступити. Вони підхопили вбитого спільника й побігли хто куди, розбігаючись вуличками столиці. Шпигуни чкурнули за ними.

За час усієї цієї метушні я позбавилася обривків верхнього одягу. Тад накинув мені на плачі свій плащ, обійняв й мовчки повів кудись. Мірра, тихо ступаючи, покрокувала слідом.

Звечоріло. Місто охопила похмура півтемрява. Вулиці Алерина спорожніли. У такій атмосфері почувалася, як удома. Мені стало краще і я припинила перейматися браком зброї. Впораються і без нас. А ми маємо право на відпочинок.

Неквапливо, поволі вдихаючи прохолодне повітря осіннього вечора, дісталися оселі. Я вже встигла розслабитися. Я ціла, Тад теж, до того ж він тут зі мною. А все інше неважливо, адже в його обіймах так тепло й спокійно.

Темський розчахнув двері й штовхнув мене всередину. Я зайшла, коханий пропустив перед собою кішку й зайшов сам. Мірра добре бачила у темряві, тож коли знімали плащі, шмигнула коридором й крізь відчинені двері забігла у вітальню. Там кішка вклалася біля каміна, де ще тліли вуглики.

Ми з Тадом одразу ж попрямували в спальню. Роздумувати про зірване свято не хотілося. Бажала, нарешті, побути наодинці з коханим.

Розбираючи зачіску, я краєм ока слідкувала за новоспеченим законним чоловіком. Він запалив свічки й кімнатою поплив запах таючого воску. Темне приміщення залив романтичний півморок.

Мене ззаду обійняли знайомі теплі руки. Тад притис до себе й поцілував в шию. Я перекинувши волосся на інший бік, потягнулася до сережки, що залишилася. Коханий випустив з обіймів і почав повільно розстібати крючечки на моїй верхній сукні.

Дістався останнього крючечка й легенько стягнув верхню сукню з моїх плечей. Червоне мереживо покірно зіслизнуло на підлогу. Перейшов до шнурівки нижньої сукні.

Я розвернулася, від чого шнурівка вислизнула з долонь Тада. Чоловік рефлекторно притис мене до себе. А я різко поцілувала його, вкладаючи в той поцілунок усі почуття, які охоплювали, ділячи той вир емоцій, що затягував.

Слова тут були зайві. Їх замінили поцілунки. Чувся лиш шурхіт тканини та відчувалося тепло коханої людини.

***

В спальні тихо. Тільки скрегіт годинника. Цієї ночі не стулили очей. Було не до того. А зараз, лежали під теплою ковдрою, зігріваючи один одного й мовчали. Говорити не хотілося. Нам добре помовчати. Насолодитися присутністю дорогої людини. Побути сам на сам.

Я лежала поклавши голову на плече коханому й дрімала. Він повільно гладив мене по волоссю.

За вікном починався новий день. Сірі осінні сутінки заглядали у шпарину між шторами. Годинник пробив п’яту.

- Вже час. – сказав Тад.

- Так. Треба вставати. - розслаблено пробурмотіла я.

- Чи ти хочеш залишитися? – спитав він і поцілував мене у скроню.

- Ні. Ідея зі втечею мені досі подобається. – відповіла і підвелася.

Чоловік теж встав. Я відшукала заздалегідь написаного Ярині листа та поклала його на видне місце, щоб служниця мала змогу легко відшукати.

Швидко одяглися, прихопили завчасно зібрані сумки й загорнувшись у чорні плащі підбиті хутром, рушили з дому.

Залишили будинок через чорний хід. Одразу ж насунули на обличчя капелюхи й покрокували вулицею. На розі на нас уже чекав конюх з тваринами. Темський кинув тому мішечок з грошима. Отримавши плату, хлопець мовчки передав нам повідки та пішов. Скочили на коней та попрямували до міської брами.

Незабаром відчинять ворота й зможемо залишити столицю. Необхідно прошмигнути поки дорогою не потяглася навала подорожніх з купців та вельмож.

Під’їхавши до міського муру, сховалися та трохи почекали відкриття в’їзду. Щойно брама відчинилася, швиденько проскочили повз охорону, аби ті нас не запам’ятали. Віддалившись від столичних стін, стримали коней й поскакали не поспішаючи.

Битий шлях стелився під копита скакунів; краєвид розфарбовувався червонувато-рожевими променями вранішнього сонця. Поля минали, а нас все несло до мети. Скоро опинилися у тихій затишній місцині, що могла слугувати домівкою.

Маєток прокидався, сонно зустрічаючи господиню. Я попередила управителя, що ми з чоловіком проведемо тут медовий місяць, тому, на нас тут чекали та зустріли, як належне.

Тут зможемо відпочити від справ і спокійно розпочати сімейне життя. Так і відбулося. За тиждень Ярина привезла Мірру. Тримати кішку в місті непрактично, тому я вирішила поселити улюбленицю тут. Поки житимемо тут, Ярині я дала відпустку, тож служниця майже одразу повернулася в столицю.

Так пролетіли ще два тижні. Кішка обживалася та веселила працівників своїми витівками. Грала з їхніми дітьми, ганяла пташок та валялася на галявині гріючись в останніх променях осіннього сонечка. Тваринка звикла, тому я не побоюся залишити її на слуг.

***

Наприкінці місяця у гості завітали Тім з Ядвігою. Вони приїхали з новинами.

Після короткого відпочинку уся компанія зібралася у вітальні обговорити столичні проблеми.

- Що там з «плащами»? – поцікавилася я для початку.

- Все владналося. – почала Ядвіга: - З нападниками розібралися. В столиці зараз тихо. Усі чекають на вас.

- Ледь не усих із двох десятків «плащів», котрі напали на вас на весіллі, вбито під час затримання. – додав Тім.

- А ті хто вижив? – спитав Тад.

- Їх схопили й тримають під вартою. – повідомив друг.

- Допитали? – нове питання голови шпигунів.

- Так. Твій заступник займався тим особисто. Він мені детально розповів про все, що вдалося дізнатися. – пояснив ситуацію алхімік.

- То, що вдалося витягти з полонених? – спитала вже я.

- Підтвердження уже відомих фактів і деякі нові подробиці. – почав Тім.

- Не тягни. Що там нового? – не втрималася я та поквапила приятеля.

- Зв'язок між головами «плащів» і рядовими членами цього так званого «братства», здійснюють такий собі «вербувальник» і його соратники в столиці. Вирахувати столичних поки не вдається.

- А що за столичні? – попросила я деталей.

- Це ті, котрі передають листи з розпорядженнями та возять новобранців на посвяту. – пояснив Тім.

- Ага. Важливі пташки. Вони можуть знати, хто головує в тому кодлі. – зло прокоментувала я.

- Авжеж. – погодився зі мною чоловік і спитав: - А щодо вербувальника є новини?

- Є. Усі затримані — з провінції. Невдахи, котрі бажали швидко нажити слави та грошей.

- А до чого тут «вербувальник»? – не второпала одразу я.

- Від них шпигуни й дізналися, той їздить тавернами королівства та заманює у «братство» усілякий невдоволений політичною ситуацією люд.

- Деталі про те є? – знову втрутився Темський.

- Один із них сказав, що натрапив на вербувальника саме у графстві пані Черниської.

- Тобто, ця гнида роз'їжджає моїми землями, налаштовує мешканців проти мене, а я про то не відаю! – обурилася я.

- Судячи з показів затриманих — він тут нещодавно. З’явився після того, як ти серйозно узялася за цю справу.

- Добре, хоч бунт не підняв. – пробуркотіла я та замислилася.

- Що робитимемо? – озвучила Ядвіга питання, яке хвилювало усіх нас.

- Влаштуємо на нього полювання. Знайдемо і потрясемо. – запропонував Тад.

- Так. І виженемо того з моїх земель. – підтримала я.

- Коли виступаємо? – з ентузіазмом запитав Тім.

- Післязавтра. Може, трохи пізніше. Маю завершити одне діло. – промовила я.

Друзі закивали, підтримуючи. Усе вирішено тож наша компанія розбрелася готуватися до подорожі зі сподіваннями, що встигнемо. Другий місяць осені вже добігав кінця. Скоро зима. А там і холоди не забаряться. Хочеться повернутися до дому й пережити приступ погної погоди вдома в теплі та з комфортом.

Але ж дивні справи творяться в королівстві. Вороги не гають час. А ми сподівалися все владнати та не знали про їхні плани…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.