Битва білих і чорних

Розділ 5

Союзи та союзники

Наступного дня, ближче до вечора, до нас завітав посланець. Нічого не очікуючи, сиділи на дивані та обговорювали плани на подружнє життя. Зненацька, у двері затарабанили. Довелося йти відчиняти. Дійшовши до дверей, розчахнула важку стулку й втупилася у невизначне обличчя лакея в сірому. Той мовчки сунув мені ретельно запечатаного листа й одразу ж пішов. А я, зачинивши за ним, знизила плечима й покрокувала назад.

У вітальні, в компанії коханого, зламала воскову печатку з гербом Червонського й розгорнула послання. Там охайними літерами на білому аркуші було виведене скупе:

«Післязавтра в тронному залі королівського палацу відбудеться урочисте підписання угоди між Полянією та Улінією, щиро прошу вас обох бути присутніми на цьому заході.

Я.Ч.»

- Виходить князь усе владнав і на завтрашньому засіданні Ради буде голосування щодо союзу між країнами. – підбив підсумки Тад.

- А якщо Рада не проголосує? – спитала про всяк випадок.

- Маловірогідно. Вони теж зацікавлені в альянсі.

- Тоді все проходить ідеально. – весело констатувала.

Нас знову перервали. Хтось немелодійно постукав. Цього разу на порозі побачила двох носіїв, котрі притягли якісь пакунки й скриню. Скомандувавши занести увесь крам на гору, покликала Тада. Проконтролювали, як його речі обережно поставили в кутку кімнати, заплатили носіям, і відпустили їх.

Отже, вечір пройшов за розбиранням речей і обговоренням нашого спільного майбутнього. Тепер я вже впевнена, більше не доведеться спілкуватися з суперницею. Ну не подобається вона мені. Неприємна людина, що ж тут поробиш.

***

Наступний ранок зустрів нас похмурою погодою та веселим метушінням Ярини кімнатою. Вона, ніби ожила. Літала приміщенням, швиденько вправляючись з ранковими справами. Поки ми снідали, служниця разів із десять пробігла туди сюди, весело мугикаючи якусь пісеньку.

- Здається, голубки помирилися. – помітив Тад зміни в настрої моєї служниці.

- Та вони, наче й не сварилися. – кинула замислено: - Гадаю тут інше. Хоч і не виключаю зв’язок із їхніми з Єжи стосунками. Варто знову спробувати їх розпитати.

- Спробуй. З тобою більш говіркі. – погодився він і почав збиратися на ранкове засідання Ради полянського вельможества.

Провела Тада, після чого покликала служницю поговорити. Піднялися в спальню. Я всілася на ліжку, а Ярина розвернувши стілець, який стояв біля письмового столу, зайняла його.

- Потребую твоєї допомоги. – почала здалеку.

- В чому?

- В підготовці до весілля.

- Але я на тому мало знаюся… - ніяковіючи, відповіла дівчина.

- Лишень треба, аби ти зшила мені весільну сукню та допомогла зі зборами.

- Добре. З цим впораюся. – повеселішала.

- І ще… - продовжила розпитування: - Щодо нової бальної сукні…

- Майже готова. – перебила мене майстриня: - сьогодні ж закінчу.

- Оце якраз вчасно. – усміхнулася і перевела розмову на іншу тему: - Що там у вас були за негаразди з Єжи.

- Дрібниці. – відмахнулася та.

- Точно?

- Так. Нам трохи заважають… Та то пусте. - не схотіла розповідати подробиці.

- Дивись. Якщо щось серйозне трапиться, пам’ятай – я готова вам допомогти й не соромся звертатися до мене.

- Добре. – ніяково погодилася дівчина.

Після чого відпустила служницю та почала збиратися на невеличку прогулянку. Планувала побачитися з чи не єдиною місцевою подругою – Ядвігою, аби розпитати у неї про весільні обряди цього світу.

Тож натягнувши зручний і звичний одяг, сховала волосся під капелюхом та загорнувшись у плащ покрокувала до будинку Тімотеуша.

Сіре місто зустріло непривітною вогкістю та холодним осіннім вітром. На кам’яних вулицях похмурі перехожі куталися у товсті теплі плащі та швидкими кроками перебігали від будівлі до будівлі. Над містом сьогодні владарювала осінь — холодна похмура й неговірка володарка смутку та самотності.

Минувши майже порожні вулиці, дісталася оселі друзів. Нервово постукала у важкі двері. Мені неквапливо відчинив незнайомий слуга.

- Пана немає вдома. – повідомив похмуро.

- Я шукаю пані Ядвігу. – заперечила.

- Добре. – мовив він, пропускаючи всередину: - Повідомлю їй. – закінчив меланхолічний хлопець, вказуючи на вхід до вітальні.

Пройшла у «дерев’яну» кімнату та присіла на знайомий коричневий диван. Довго чекати не довелося. Хвилин за п’ять в кімнаті з’явилася Ядвіга. Перекинулися вітаннями і я перейшла до цілі візиту.

- Потребую твоєї поради. – розпочала здалеку: - Розумієш я немісцева. Мало знаюся на ваших традиціях.

- То що хочеш дізнатися? – зробила вона уточнення, всідаючись у крісло поруч.

- Цікавлять ваші весільні традиції. – спокійно зізналася.

- Темський тобі освідчився?

- Так. Тому, конче потрібна допомога з приготуваннями до весілля.

- Ну тут нічого складного… - почала вона й перервалася, коли до приміщення зайшла служниця із тацею в руках.

Жіночка розливши напій з глечика по кубках передала нам посуд і пішла геть. А ми з Ядвігою продовжили розмову, попиваючи тепле вино з прянощами.

- Так от… - поновила діалог Ядвіга: - Ніяких великих приготувань непотрібно.

- Що конкретно? – попросила звузити опис.

- У нас весілля складається із двох частин: храмової та банкетної.

- Тобто? – перепитала, не до кінця зрозумівши, що та мала на увазі.

- Спочатку відбувається весільна церемонія в храмі, а потім зазвичай проходить банкет, де усі охочі вітають молодят.

- А без застілля ніяк? – розчаровано спитала.

- У вашому випадку – ніяк.

- Шкода. – сумно констатувала.

- Тут вже нічого не вдієш. – пояснила Двіга: - Та й взагалі, то може бути вигідно. – зазначила вона, намагаючись підтримати.

- Чим?

- Громадськість більше довірятиме, якщо знатиме, що ти дружина Темського.

- Мені начхати на репутацію. – кинула невдоволено й сьорбнула з кубка тепле питво.

- То допоможе тобі у твоїй майбутній діяльності. Коли керуватимеш посольством.

- Можливо. – погодилася, замислившись про перспективи.

- «Лояльність суспільства може зіграти на руку під час відкриття посольства. Адже всі знатимуть, хто ним керує…»

- Добре. – перейшла на наступний етап розмови: - Що треба зробити для святкування, окрім частування?

- Бажано мати сукню, та заздалегідь домовитися з храмовниками про церемонію.

- То й все. Лише три пункти. А чи нема там, бува, якихось підводних каменів? – недовірливо запитала.

- Все. – констатувала подруга й додала: - Не хвилюйся, допоможу з організацією.

Кивнула, подякувала подрузі та зголосившись ще раз побачитися й обговорити деталі мого майбутнього заміжжя, пішла.

Обід знову пропустила, повернувшись додому надвечір. Тож відкинувши його я покликала Ярину нагору. Там обговорили мою майбутню весільну сукню й склали план приготувань до церемонії. Пробазікали пару годин, аж доки не настав час готуватися до вечері. Яра побігла допомагати кухарці накривати на стіл, а я залишилася сидіти в кріслі під вікном та розмірковувати про плани на майбутнє.

Бентежило в цій ситуації те, що справа з «білими плащами» не вирішена.Є велика ймовірність нападу, провокації, або іншої спроби зірвати святкування. Варто якось убезпечити себе. Але, як? Ідеї дрімали глибоко у підсвідомості й прокидатися від сну не бажали.

Внизу грюкнули вхідні двері – то повернувся Тад. На підтвердження, сходами піднялися обережні кроки й до кімнати зайшов коханий з новим пакунком у руках.

- Все. – сказав він: - Забрав останні дрібниці з будинку Наджеї. – вказав на пакунок.

- Що там? – неохоче запитала.

- Мої книжки. – пояснив, розриваючи верхній цупкий папір і перекладаючи талмуди на письмовий стіл.

Колекція в Тада була так собі: якість довідники, підручники з військової справи, праці з психології.

- То все мені потрібно для роботи. – розтлумачив моєму кислому виразу обличчя.

Я відмахнулася. Несуттєво.

- Що там з союзом? Як Рада проголосувала? – спитала в очевидця тих подій.

- Рада проголосувала «за». Майже одностайно.

- Як це?

- Їм вигідний цей альянс. Він відкриває додаткові можливості для заробітку й політичної діяльності.

- Значить, підписання відбудеться завтра?

- Так. Усе готово для церемонії.

- Так швидко? – здивувалася.

- Угу. Януш усе приготував заздалегідь. Нам залишалося вивчити документ та проголосувати. А, іще вислухати виступ короля. – повідомив Тад скорочену версію протоколу засідання.

- Значить, процедура невідкладна. – констатувала, підіймаючись. Бажання обговорювати те зникло. Хотілося теплого сімейного вечора. До того ж уже пізно, а в нас наступного дня купа справ.

***

Увесь наступний день на сірих вулицях йшов дощ, вмиваючи столицю крихтами холодної осінньої вологи. На календарі вичерпувався першій осінній місяць.Похмура прохолода поволі відвойовувала свої права в тепла й сонечка.

Через негоду урочистості з нагоди підписання союзного договору між Полянією та Улінією відбудуться у королівському палаці. Тому присутніми там зможуть бути тільки вельможество та трійка найзаможніших купців.

Нас з Тадеушем туди також запрошено, тож провівши нараду зі своїми шпигунами, коханий повернувся додому, аби підготуватися й разом зі мною вирушити до королівського палацу.

До моменту повернення Тада, я вже приміряла нову сукню. Щойно завершений витвір мистецтва сидів на мені майже ідеально. Ярина лише трошки підтягнула шнурування, щоб сукня не здавалася надто вільною. Задоволена своєю працею швачка весело побігла за необхідним для моєї майбутньої зачіски.

Поки служниці не було, ми з Тадом перекинулися парою слів. Він переодягся у святковий варіант свого улюбленого костюма. Коли та зайшла до кімнати, я сиділа поруч з коханим й зав’язувала йому волосся шкіряним шнурком. Встала трохи відійшла від нього, й замислено роздивилася. Робота сподобалася. Коротко поцілувавши його, відпустила чекати, доки Яра завершить мій образ.

Тадеуш вийшов, а Ярина посадовила мене на стілець та почала чаклувати над моїм розпатланим волоссям. Розчесавши, дівчина підняла волосся нагору скріпила шпильками, й прикрасила трійкою новеньких білих стрічок. В тон до бархатової сукні кремового кольору з чорним шнуруванням та прикрашеної чорною вишивкою по коміру й краям рукавів. Величний образ доповнювали сережки з перлами.

Помилувавшись на себе в дзеркало та запевнившись, що все гаразд, одягла новенькі шкіряні чобітки схожі на ті в яких ходила під час подорожі, й покрокувала вниз, де чекав Темський.

Одягнувшись, залишили оселю. На вулиці накрапав дрібний дощик. Довелося накинути на голову капюшон. Під руку неквапливо покрокували до монаршої резиденції, дорогою оминаючи калюжі та дратуючись через непогоду.

Сяк так дісталися пункту призначення. Двері величної будівлі було відчинено. Одразу ж наблизилися до них. На проході стояли двійко лакеїв. Один з них тримав у руці список запрошених й інспектував тих, хто підходив. Перевіривши, нас пропустили в середину. У невеличкому квадратному передпокої третій лакей забрав верхній одяг і ми пройшли до тронної зали.

Вона майже не змінилася. Ті ж портрети на стінах, той же трон. Тільки посередині поставили довгий стіл та десяток стільців, а під стінами розставили невеличкі диванчики.

Приміщення заповнював вельможний натовп. Присутні розбилися на групки й в очікуванні церемонії обговорювали між собою нагальні справи. В дальньому кінці на троні сумував Яслав в оточенні дружини та кількох приятелів. Неподалік в розкішних кріслах сиділи Януш, Ліанна та Отаман, (чиє ім’я так і не дізналася). В іншому куті, біля диванчика, на якому сиділа сестра Тада, розмістилася компанія купців.

До урочистостей залишалося багато часу, тому пішли вітатися з чисельними знайомими. Спершу підійшли до Берти та її чоловіка. Коханий познайомив мене з родичем. Перекинулися кількома етикетними фразами. Тад відійшов, побачивши, в залі з’явився новий гість. Темський підійшов до високого кремезного чоловіка на вигляд років п’ятдесяти, який обіймав красиву жіночку не набагато молодшу. Жінка не лише добре виглядала, але й мала гострий погляд і брала активну участь в розмові.

- Хто то? – поцікавилася у Берти.

- Його наставник. – коротко кинула та.

- А точніше, будь ласка?

- То колишній воєвода й друг нашого тата й батько колишньої дружини Тада. – озвучила клубок стосунків місцевого вельможества співрозмовниця.

- Себто, татусь Наджеї?

- Так. – підтвердила вона.

- А чому він так спокійно поводиться? Чому не свариться? Не захищає свою дочку? – закидала питаннями майбутню родичку.

- Бо вже давно зрозумів, той шлюб не мав сенсу.

- Тобто? – знов перепитала, намагаючись розібратися в стосунках майбутньої рідні.

- На одному з фамільних обідів, які проходили двічі на рік у батьківському маєтку, а колишній воєвода, а тоді ще учитель Тада з військової справи, наголосив: вважає шлюб своєї дочки рішенням прийнятим нашвидкуруч і натякав, що усіляко підтримає їхнє розлучення, адже бачить: вони ненавидять один одного.

- Зрозуміло. А що мати Наджеї? То ж вона? – запитала про всяк випадок, бо сильно сумнівалася: та жінка може бути матір’ю білявки. Не надто схожі.

- Ні. То його друга дружина. Мати Наджеї померла років зо п’ять тому. А три роки тому він одружився знову на удові свого знайомого.

- То жіночка овдовіла за сприянням воєводи. – зробила висновок.

- Поговорюють, що так. Подробиць не відаю.

На тому були змушені завершити розмову. Тадеуш відокремився від компанії військових і рушив до нас. Ще трохи побазікали. Берту відволікли і я спитала коханого:

- Твоя сестра казала, то ти розмовляв зі своїм вчителем.

Тадеуш кивнув погоджуючись та спонукаючи продовжувати. Тож я й поставила питання, яке мала на меті озвучити: - Ти був військовим?

- Намагався ним стати. Себто, бажав присвятити себе цій кар’єрі, але доля розпорядилася інакше. Не встиг закінчити навчання, як був змушений полишити домівку й переїхати в столицю. Ну ти ж знаєш.

- А далі. Як ти став шпигуном? Чому?

- Червонський вмовив попрацювати на нього. Так поволі почав вчитися шпигунству й швидко здобув місце у загоні голови шпигунської сітки.

- І що? – підбила коханого на подальшу розповідь, поки Берта обговорювала з купцями проблеми торгівлі.

- За рік зробився помічником керівника шпигунів, а коли старого позбавили життя – очолив організацію.

- Як вбили?

- Під час затримання одного з найстрашніших політичних злочинців. Ми очолювали цю операцію. Злочинець ледь не втік, коли його спільники поранили мене та вбили мого керівника. – сумно розповів коханий.

- Тебе вилікували, а твій наставник…

- Загинув на місці. – похмуро промовив Тад, трошки помовчав і додав: - Тім тоді пів дня мене латав. Лікаря б не дочекалися.

- То от звідки той шрам… - тихо промовила, замислюючись, та оцінити ситуацію мені не дали. Нас покликали до себе Януш з Ліанною.

Князь помахав нам рукою, просячи підійти.Довелося пробиратися крізь невеличкий натовп до друзів.

Наблизилися до них, обмінялися вітаннями й Червонський зазначив:

- До початку роботи над посольством усе готово. Тому, хотів би побачитися з вами обома. Передати папери й обговорити деталі.

- Все це, звісно, цікаво, проте, хотілося б мати трохи більше інформації про ваш проєкт. – зазначила.

- Побачимося напередодні від’їзду і я відповім на усі твої питання. Залишилася одна справа, котру треба завершити до нашого відбуття в Улінію. Лишень розв’яжу ці проблеми, зустрінуся з тобою і все детально поясню.

- А щодо мови. Посол, наче має знати мову. А в мене з Улінською не дуже… - про всяк випадок попередила.

- Не хвилюйся, пришлю тобі викладача. – заспокоїла Ліанна.

- Добре.

- Отже, післязавтра на балу з нагоди підписання союзу оголосимо про створення посольства.

- Так ще нічого ж не готово. А приміщення, а робітники… - ніяково проговорила.

- Все майже зроблено. Будинок підібрано. Послів з Улінії відправимо пізніше. – зазначив князь.

- Народ чекатиме на відкриття і сам зробить собі з того сенсацію.

- Доки відремонтуємо приміщення, поки прибудуть посли... – порахував Тад: - Після довгого очікування суспільство радітиме тому, що отримає й буде не таким вибагливим.

- Ну якщо так… - стиснула плечима.

Змусити друзів змінити думку неймовірно важко, та й сенсу не має.

Нашу розмову перервали палацові розпорядники. Підійшли нагадати, настав час розпочинати церемонію, й можновладцям варто приготуватися до неї.

Герольд оголосив про початок. Відвідувачі відійшли в кінець зали, скупчившись навколо столу, на який поклали два примірники союзного договору між Полянією та Улінією. В той час як усі збиралися, внесли письмове приладдя.

Церемонія розпочалась урочистими промовами. Першим говорив Яслав. Він довго й красиво змальовував вигоди альянсу й можливості тіснішої співпраці, а також нагадав про те, чого вже вдалося досягти в такому тандемі. Публіка підтримала правителя гучними оплесками ледве той завершив виступ. Наступною урочисту промову виголосила Королева Улінії. Вона погодилася з союзником і додала, разом нам вдасться стримати Рунту від бажання порушити договір і поновити свою злочинну діяльність. Її підтримали не менш активно, щойно жінка замовкла.

Після урочистих висловлювань та вітань, монархи всілися за стіл для підписання угоди. Оточення вигуками підбадьорювало володарів. Можновладці майже синхронно схопили пера, обмокнули в чорнило й підписали примірник, помінялися паперами й поставили другий підпис під домовленостями. Герольд оголосив альянс затвердженим і залу захопили овації.

Доки всі раділи й вітали один одного з вигідною співпрацею, папери й письмове приладдя прибрали.Запустили слуг із тацями. Вони швидко розподілили між гостями кубки наповнені легким білим вином і згуртувалися у дальньому куті. Яслав вийшов на середину приміщення й привернувши до себе увагу викриком, проголосив тост. Присутні радо випили за союз і процвітання обох королівств.

Гості вітаючи один одного, почали розходитися. Ми теж привітавши знайомих вийшли з задушливого палацу.

Вийшовши на вулицю, з насолодою вдихнула свіже наповнене осінньою вогкістю повітря. Після задушливої зали прохолода вечірнього міста принесла мені неабияке задоволення, тож вмовила коханого прогулятися столицею.

Ще години зо дві милувалися холодним вечірнім Алерином, котрий потопав у світлі місяця. Є в цьому місті якась таємничо-прекрасна атмосфера, те, що змушує закохуватися у нього знову й знову, те, що надихає і невпинно нагадує — життя прекрасне.

***

Минуло два дні

Незабаром відбудеться бал з нагоди підписання союзу між Полянією та Улінією, на якому мають оголосити про відкриття посольства, а коханого все немає. Тад іще зранку пішов вислуховувати звіти шпигунів і так і не з’явився. Я нервувала, не знаючи, що там у них сталося й не розуміючи, що з тим робити. Самотужки туди йти не хотілося, а не з’явитися не можна, зірву плани Червонського. Як же ж бути, ну як…

Виринула з виру роздумів, відгукнувшись на поклик вірної служниці. Зрозуміла — нервово намотую кола кімнатою, слабко реагуючи на оточення.

- Час збиратися, пані. – обережно зазначила Ярина.

Піддалася обставинам. Нічого не вдієш, треба рушати. Зітхнула й дозволила Ярі запакувати себе у сукню з важкого червоного бархату з модними скошеними рукавами.

Далі, служниця посадовила мене на стілець і зайнялася зачіскою. Зібравши волосся до купи й скріпивши його шпильками, дівчина прилаштувала на моїй голові невеличкого чорного капелюшка з яскравими багряними стрічками та пряжкою, яка зображала мій герб (голову пантери). Слідом пішли прикраси. Сьогодні одягла лише сережки з рубінами та фамільного персня. Особливо чепуритися настрою не було. Кинула короткий погляд у дзеркало й покрокувала вниз.

Все ще переживаючи, спустилася сходами. Уже узяла плаща, коли двері розчахнулися й у дім зайшов засмучений і втомлений Тадеуш. Побачивши мою персону, коханий усміхнувся й поцікавився: - Хотіла піти сама?

- Червонський мене вб’є, якщо не прийду. – пояснила суворим тоном.

Темський скинув запиленого плаща й капелюха з обірваним пером та віддав речі слузі. Чоловік зник за дверима, а Тад скориставшись моментом притягнув мене до себе й обіймаючи зазирнув в очі: - Я нервував, поспішав додому.

- Чому?

- А раптом ти кинеш. Знайдеш на тому святі собі когось іншого.

Лиш засміялася та відмахнулася від таких припущень.

Хвилина ідилії закінчилася, в коридор підійшов слуга з плащем і новим капелюхом. Коханий одягнув капелюха, ми загорнулися в плащі й покрокували в бік передмістя, адже бал має відбутися у фамільному палаці Червонських.

Поки йшли вулицею, спитала в коханого:- Що там у вас трапилося?

- Вчора відбулася спроба заколоту.

- Сподіваюся безуспішна.

- Мої люди одразу ж схопили винуватців, не давши тим втілити задум в життя. – повідомив головний шпигун.

- Чого вони прагнули?

- Намагалися напасти на Януша, коли той з дружиною навідався у свій фамільний палац. Там їх і спакували.

- Хто нападники відомо? – поцікавилася, хоча вже здогадувалася, на кого працюють винуватці.

- Дрібнота з «білих плащів». – відказав коханий, підтверджуючи мою здогадку.

- Вдалося витягти з них цінні відомості?

- Так. Дещо важливе все ж таки є. – відповів Тад і піймавши мій зацікавлений погляд промовив: - Ця компанія здебільшого складалася з ентузіастів, тому більшість бранців втратили. Трьох довелося вбити під час затримання; двійко вкоротили собі віку в камерах; ще троє мовчать, іще один взагалі новенький, нічого не відає і мало розуміє. От останній, так це подарунок долі.

Якраз досягли центрального майдану. Тадеуш замовк поки йшли велелюдною площею. Минули центр в тиші, очікуючи можливості продовжити обговорення. Тільки-но зайшли у вузеньку вуличку, котра бігла до передмістя, поквапила коханого поновити розмову:

- Що він розказав?

- Теж мало знає. Проте, зазначив, доступ до голів їх братства має лише так званий «вербувальник». Виключно з ним вони спілкуються напряму. Ніхто з підопічних не разу не бачив керівників і не говорив з ними.

- То голова там не один?

- Схоже на те. Чисельність й подробиці встановити не вдається.

- Ну, хоч якась інформація і то добре. – підбила підсумок.

Далі рухалися мовчки. Скоро дісталися палацу Червонських і поринули в атмосферу балу.

Бальна зала потопала у світлі тисячі свічок у високих свічниках розставлених попід стінами. Усе навколо прикрашено букетами осінніх квітів та барвистого листя. Куток займали музики. Під тиху мелодію, яку ті награвали, гості розбившись на невеличкі компанії стояли купками та розмовляли. Навкруги снували слуги із тацями заставленими кубками з легкими винами.

Зайшовши до зали, підхопили по порції алкоголю та розмістилися у затишному куточку в ніші біля високого вікна. Почали очікувати на господарів свята. Невдовзі до нас приєдналися Тім з Ядвігою, і чекати стало значно веселіше. Ми базікали обговорюючи новини та знайомих.

Раптом, у залі повисла тиша. В приміщення зайшов господар будинку, під руку зі своєю дружиною. Велично пропливши залою, подружжя зупинилося всередині й знаком покликало слугу. Взявши кубки, Ліанна зайняла вичікувальну позицію, а Януш почав вечір з промови. Князь звертався до своїх людей, запевняючи, що не покине працівників. Наголосив на важливості союзу й усіляко розрекламував свій новий проєкт. Пара господарів свята повідомила про план відкрити посольство і юрба гучними оплесками підтримала лідера.

Овації стихли, й Червонський проголосив тост. Присутні підняли бокали та випили за процвітання справи.

Наступним пунктом розважальної програми було представлення моєї персони суспільству. Ліанна витягла мене на середину, й коротко висловившись на підтримку проєкту свого чоловіка, відрекомендувала мою персону оточенню:

- Отже, — заговорила вона, й витримавши паузу сказала: - Головою майбутнього посольства стане пані Аннета Черниська.

Я усміхнулася й кивнула. Навколо пробіг нервовий шепіт й оточення вибухнуло вигуками підтримки та поздоровленнями, котрі перейшли в тривалі аплодисменти.

Коли хвилювання стихли, хтось із натовпу оголосив тост на мою честь й знову засяяли натерті кубки. А після цього, зробила знак слугам, щоб поновили запаси алкоголю в присутніх. Усі завмерли в очікуванні сенсації.

Переконавшись, гості отримали напій, почала діяти. Вхопила Тада за руку й виволокла його у коло. Натовп видихнув, благаючи не тягти інтригу. А я й не тягнула. Повівши поглядом, мовила:

- Сьогодні в нас є ще одна приємна новина… - витримала паузу, усими своїми нервами відчувши, як натовпом пронеслася хвиля знервованості й здогадок, і повідомила: - Ми з Тадеушем вирішили одружитися.

Залу миттю заповнили вигуки. Панство гучно вітало нас і воліло випити з нами за нашу долю. Спочатку не пручалися, та скоро забажали втекти від цієї надмірної уваги. Тут до нас на допомогу прийшли господарі. Вони оголосили танці й присутні розбіглися, готуючись до головної розваги.

Януш з Ліанною першим танком відкрили бал. Наступними мали танцювати заручені, тож нас з Тадом випхали на імпровізований паркет. Почувши мелодію складнішого танцю, я рознервувалася.

- Не можу. Не вийде. – спантеличено прошепотіла, вчепившись в плечі коханого.

- Не бійся. Я тебе втримаю.

- Я… я не можу. Не вмію це танцювати.

- Ти ж вчилася. Зроби лиш крок, от побачиш, все згадається.

Я видихнула, опановуючи себе і відсторонилася. Відійшовши, розпочала танок. Головними в одному з найскладніших місцевих танців були підтримки.Починався він з заходу на першу підтримку. Сковзнула до Тада й за три кроки підлетіла над паркетом.

В мене аж подих перехопило від страху, та відступати вже пізно. Перетекла у нову підтримку, коханий закружив мне, міцно тримаючи в руках, а я не тямила себе від хвилювання: - «Раптом не вийде. Раптом я впаду. А якщо не втримає». Та все обійшлося. Я злетіла, підкинута до гори. Секунди, і мене підхопили впевнені руки й закружили над підлогою.

Побоювання і невпевненість зникли. Втекли кудись наполохані нестримним танком, з кожним рухом якого, серце наповнювала п’янка радість та краплина нетривалого чистого щастя, іскристого, наче бульбашки шампанського. Уже не думала про кроки й ритм, а танцювала отримуючи з того невимовне задоволення.

Та ось музика стихла, різонувши по вухах. Тад опустив мене на підлогу. Виконали останнє па й розчепили обійми. Відступили один від одного, аби перевести подих.

Обвела поглядом завмерлий зал і піймала на собі ошелешені погляди. Шокована публіка втупилася на нас. Тільки за хвилину глядачі отямилися й скупали нас в оваціях.

А коли глядачі трохи заспокоїлися й відпустили нас, відійшли до вікна й вхопивши з таці слуги, що пробігав повз, кубки з легким вином влаштувалися відпочити.

Проте побути на самоті нам не дали. Усі бажали підійти й особисто нас привітати, тож вечір провели, приймаючи побажання та відволікаючись на танці.

Цей бал став сенсацією, а ми — героями для багатьох.

***

Увесь минулий тиждень я активно готувалася до майбутнього весілля, радіючи покращенню погоди, бо довелося носитися містом, шукаючи можливості організувати все якнайкраще. З організацією свята допомагали Ядвіга та Ярина, та не все могли взяти на себе. Кравчиня займалася сукнею, тому я була змушена ходити з нею базаром, обираючи тканину та фурнітуру до весільного вбрання. Доки вона чаклувала, ми з Ядвігою склали план приготувань до урочистостей і подруга розпочала пошуки місця для банкету, аби мати можливість розмістити усих гостей. Мені ж залишилися дрібниці, котрі теж забирали багато часу.

Тад кудись зникав на цілий день, й обговорити з ним святкування не вдавалося. Поки вирішили закласти основу, адже ще не призначили дати.

Та й без цього мала купу справ та приводів для хвилювання. По-перше, весілля, по-друге, відкриття посольства. Напередодні Червонський надіслав листа, в якому просив завтра завітати до нього в палац на перемовини щодо майбутньої співпраці. А в мене й без того низка обов’язків. Кінець тижня витратила на завершення своїх справ: довчила законодавство, написала послання управителю моїми землями з повідомленням про заміжжя та детальними інструкціями про зміни в його роботі; крім того, склала і передала звіт про свою діяльність до дослідницького центру.

Дні були розписані похвилинно: примірка сукні, зустріч з подругою, листування і робота з паперами. З таким графіком незчулася, як промайнув тиждень. Тому запрошення князя трошки шокувало, та піти доведеться, попри зайнятість та небажання.

***

Теплого недільного ранку ми з Тадом вирушили на зустріч з роботодавцем. Дорогою поцікавилася в коханого:

- Вдалося щось розвідати про«плащів»?

- Анітрохи.

- А той «плащ», котрий розповів про «вербувальника», нічого цікавого не повідомив?

- Тихо сидить у в’язниці. Його, навіть визволити не намагаються. – змалював невеселу картину Тад.

- Отже, інформації в нас обмаль, а діяти треба. – підбила підсумок, переходячи до наступного етапу обговорення.

- Так. Потрібно щось робити. Хоча б зважаючи на той факт, що плащі активізувалися. Здається, вони замислили масштабну атаку.

- Гадаєш, можуть зірвати нам весілля? – зробила невтішне припущення.

- Думаю все набагато гірше.

- То, може, відкласти святкування. – запропонувала.

Коханий лиш поморщився й продовжив мовчки крокувати містом. Минувши центр, без балачок пройшли вузькими вуличками, аж доки не опинилися в багатому передмісті з широкою вулицею та величними маєтками високого вельможества. Там Тад промовив:

- Не можемо відкласти весілля, адже то підірве політичну ситуацію в країні.

- Дрібниці. – кинула, не прийнявши такий аргумент.

Тоді Тадеуш різко став і затягнувши мене в куток між парканами під величезним деревом, котре росло на межі володінь невідомих вельмож, заговорив:

- Не хотів ще більше псувати тобі настрій. Не бажав, щоб ти нервувала, але доведеться сказати зараз.

- Що? – знервовано перепитала, поки той збирався з силами.

- Боюся «плащі» готують напад на нас на нашому ж весіллі.

- Давай скасуємо.

- Ні в якому разі. Так мене зможуть шантажувати.

- В сенсі?

- Так матиму менше можливостей тебе захистити. Досить того, що ти вже від них постраждала.

- Згодна на неофіційну охорону. Не проти, якщо твої шпигуни прийдуть на допомогу в разі чого. – пішла на компроміс.

- Ні. Треба швидше з тим кінчати. Тому і вирішив організувати захист святкування.

- У якому вигляді? – поцікавилася про всяк випадок.

- Мої люди слідкуватимуть за оточенням під час заходу і коли помітять когось підозрілого – одразу ж схоплять.

- Отже, нормально відсвяткувати нам не вдасться.Будеш керувати своїми підлеглими, а мені доведеться веселити гостей. – нервово кинула.

- Все складніше. – усміхнувся Тад: - То було б занадто підозріло.

- А, як?

- Тім погодився допомогти. Він наглядатиме за шпигунами, які діятимуть за попередньо погодженим планом.

- Ну… якщо не можна відмовитися від банкету й одружитися таємно… - замислено промовила: - то такий варіант – найкращій. Особливо, коли твої шпигуни зможуть впіймати нападників.

- То одна із причин, чому не хочу таємного весілля. Реакція «плащів» дасть нам шанс не лише схопити когось із них, а й трохи розвідати про їх плани. Чи, хоча б сформувати припущення щодо їх мотивів та цілей.

- Ти ж казав, їхні цілі ми й близьке оточення Ченрвонського!

- Так. Коли спробують нас атакувати на святі, то підтвердить, їм потрібен не тільки Януш, а й особисто ми. У такий спосіб зможемо прив’язати їх мотиви до нашої політичної діяльності й більш точно прогнозувати їх можливі дії та ефективніше їм протистояти. То дасть нам час розібратися в усій цій історії.

Кивнула погоджуючись з коханим. Варто піти на ризик і провести захід відкрито та із розмахом. Зітхнула, зібралася з думками й потягнула коханого далі пустою вулицею. До будинку Червонського залишалося небагато, тож нову розмову розпочинати не мало сенсу. Поговоримо пізніше.

Палац Червонських сьогодні виглядав пустим та занедбаним. Меблі винесли, з вікон познімали штори. Лише сад радував буянням рослинності, приваблюючи гостей яскравими кольорами.

Зайшовши до вітальні, зрозуміли чому все так. Зручні диванчики прибрали, й зараз порожньою залою вешталися наближені князя. Чоловіки стояли групками, підпираючи стіни та тихо перемовлялися. Двері в кімнати зачинено й зрозуміти, що воно коїться важкенько. Та відповідь на це питання дала незвична картина. В одному з кутів скупчилися трійко слуг. Вони обережно складали та спаковували щойно зняті штори.

Не встигли прийняти рішення та запитати оточення чи бачили Януша, як він сам з’явився. Потрапивши в приміщення, швидко промайнув його, привітався й зник у кабінеті.

Уже вирішила, доведеться виждати поки роботодавець розбереться з нагальними справами, та за три хвилини Червонський вийшов і підійшов до нас.

- Тут план передачі політичних злочинців, усі детальні правила й схеми. – сказав, простягаючи Таду папку.

Тадеуш кивнув та забрав її. Після чого Януш запросив мене у свій кабінет, поспілкуватися віч-на-віч і розповісти деталі роботи над посольством. Тад легенько стиснув мою руку, відпустив і я подарувавши йому заспокійливий погляд, пройшла за роботодавцем до його кабінету. Мій майбутній чоловік залишився чекати разом із наближеними Червонського.

Зайшла та роззирнулася. Мені впали в око зміни, які відбулися навколо. Кімната стояла пусткою. З меблів: масивний стіл та високі шафи під стіною. В них було порожньо. Лиш де-не-де траплялися старезні потерті й вкриті товстим шаром пилу фоліанти, забуті та занедбані. Червонський явно збирався виїжджати з родового матку, та розпитати про те не вдалося. Пройшовши в кімнату Януш одразу ж перейшов до справи:

- Хочу, щоб організувала все так, аби тобі було зручно працювати. І прошу тебе, постарайся відкрити посольство весною. Варто якнайраніше розпочати співпрацю. – промовив, втупившись у моє обличчя.

- Добре. Я загалом не проти, але… - зам’ялася, та все ж підозріло поцікавилася: - У вас там сталася якась надзвичайна подія, що ви так сильно потребуєте відкриття тієї установи? Чи, може, у вас хтось втік?

- Ні. Все нормально.

- Тоді, навіщо все це?

- Щоб затвердити союз та показати, він насправді діє, а не існує лише на паперах. - Януш зітхнув та змінив тему: - Не зможу допомогти. Конче потрібно якнайшвидше повернутися до Улінії.

- Точно щось сталося. – хитро поглянула на нього.

- Так. Поки не можу розповісти. Не переживай, нічого страшного. Не маю змоги зараз залишити Ліанну без підтримки. Та й радники Улінії, вимагають повернення королеви. Самі не впораються. – перевів розмову на іншу тему й повеселішавши, заявив: - Приміщення готове. Вирішив віддати свій палац.

- А сестри не будуть проти? – про всяк випадок спитала, спостерігаючи, як Януш крокує до свого столу.

- Я пропонував, проте Маргаретта відмовилася переїжджати з провінції. Не хоче полишати нового чоловіка. А молодша – вона такими речами не цікавиться. Їй – байдужа доля спадку. – розповідав він, копирсаючись у шухляді.

- От воно, знайшов! – вигукнув і поманив мене жестом.

Наблизилася, процокавши підборами паркетом. Килим уже прибрали. Стояв згорнений у кутку. Тому наші кроки гучно відбивалися від спорожнілих стін та полиць.

Януш простягнув мені папку з паперами й в очікуванні втупився на мою персону. Відкрила її та придивилася до документів.

-«Ага! Надумав передати документи на будинок. Стривай-но, а це що?» - думала, перегортаючи товсті білі аркуші гербового паперу, доки не зупинилася на останньому, охайно виписаному королівським секретарем документі.

Вчиталася, помахала головою, не повіривши своїм очам, ще раз перечитала. Звичайний документ про передачу права власності на будівлю, з пропущеним місцем для імені нового власника, куди, рукою Януша, між іншим, було вписане моє повне ім’я і титул.

- І навіщо, княже, ви то все робите? – підозріло спитала, піднявши очі на роботодавця.

- Вирішив подарувати маєток посольству. А ти, як майбутня керівниця, маєш за ним наглядати. Тому й передав права. – суворо мовив Червонський, натякаючи, заперечень не прийме.

- Але ж… - все ж почала, роздумуючи над ситуацією.

- «Місце зручне, тихе. Велике приміщення, де можна буде розмітити усих робітників. Слід лише зробити ремонт. Та й вигляд з вікна непоганий. То чому не полишає відчуття, є в усьому цьому підступ?»

- Ніяких «але». – кинув князь: - Не можу довірити таку важливу справу комусь іншому. Та й палац, який будували мої пращури віддавати кому попало теж не хочеться. А тобі єдиній я довіряю.

Зітхнула, та розвити тему не наважилася. Не варто влаштовувати беззмістовну й нікому непотрібну сварку. Тому обговоривши з Янушем плани щодо посольства, вже збиралася піти та він зупинив на порозі: - Іще одне.

- Що? – зацікавлено запитала.

- Коли повернуся, одразу відправлю до тебе послів з Улінії.

- Кількох?

- Трьох. Старий радник та пара його молодих учнів. – пояснив він, та підійшов до мене, зазирнув у очі й промовив: - Разом з послами пришлю подарунок вам на весілля.

- Добре.

По братські обійняв, та тихо проговорив:

- Не скоро зможемо побачитися, тож бувай щаслива, й не забувай мені писати.

Тепло усміхнулася, заспокійливо поплескала друга по руці й пообіцявши не переривати листування, залишила кабінет князя.

Вийшла у широку вітальню.Там уже нікого не було. Лише Тад замислено підпирав стіну навпроти дверей.

- Що він хотів? – спитав коханий, крокуючи на зустріч.

- Нічого. В Януша приступ параної.

- А… - протягнув голова шпигунів, проте більше ніяк не прокоментував ситуацію.

Показала йому папку з паперами. Той кивнув у відповідь.

Уже збиралися йти, коли зайшла знервована Ліанна. Підійшовши до нас вона привіталася і запитала, поглядаючи то на мене, то на Тада:

- Домовилися? Ви нас не полишите?

- Все гаразд.

- Усе обговорили. Посольство готуватиметься до відкриття. – додав Темський.

Жінка зраділа й одразу ж змінила тему. Почала весело розповідати нам про плани майбутньої співпраці.

Я замислилася. Щось вони від нас приховують. І інтуїція мені підказує, не скоро дізнаємося що.

Ми попрощалися і пішли. Неквапливо покрокували вулицею, кожен поринувши у власні думки. Я роздумувала над тим, чому так змінилася Ліанна й чим це нам загрожує. Чи, може, грає, щоб у чомусь нас переконати чи приховати інформацію. Помітно, подружжя об’єднує спільний секрет, та от намагатися вивідати в них бодай слово не має сенсу. Не скажуть. Та ще й образяться. Тому будемо мовчати, працювати та очікувати, доки хтось з них не поділиться проблемою.

Залишивши маєток Червонських, ми з Тадом попрямували через усе місто до улюбленої таверни, де на нас чекали друзі. В Синьому кинджалі було майже порожньо. Одразу ж побачили друзів, котрі зайняли столик біля вікна. Підсіли до них.

Тім з Ядвігою привітно зустріли нас. Покликали подавальницю. Зробили замовлення й поки очікували, розповіли друзям про перемовини з Червонським. Коли принесли їжу, алхімік зазначив:

- То на краще, що ти тепер маєш приміщення, і тобі не варто про те турбуватися й вишукувати, де б розмітити послів.

- Так то воно так, але ж ремонт зробити доведеться.

- То не зволікай. Знаєш же ж, які в нас неквапливі будівельники. – підтримала Двіга.

- От після весілля тим і займуся. Зараз нам треба потурбуватися про свято.

- Сподіваюся все пройде спокійно. - мовила подруга.

— Хотілося б. – погодилася, і наша розмова поволі перейшла в обговорення підготовки до урочистості.

Так і просиділи до вечора. Поночі розійшлися по домівках. Попри усі проблеми, ми з Тадом вирішили приділити увагу одне одному.Відпустивши слуг провели вечір на одинці зі своїм коханням.

***

Наступний ранок приніс початок нервового періоду в моє життя. Після сніданку розбіглися у справах. Тад пішов на засідання ради, а я загорнулася у плащ й покрокувала до ювеліра, з яким мала домовленість про зустріч.

Столиця привітала теплим сонечком та усмішками містян, котрі поспішали хто куди. Минувши жваві вулички та залюднений центр, дісталася лавки славнозвісного майстра. Хлопець чекав за робочим столом. Побачивши мене у дверях, він відклав роботу та підійшов привітатися і провів до невеличкого столика, де проводив перемовини з особливими клієнтами. Вмостилися на стільці впівоберта один до одного і ремісник спитав:

- Чого пані бажають цього разу?

- Мені потрібні прикраси, які пасуватимуть до весільної сукні.

- О, вітаю пані. Є побажання?

- Скромненько, зі смаком і, щоб гармоніювало до фамільного персня. – висловилася й простягнула руку, показуючи майстру творіння його вчителя.

Ювелір роздивився перстень, взяв аркуш, замалював окремі елементи й кивнув.

- Все зроблю якнайкраще.

- Сподіваюся. – з усмішкою погодилася.

- Гадаю, приблизно за тиждень вироби будуть готові. Пришлю їх вам, коли закінчу роботу.

- Згода. – відповіла й витягнула з кишені мішечок. Поклала на невеличкий столик між нашими стільцями й сказала: - Аванс. На матеріали.

- Ну пані, ви ж знаєте, я ціную свою репутацію. Все буде ідеально. Ніяких подряпин і плям. – трошки образився той.

- Головне, аби ніхто не знав про те.

- Збережу ваше інкогніто. - погодився той.

Розпрощалися і я покрокувала додому, де на мене чекав підручник з права. Якому й приділила увагу до вечора. А вечір пройшов у посиденьках з коханим.

***

Наступного ранку, лишень сонечко піднялося над обрієм, ми з Тадом, невдоволено позіхаючи підвелися з ліжка й почали збиратися. Сьогодні їде делегація з Улінії, а значить - нас полишають Януш з Ліанною. Треба з ними попрощатися.

Перекусивши учорашньою випічкою, пішли до королівського палацу проводжати друзів.

Вулиці були холодні й мокрі, а в повітрі літав невблаганний подих осені. Волога бруківка стала слизькою й рухатися швидко не виходило. Так сяк так дійшли до пункту призначення.

На площі поблизу центрального входу уже зібралися наближені Червонського. Вони стояли групками й спілкувалися в очікуванні керівництва.

Влаштувалися біля вимкненого фонтана. Скоро до нас приєдналися Тім з Єжи. Друг дитинства поскаржився, що втік з дому у гуртожиток. Очікуючи на появу вельможних мандрівників, обговорювали цю новину.

Та ось, до палацу під’їхала карета й зупинилася в стороні. Трохи згодом, високі масивні палацові двері відчинилися, й звідти повиходили слуги. Носії заходилися вантажити скрині й пакунки з речами на дах карети. Хвилин за десять, коли речі майже прилаштували, з величної споруди вийшли Януш з Ліанною. За ними йшов отаман, а позаду двійко слуг.

Друзі підійшли до нас. Перекинулися парою фраз, і попрощалися, пообіцявши писати про все, що відбувається навколо. Носії завершили роботу, й улінці пішли. Делегації привели коней, і чоловіки почали розбирати тварин.

Князь посадовив дружину до карети та дав команду рушати. Делегація скочила у сідла. Улінці поволі, рухаючись слідом за отаманом, потяглися у напрямку міської брами. Червонський скакав збоку екіпажу, час від часу, схиляючись до вікна, щоб поговорити з коханою.

Трошки постояли, дивлячись, як іноземці полишають столицю. Народ почав розходитися, а столиця — прокидатися. Сонце вже впевнено висіло над обрієм, вмиваючи місто своїми яскравими теплими променями. Провели колонну поглядом і рушили у своїх справах.

Першочергово, ми з Тадом зайшли в храм домовитися про весільну церемонію. У величній будівлі тихо. Собор щойно відчинився, тож всередині ще порожньо. Жодних відвідувачів. Лише ми. Та то й добре. Краще, аби ніхто, окрім запрошених, не знав дату весілля.

Пройшли ближче до вівтарів і нам на зустріч вийшов служитель. Невисокий старий з добрим обличчям й мудрими очима одразу ж привітався та поцікавився:

- Чого, панство, шукаєте в храмі?

- Збираємося одружитися і хотіли б провести церемонію найближчим часом. Можливо? – спитав Тад.

- Так. Але, не раніше, ніж за два тижні. Ну ви розумієте.

Тад кивнув, а я удала, що все зрозуміла, проте не допетрала, чому такі дати.

- Погоджуємося. – мовив Темський.

- Згодні, згодні. – з усмішкою відповіла на недовірливий погляд.

- То готуйтеся до цього важливого дня, діти Богів. Та пам’ятайте, краще передумати зараз, ніж жалкувати потім. – тепло промовив служитель.

- Знаємо. – дуетом відповіли.

Храмовник з нерозумінням подивився на нас, і ми пояснили, аби не бентежити церковника.

- Я розлучений. – повідомив Тад.

- Не лише про те знаю, а й була свідком розлучення.

- А… - спробував служитель прочитати нам мораль, та я спокійно відреагувала на мовчазний закид:

- То був нав'язаний батьками шлюб. Подружжя ненавиділо один одного.

- Ах от воно про що. - зітхнув храмовник: - Ну добре. Скажу, щоб трошки скоригували церемонію, підлаштували під ситуацію.

Погодилися, попрощалися з церковником та залишили храм. На площі на нас чекали друзі. Покликали їх до себе й разом пішли обідати до Синього кинджала.

Поки крокували кам’яним містом спитала:

- А чому не можна раніше побратися?

- Бо післязавтра починається тиждень всих Богів

- Незрозуміла. – невдоволено кинула.

- Кожного дня служителі проводять молебні та церемонії на честь когось із небожителів, а віряни несуть подарунки покровителю й просять про допомогу. Вірять, в ці дні Боги краще чують наші молитви й менш заклопотані своїми справами. – розтлумачив Тім.

- А. Тоді ясно.

І наша розмова перемкнулася на невимушене базікання.

Пообідавши у Синьому кинджалі та обговоривши останні деталі підготовки до святкувань, розійшлися по домівках. На нас чекала купа справ. Мені треба підготувати звіт, Таду вивчити звіти підлеглих. Та й ще, слід виділити годинку-дві на першу примірку майбутньої весільної сукні.

Вечір пройшов, як планувалося. Здалося, смуга перешкод закінчилася й у мене з’явився шанс на спокійне існування. Та де там. Підготовка до весілля, та низка інших проблем перетворили моє життя на суцільне випробування. Створюючи постійний рух по колу, змушуючи почуватися, наче в'юн в ополонці. Хоч і бажала вистрибнути з того колеса, раділа: все йде добре, не знаючи, що очікує.