Битва білих і чорних

Розділ 3

Підпис під кінцем війни

Наступний ранок зустрів нас похмурим небом за вікном. Хмари низько нависли над містом, наче гніваючись за втрачений час.

Сьогодні, треба підготуватися до майбутніх заходів. Й почну із закупів. Покликала служницю, загорнулися в довгі плащі з товстої цупкої тканини й рушили на базар.

На різноманітних світських заходах мій зовнішній вигляд має відповідати статусу, а для цього потрібно багато чого придбати. Прибуток з моїх земель давав можливість ні в чому собі не відмовляти, тому й вкладала кошти у свій імідж, адже проводитиму купу часу поруч з першими особами держави.

Поринувши в думки, перестала помічати навколишню сірість та холодний вітер, що завивав в провулках. В мені прокинулася жага до дій і тепер мене важко буде зупинити. Збиралася розбурхати місцеве вельможество та повернуся до світського життя, тож варто підготуватися, чим ми з вірною служницею зараз і займаємося.

Наостанок, коли скупили тканину й домовилися про доставлення, попрощалася з кравчинею і зазирнула у знайому зброярську лавку. Там все ще владарював суворий підстаркуватий крамар.

- Чого бажаєте, пані? – привітно спитав той.

Я обвела приміщення поглядом. В очі нічого не впало, тому відповіла:

- Хочу замовити церемоніальну шпагу.

- Якої потребуєте? – ввічливо поцікавився торгівець.

Розповіла йому про свої побажання, він все детально занотував у спеціальну книгу, та пообіцяв доставити замовлення післязавтра вранці. Попрощалися і я пішла.

Яру вже відправила додому, отже далі закупатися доведеться самотужки. Що ж, я невдоволено скривилася, проте потяглася холодними осінніми вулицями в центр, туди де розміщено торговельну точку знайомого ювеліра.

Старигань, який виготовляв мій фамільний перстень, нещодавно помер, і зараз тут працював його найкращий учень. Талановитий молодик швидко заробив хорошу репутацію, і став одним з наймодніших ювелірів столиці.

Дісталася потрібного будинку й не зволікаючи штовхнула важкі двері та зайшла всередину. Скинувши капюшона, роззирнулася. Стояла тиша й півтемрява. Здавалося все тут просякнуте таїнством творіння прикрас. Натхнення танцювало в повітрі звиваючись невидимою постаттю молодої музи.

Ювелір сидів в дальньому кінці кімнати. Підійшла ближче до поверхні зі свічником, котрий освітлював робоче місце творця. Він підняв погляд й усміхнувся. Симпатичний хлопець, з охайно підрізаним за міщанською модою каштановим волоссям, пильно вдивився в моє обличчя і промовив:

- Зачекайте пані, в мене є що вам запропонувати. – і зник за дверима позаду довгого столу, який замінював прилавок.

Невдовзі він повернувся, тримаючи у руках кілька примірників своїх творінь. Виклавши то все на вільну частину стільниці, почав демонструвати свої роботи, пропонуючи то один комплект, то інший. Зрештою, обрала пару комплектів та забравши запаковані прикраси попрощалася з творцем і пішла.

Поки дійшла додому, день йшов до вечора. Я перекусила й рушила на гору. Тепла трав’яна настоянка трошки зігріла, та потребувала чогось серйознішого. Наказала приготувати мені ванну.

Доки ніжилася у воді, яка огортала моє промерзле тіло приємним теплом, роздумувала над планами на наступні дні. Мене не полишало відчуття якогось підступу. Шкірою відчувала: Червонський хоче навісити на мою персону ще одну неоднозначну справу. Воно дратувало, але зробити з тим нічого не могла. Не розберуся поки не поговорю з князем чи, хоча б з його дружиною. Щось вони таке готують, що обіцяє принести купу проблем.

***

В коридорі почулися знайомі тихі кроки, а за п’ять хвилин в їдальні з’явився коханий та приєднався до мене за вечерею. В цей час, безцільно базікали.

Після вечері наказала принести у вітальню вина, й ми з коханим перемістилися туди. Всілися обіймаючись на широкому дивані, і я спитала:

- То, як пройшла зустріч з монархом?

- Добре. – спокійно почав він: - Змістовно поспілкувалися з Яславом. Обговорили майбутнє оформлення миру, домовилися щодо промов і все таке.

- А далі, що?

Та відповідь затрималася, адже Яра внесла в кімнату відкорковану пляшку та двійко кубків. Відпустили її, попрощалися і та пішла.

Я встала, підійшла до столика, куди Ярина поставила усе та наповнила кубки. Повернувшись до дивану, передала Таду один, інший залишила собі. Коханий відпив трохи та продовжив розмову:

- Після аудієнції в короля, потрапив на очі придворним. Вони мене ледь не розірвали. Налетіли з купою питань, наче зграя голодних хижаків. – скривився та одним махом допив вино.

Піднявшись, Тад налив собі іще й запитав:

- Готова до завтрашньої зустрічі з роботодавцем.

- Формально — так, морально – ні. – чесно зізналася.

- Чому? – питально подивився на мене.

- Відчуваю у задумах Червонського підступ. – пояснила.

- Здається, щось для тебе готує… - замислено промовив той: - От що, поки не знаю… Проте, гадаю нічого небезпечного в тому не буде. В тебе й так найнебезпечніша посада з можливих.

- Отож-бо. Не хотілося б, щоб стало гірше. – сумно констатувала.

- Не стане.

Я лиш відмахнулася й запитала:

- А що там з церемонією підписання?

- А що з нею не так? – не зрозумів мого натяку Темський.

- Чи не може бути нової спроби її зірвати?

- Гіпотетично, то – можливо, проте… Зараз ситуація складається якнайкраще, а там побачимо. В будь-кому випадку мої люди охоронятимуть захід. Провів з ними нараду з цього приводу. Розробили план дій на випадок конфлікту. Шпигуни триматимуть місто під контролем…

- Добре. – кинула й замислено втупилася у свій келих.

В мене залишилося ще одне важливе питання, проте, як поставити не знала. Справа подвійного агента відвернула мою увагу від особистого життя і я відпустила управління ситуацією у наших стосунках. А з цим також варто розібратися. Дізнатися про його подальші плани. Та спробувати поговорити ризиковано, адже наші стосунки тільки-но повернулися до попереднього формату. Все ж хотілося розпитати Тада про розлучення.

Хвилин зо п’ять сумно дивилася на відблиск вогників свічок у рубіновій рідині, яка заповнювала металевий кубок. Збиралася з силами, аби розпочати важку розмову.

Тад заговорив про те сам: - Я повернувся до розв’язання особистих проблем. Бачився сьогодні з Наджеєю. Дасть згоду на розірвання шлюбу.

Я ошелешено підняла на нього очі. І подумати не могла, що він не відклав цю справу на безвік.

- Піддалася впливу мого спільника й не проти розірвати наші формальні стосунки. – з іронією промовив Темський.

- Це ж добре.

Треба прийняти зміни, за якими підуть важливі рішення, але ж так не хочеться руйнувати розмірене буття. Зате коханий аніскільки не переймався тим питанням, натомість головний шпигун продовжив свою розповідь:

- Думаю зайнятися розірванням шлюбу одразу після підписання мирної угоди. Вже підшукую законника, який зможе в тому допомогти.

- І чого такий нетерплячий… - буркнула.

В мені вирували емоції. Радість боролася з тугою та відчуттям неправильності того, що відбувається.

- Я поки переїду до тебе… - почав знову.

- Ти й так живеш у мене. – невдоволено буркнула.

- Остаточно переїду! – підкреслив той.

- Я тобі не заважаю. – погодилася похмуро.

- Ти що не рада моїй майбутній свободі?

- Чому ні? Звісно, радію. Просто, втомилася від того всього. Хочеться тепла, сімейного вечора, а не усих оцих інтриг та протистоянь.

- Все буде добре. – тихо промовив коханий, огортаючи своїми обіймами: - Ми зі всим впораємося.

Звідкись з’явилася впевненість, так воно і буде. Здивувалася тому, чого скиглю. Є шанс і треба хапати його, доки не втік. Усміхнулася своїм новим думкам. Стало легше. Те що маємо незабаром зробити вже не вбачається авантюрою. Сформовано чіткий план дій і продумані можливі форс-мажори, навіщо перейматися.

Я допила вино, викрутилася з обіймів коханого, забрала в того кубок, поставила посуд на стіл поруч з недопитою пляшкою та промовила:

- Ходімо на гору. Уже пізно.

Тад стиснув плечима й спокійно дозволив потягти себе за руку в бік спальні. Продовжувати розмову про розлучення не хотілося. Та й взагалі, настрою на балачки не лишилося. Бажала відволіктися від проблем.

Він зрозумів майже правильно. Лиш пробурмотів дорогою: - Досі вважаєш Наджею конкуренткою?

У відповідь угукнула й не зупиняючись втягла Тада в приміщення. А далі нам було не до балачок. Відігрівалися в обіймах один одного, забуваючи про проблеми…

***

Прокинулася у напрочуд хорошому гуморі. На душі тепло та сонячно. Повернулася до коханого. Тад іще дрімав. На його обличчі застиг вираз безтурботності, й мені стало ще тепліше. Та й те, що він рефлекторно притискав мене до себе, не випускаючи з обіймів підіймало настрій. Сильніше притислася до нього й обіймаючи поклала голову йому на плече і з щасливою усмішкою поринула у солодкий півсон.

Розбудила нас Ярина, й нагадала, мусимо нанести вранішній візит гостям столиці. Її любий щойно повідомив: годину тому прибула делегація з Улінії. Невдоволено буркочучи, підвелася та почала чепуритися. А коханий мовчки одягся і вийшов почекати та поговорити з приятелем.

Поки вони за стіною голосно сперечалися через етикет і правила нанесення візитів, Яра допомогла зібратися. Я одягла бархатову сукню кольору індиго з чорним гаптуванням по подолу та довгим скошеним рукавам. Далі, вона розчесала мені волосся й обережно зібрала його, скріпивши стрічкою василькового відтінку.

Все ж не послухала швачку, й відмовилася одягати приготовані для цього виходу чобітки. Натягнула свої звичні високі чоботи й сховала в піхвах двійко невеличких кинджалів, приховавши то все широкою спідницею. Шкода, капелюха доведеться залишити вдома, та що поробиш.

Глянула у велике дзеркало, яке стояло в кутку кімнати. Залишилася задоволеною й пирхнула своєму величному вигляду. Взяла зі столу папку з проєктом мирного договору у трьох екземплярах. Прихопивши чорні шкіряні рукавички та теплий плащ з товстої грифільно-сірої тканини, залишила приміщення.

Спустилася вузькими сходами вниз і там знайшла Тада з Єжи. Старший суворо давав настанови молодшому, а молодший уважно дослухався до порад старшого. Отже, чоловіки знайшли спільну мову й не будуть повсякчас сперечатися, псуючи тим спільні посиденьки. Річ у тому, що від’їзд голови шпигунів неабияк роздратував лакея. Хлопець вважав, мій коханець кинув нас напризволяще, бо гадки не мав про ті ігри, які веде Темський. Тож, тепер, коли вони порозумілися, атмосфера в нашій дружній компанії знову повернулася до теплої й невимушеної.

Почувши мою появу чоловіки повернулися. Короткими стислими фразами закінчили розмову й розійшлися. Єжи пішов шукати Яру, а Тад промовив: - Нам вже час.

- Ходімо. – погодилася, показуючи повну готовність до візиту.

На центральному майдані Алерина, якраз неподалік королівського палацу закінчували зводити сцену. Післязавтра тут має відбутися підписання мирної угоди між країною союзником та спільним ворогом. Навколо сцени кипіла робота. Народ метушився, слуги займалися останніми приготуваннями…

За жвавою площею починалися тихі вулиці центральної частини сірого міста. Ми з Тадом пройшли повз центральний вхід, до краю королівського плацу. Улінську делегацію розмістили у лівому крилі, де зазвичай селили монарших гостей. Воно мало окремий прохід. Туди й пішли.

Поруч з масивними дверима зі світлого дерева на ґанку стояв похмурий лакей. Темський перекинувся з ним парою фраз і нас пропустили всередину.

Зайшовши, потрапили у невеличкій передпокій, який крізь різьблену арку переходив у широкий коридор заставлений високими свічниками, та кількома невеличкими диванчиками. Минувши перші двері, котрі нам трапилися, дійшли до середини проходу. Тадеуш постукав у масивну дубову стулку й нам відчинили.

Ступивши в середину, опинилися у світлій затишній вітальні оздобленій різьбленим білим деревом. Посеред кімнати стояли три дивани та невеличкий дерев’яний столик, на якому візитерів очікували фрукти та трійка пляшок, імовірно з алкоголем.

На одному з диванів сиділи Януш та Ліанна й тихенько спілкувалися. Лакей, котрий відчинив нам, вибачився та швиденько вислизнув з приміщення, залишивши нас в компанії роботодавців.

Улінці підхопилися та радісно нас привітали. Посадовивши на диван вмовили спробувати привезене з собою вино. Поки розливали та куштували алкоголь, весело теревенили.

Смачний ледь терпкуватий напій світлого кольору налаштовував нашу компанію на філософський лад. Поволі невимушена балаканина перетекла на серйозну тему.

- Добре, що ви взяли на себе роботу над мирною угодою. Підозрював Шептівського у зраді, проте доказів не мав. Тому тішуся, що допомогли не лише довести його злочинну діяльність, але й позбутися подвійного агента. – урочисто промовив Червонський.

- Попереджати треба. – буркнула я.

- Ця справа дала нам змогу повернутися до активної діяльності та розібратися з деякими особистими інтересами. - дипломатично відповів Темський.

- Радий, що усе так обернулося. А щодо договору. – почав вдаватися в деталі роботодавець.

Передала принесені документи й повідомила: - Ваш варіант спаплюжено. Довелося скласти новий….

- Ми додали пару пунктів. – закінчив за мене Тад.

Януш вихопив папку й розкрив її. Ліанна слідом за чоловіком всунула туди свій ніс. Вони колективно переглянули наш проєкт і розвеселилися.

- Ви ще й ускладнили умови для Рунти. – прокоментувала королева з посмішкою, яка не передвіщала ворогу нічого хорошого.

- Збигнев попив з нас не мало крові.

- Тут свого роду помста. – підтримав коханий.

- Маєте право. – погодився Червонський: - Отже, перейдемо до наступної справи. – зазначив він, відкладаючи папку на столик.

- Мені б хотілося документально затвердити союз між нашими державами. – почала правителька.

- І непогано було б розширити співпрацю й поліпшити умови проживання тих, хто переїхав з однієї країни в іншу. – додав Януш.

- До чого ви хилите? - суворо спитав Тад.

- Хочу створити постійне й незалежне від королівського двору посольство, працівники якого допомагатимуть дрібному вельможеству й міщанству…. – почала королева.

- Цікаво. – підозріло зазначила.

- Тож потребуємо вашої уваги й підтримки щодо цього проєкту. – мовив князь.

Я подарувала роботодавцю скептичний погляд. А Тадеуш зробив уточнення: - У чому?

- У відкритті посольства.

- Так… так… так. Спочатку деталі, будь ласка. А потім вже будемо сперечатися. – зупинила спір, що лиш зароджувався.

- Нам потрібна людина, котра ним керуватиме, та допоможе присланим з нашої сторони послам призвичаїтися до тутешніх умов та плідно працювати.

- То що ви від нас хочете? – запитав Тад.

- Прошу тебе, Аннето, взяти цю справу у свої руки. – благально втупився на мене Януш.

- Треба воно мені!

- Більше нікому не можемо довіряти, окрім вас двох! – нервово вигукнула Ліанна.

- Невже немає інших кандидатур? – промовив Темський, намагаючись підтримати.

- Немає. – кинув Червонський.

- Благаю вас про допомогу. Без вас обох нам не впоратися. Потребуємо надійних союзників всередині Полянії, аби популяризувати та розвивати діяльність посольства. – втомлено проговорила правителька.

- Та переправляти іноземців, що порушують закон, інтригують проти держави чи тікають від Улінського правосуддя. – пильно подивившись на Тада, додав Януш.

- За це я візьмуся. Мої люди впораються й з такими завданнями.

- Отже, пів справи зроблено. – констатував князь й багатозначно подивився на мене.

- Згода. Я в грі.

Мені нічого втрачати. Про мою персону й так ходять чутки одна одної похмуріші. Й понавигадували ж усіляких страхітливих байок.

Здавалося, все вже закінчилося, зі мною відбулося все, що тільки можна було уявити. Проте, як виявляється, моє життя ще може кардинально змінитися, варто лиш втратити одне, щоб здобути все й одразу. От якби лишень без випробувань… Подумки зітхнула, дослухаючись до розмови.

Оточення обговорювало створення першого в цьому світі посольства та можливі наслідки цієї авантюри. Все має піти добре, якщо ніхто й ніщо не втрутиться у масштабні та амбіційні плани Червонського. Тож залишається працювати та сподіватися на краще.

Обговоривши майбутній союз між країнами та установу, яку плануємо створити, перейшли на тему надзвичайної події, котра чекає на нас післязавтра.

- З кого складатиметься делегація Рунитів? – поцікавилася в більш обізнаних.

- З Короля, його помічника й імовірного наступника та водночас племінника й пари воїнів, які мають їх захищати. – повідомив Червонський.

- Чому так мало народу? – здивувалася.

- Бо Рада заборонила переможеному брати більше воїнів, ніж той потребує для своєї охорони. – відповів замість роботодавця Тад.

- Дивно, але Рада за те проголосувала. Гадав, їм байдужі справи сусідів. – підтвердив роботодавець.

- З’ясувалося, що ні. Щойно я оголосив про своє повернення, як радники почали розпитувати про ситуацію в Улінії та ідею підписання мирного договору.

- То тобі вдалося їх переконати?

- Вони й не сперечалися. І так вважали Рунитів небезпечними. Взагалі хотіли не пустити в столицю, та все ж, стрималися й проголосували за правила, котрі підтримують домовленості між нашими країнами.

- Виходить, рухаємося в правильному напрямі.

- Я з вами повністю згодна, проте чи мені хтось пояснить, чого очікувати від короля Рунти?! – попросила просвітити.

- Ельзар III — неприємна, сувора та похмура особистість. Ще й не вихована. – коротко повідомила Ліанна, та скривилася так, наче її змусили з’їсти цілого лимона.

- Він більше воєвода, ніж правитель. З дипломатією рідко і на ви. – з іронією додав Януш.

- Оце вже недобре. Важко нам з ним буде. – підбила підсумок.

На цьому вінценосних друзів покликали на обід до нашого монарха, а ми з Тадом попрощавшись з ними та залишили палац. В таверні на нас чекали друзі, з якими планували разом пообідати та заразом обговорити новини та заяви Януша й Ліанни. Туди й рушили, вийшовши з палацового комплексу.

На вулицях продовжував товктися народ. Усі хто міг, намагалися, хоч краєм ока побачити іноземців. Вони юрбилися навколо палацу в очікуванні. Ми з головним шпигуном тихенько прошмигнули крізь натовп і вийшли на менш велелюдні вулиці. Там скинули капюшони плащів й спокійнісінько покрокували далі, через базар до улюбленої таверни.

У Синьому кинджалі того дня було не багатолюдно. Відвідувачі сиділи невеличкими компаніями й тихо гомоніли між собою – ділилися плітками та враженнями. Здебільшого обговорювали іноземців і союз між Полянією та Улінією. Але і про нас не забували. Тадове яскраве повернення шокувало суспільство й змусило гомоніти про нього на кожному кроці. Гучне розлучення додало тем для пліткування. Ніхто не розумів, що відбувається й вигадував пояснення одне одного фантастичніше. Хтось звинувачував в тому самого Тада, другі говорили про спробу Наджеї втекти із новим коханцем, а інші винуватили мене у руйнуванні сім’ї. Трошки правди містилося в кожній здогадці, та працювало то на репутацію не найкращим чином. Нас і так побоювалися, а тут іще усі ці розмови…

Коли проходили повз один зі столиків зайнятих компанією молодих вояків, ненавмисне підслухала їх розмову, яка, до речі, стосувалася нас з коханим. В одного з них на колінах сиділа подавальниця й емоційно переповідала десь почуту байку про те, як я така негідниця увела чоловіка у Машкевської. Слухачі посміхалися, показуючи, що не вірять у ті балачки, та дівчина не зважала на їх погляди. Вона розповіла історію до кінця підкресливши: - Правда то чи ні, та до того всього причетна «темна панна».

Чоловіки лиш відмахнулися, а я відвернулася від компанії та нишком усміхнулася. Плітки плітками, та ніхто з тих «казкарів» достеменно не знає, як виглядаю. Інакше, гадаю реакція на слова дівчини у її слухачів була б іншою. Ще раз усміхнулася й проштовхалася за столик, який нам зайняли друзі.

Вони чекали на нас у таверні. Одразу ж підсіли до них. Розмітилися навпроти хлопців, перекинулися вітаннями й відправили Єжи зробити нам замовлення.

Незабаром, повернувся лакей. Він приніс нові плітки й поки очікували їжу, всією компанією сміялися над тим, що про нас навигадував місцевий люд. А коли нам принесли обід, розмова перейшла на більш серйозні теми. Ми з Тадом розповіли друзям новини та обговорили майбутні заходи.

Залишили таверну вже за темно. Завтра нам треба підготуватися до церемонії підписання мирного договору, тож увечері вирішили побути вдома наодинці, присвятивши той час один одному.

***

Сьогодні обіцяла Ліанні провести для неї невеличку екскурсію містом – показати Алерин, розповісти про місцеві традиції та цікавинки. Довелося одягатися та йти на зустріч до коронованої подруги.

На вулиці мене зустрів сонячний і теплий день.

- «Погода хороша й то приємно». – подумала, крокуючи кам’яними вулицями столиці.

Біля королівського палацу зміна пір року стала більш помітною. Палацовий сад уже почав одягатися у жовті, багряні й бурі фарби, чим нагадав містянам про прихід осені.

Поки чекала, спостерігала, як робітники завбачливо натягають товсте полотно шатра над сценою, де завтра відбудеться урочисте дійство. Чи буде дощ чи ні, та про всяк випадок вирішено прикрасити місце проведення урочистості ще й таким атрибутом.

Та ось мене відірвали від споглядання. З’явилася жіночка в амазонці та короткому плащі. Впізнати королеву сусідньої країни важкувато, бо її обличчя приховував капюшон. Лиш пасмо каштанового волосся вибилося з-під темної тканини.

Ліанна підійшла, привіталася й ми вирушили на прогулянку. Спочатку завітали до головного храму. В соборі тихо й порожньо. Півтемрява огортала відвідувачів, змушуючи зосередитися та замислитися про високе. Пройшлися будівлею. Подруга роздивилася фрески й потягнула мене назад.

Вже полишаючи величну святиню, на порозі зіштовхнулася з суперницею. Наджея прямувала сюди під руку з якимось кремезним чоловіком.

- Ти! – ошелешено видала конкурентка.

- Я, а хто ж іще? – весело відповіла і потягнула подругу якомога далі від місця зустрічі.

- «Схоже вона збирається поміняти чоловіка. Тому так легко погодилася дати Тадеушу розлучення. Новий коханець переконав її відчепитися від Темського». – усміхнулася цим думкам і попрямувала центральним майданом. Ліанна йшла слідом за мною.

Крокуючи залитою сонцем вулицею, мовчки раділа перемозі над суперницею. Все ж Наджея відмовилася від Тада, тож в мене з’являється, хоч невеличкий, туманний і непевний, проте шанс на жіноче щастя.

До цього дня ще не разу серйозно не думала про заміжжя. Вважала такий поворот подій нереальним, адже не могла відмовитися від стосунків з Темським. Мені легше поступитися формальністю. Я все ж таки, кохаю Тада і не збираюся відступатися від своїх почуттів. Не бачу на те причини.

Розмірковуючи так, вела подругу до іншої пам’ятки нашого міста. Йшли вільною місциною в стороні від помосту, котрий завтра замінить сцену. Людей тут небагацько, а тому встигла побачити, як за найближчою будівлею сховалася закутана в темний плащ фігура.

- «Побіг доповідати Таду. Не доведеться ввечері розповідати йому все самій». – зробила висновок з побаченого, продовжуючи рухатися.

- Що то була за жінка? Ви ТАК одна на одну подивилися… - трохи ніяковіючи спитала Ліанна.

- Суперниця.

- Так то дружина Темського! – нервово видала та.

- Угу. Вона сама.

- І тебе не здивувало, що вона не спробувала з’ясовувати стосунки?

- Було б дивно якби сталося навпаки. Наджея добровільно погодилася розлучитися – це, по-перше, а, по-друге, вона ж не настільки дурна, аби вчинити так у присутності нового чоловіка.

- То в неї новий роман. – подруга все зрозуміла правильно.

- Так. Лише формальний шлюб заважає їй.

- От воно що. – протягнула Ліанна та припинила розпитування.

Трошки погуляли містом, зазирнули на базар. Торгівля йшла досить жваво. Усі гучно сперечалися, крамарі намагалися якнайвигідніше продати свої товари іноземцям, а ті торгувалися створюючи ґвалт. Усе навколо мерехтіло яскравими фарбами та майоріло метушінням приїжджих та місцевих.

Походжаючи між ятками, роздивилися товар, посперечалися з парою купців. Поторгувавшись купили собі кілька дрібниць й рушили в дальній кінець, туди де розміщувалися торгові точки більш вдалих крамарів. Зазирнула до зброярської лавки та дізналася про свою церемоніальну шпагу. Впевнилася, завтра зранку отримаю необхідне, повела подругу назад.

Ми з Ліанною втомилися від усієї цієї метушні. Минувши торговельні ряди, вийшли звідти. Прогулялися тихими вуличками й підійшли до воріт. Там народу менше, тож можна трохи відпочити й спокійно побазікати.

Наша ідилія не проіснувала довго. Не встигли обговорити місто та перейти на знайомих, як до брами під’їхала компанія на низьких волохатих конях.

Вони притримали тварин та величним кроком в’їхали до столиці. Попереду кремезний чоловік на обличчі, якого застиг суворий вираз. Незнайомець мав войовничий вигляд, високу статуру та розпатлане довге темне волосся неохайно розкидане широкими плечима.

Ліанна потягнула мене за рукав у натовп і спантеличено промовила, коли сховалися за спинами містян, котрі прибігли подивитися на візитерів:

- То він. Корль Рунти. Ельзар III.

- Цікаво. – замислено кинула й проштовхалася крізь юрбу ближче, аби роздивитися делегацію супротивника.

Рунитів було четверо: сам монарх, а поруч їхав високий худорлявий парубок з приємним широким обличчям та охайно підстриженим темним волоссям, а за ними двійко шафоподібних чолов’яг з суворим виразом на жорстких обличчях – охоронці правителя та його наступника й племінника.

Уся ця похмура компанія зупинилася посеред невеличкої площі перед міською брамою й спішилася. Одразу ж до них підбігли робітники конюшні й забрали тварин. За десять хвилин з’явилися двоє молодих вельмож, котрих відрядили зустріти рунитів.

Вони підійшли до гостей, привіталися й запропонували свої послуги як провідників. Король жорстко відмовився. Ельзар III розпитав дорогу до будиночка, який для руницької делегації виділили Радники, зробив своїм воїнам знак іти з провідниками, а сам потягнув племінника іншим шляхом.

Руніти завернули на одну з вузеньких вуличок, які йшли паралельно широкій вулиці, яка з’єднувала міські ворота й центр столиці. Ми з Ліанною ховаючись та переходячи паралельними вулицями слідкували за ними.

Виявилося, недаремно зайнялися цією справою, адже так нам вдалося почути чимало цікавого про себе та свою політику.

Король Рунти швидко крокував кам’яною вулицею і роздратовано озирався навкруги. Поруч не було нікого, окрім вірного помічника, тож він почав скаржитися племіннику на долю:

- Як так могло статися, що я переможений. Програв війну до того ж якійсь бабі. – зло видав здоровань.

- Але ж, дядьку, ви зазнали поразки не від неї, а від її брата. Погодьтеся, Отаман Улінського війська, талановитий воєвода… - намагався заспокоїти родича юнак.

- Хочеш сказати, він кращій за мене?! – прокаркав той, підвищивши голос.

- Ні. Маю на увазі, ви програли достойному супротивнику. – дипломатично мовив хлопець.

Старший кинув на молодшого злий погляд і мовчки широким кроками рушив далі. Хлопець, ледь встигаючи, побіг за дядьком. Ми ж з подругою звернули на іншу вулицю, аби обговорити почуте.

- Отак погуляєш містом, дізнаєшся про себе багато нового. – весело мовила Ліанна.

- Отож-бо. – погодилася й замислилася: - «Виходить його величність Едьзар III – жінконенависник і взагалі гад іще той…»

- Боюся, матимемо від нього купу проблем.

- Від кого?

- Від Ельзара. З таким важко буде домовитися. – пояснила свою позицію.

- Заради свободи свого народу піду на будь-які жертви! – гордо кинула королева Улінії.

В улінців воля вважалася найбільшою цінністю, завдяки чому вони так довго протистояли рунитам, які повсякчас намагалися завоювати сусідів. Хоч правителька й змушена була ховатися, аби спокійно погуляти містом, але вона жертвувала особистою свободою задля волі свого народу. Тож Ліанну можна зрозуміти.

Погодилася й пояснила подрузі, яку купу неприємностей очікую від супротивника. Та уважно вислухала, кивнула і запевнила, що неодмінно скористається цією інформацією.

Уся ця ситуація зіпсувала нам настрій. Вирішили сходити пообідати в таверні й розійтися по домівках. Гуляти було несила, та й не хотілося. Перекусили в Синьому кинджалі й розійшлися в різні боки.

Провела вінценосну подругу й покрокувала додому. Йдучи кам’яними вулицями роздумувала над проблемою, яка нещодавно утворилася. Так поринула у свої думки, що рухалася на автопілоті не помічаючи нічого навколо.

Краєм ока помітила: повз промайнув незнайомець. Висока постать в неохайному капелюсі, з ніг до голови загорнута в бурого плаща, здалася трохи знайомою.

Та я відкинула ті роздуми. А даремно. Майбутнє готувало неприємну зустріч і важку розмову, проте натяку незрозуміла, тому підготуватися не змогла, адже мене цілком поглинули наявні проблеми.

Повернувшись до власної оселі, дізналася, що там вже чекає Тадеуш. Коханий знайшовся у вітальні. Він сидів у кріслі біля каміна та читав якусь книжку. Щойно з’явилася моя персона, відірвався від опусу й зосередився на спілкуванні зі мною.

Обговорили запланований на завтра захід. Темський запевнив, його люди забезпечать охорону, а мені довелося розповісти про побачене й почуте сьогодні в місті. Така поведінка ворожого короля нашорошила воєводу, та міняти тактику запізно. Зрозуміло, Ельзару III доведеться прийняти поразку та підписати мир всупереч небажанню те робити. А от над тим, щоб реванш рунитів став неможливим, обов’язково попрацюємо.

На цьому знову розсталися на деякий час. Я рушила на гору міряти бальну сукню, яку якраз шила Ярина, а Тад залишився у вітальні, гортати книжку.

У спальні на мене з нетерпінням чекала кравчиня. Нова бальна сукня вже майже готова. Потрібна фінальна примірка перед останньою корекцією виробу. Роздяглася й з допомогою Ярини обережно одягла на себе незакінчений виріб. Дівчина почала метушитися навколо, щебечучи, та я не слухала. Вона помітно збентежена, але мені не до неї. Швачка зробила помітки, за якими підганятиме сукню по фігурі, ще раз обговорила зі мною фасон і відпустивши, пішла доробляти майбутній шедевр.

Я накинула халат та попленталася вниз. Настав час вечері, тож ми з Тадом побачилися в їдальні. Смачно повечерявши, випили вина та піднялися нагору, бажаючи провести час наодинці та відпочити, адже завтра на нас чекає важлива місія.

***

Годинник набатом пробив початок нового дня. Уже сьогодні вирішиться доля держави та слідом за тим і моя. Очікують нові обов’язки й тягар нової роботи. Спокій може лише снитися.

Неохоче встала та заходилася потихеньку збиратися. Тад уже давно піднявся, та сидячі в кріслі, копирсався у своїх паперах.

Ледве встигла одягнутися до кімнати зайшла Яра. Служниця принесла сніданок. Поставила тацю на стіл, та поки ми з коханим розбирали випічку й чашки, дівчина підійшла до вікна й розчахнула важкі штори.

Кімнату одразу ж залило яскраве вранішнє сонце. Воно підсвічувало сіре місто за вікном.

На душі враз стало легше. Я усміхнулася своїм думкам, попиваючи духмяну трав’яну настоянку. Раптом відчула, все буде добре. Усі справи пройдуть без проблем. Життя владнається. І взагалі, ця осінь принесе врожай приємних змін.

Подивилася на Тада, й побачивши, як безтурботно розглядаючи оточення, коханий попиває той самий напій і усміхається обставинам. Зрозуміла: зупинитися не зможу. Не суперечитиму змінам. І коли Темський ще раз спитає про шлюб, точно дам згоду, без ніяких сумнівів, бо з ним почуваюся щасливою, незважаючи ні на що.

Мої ліричні роздуми перервав стукіт у двері. Хтось завітав зрання. Підвелася й пішла розібратися з тим, хто зруйнував мою ідилію.

Спустилася вниз і хутко минувши коридор, відчинила. На порозі стояв хлопчина-підліток зі згортком у руках.

- Ваше замовлення, пані. – повідомив спокійно.

- «О, прибула моя церемоніальна шпага!» - подумки зраділа й кивнула хлопцю заходити.

Запустивши його всередину, забрала пакунок і побігла на гору за грошима. Відрахувавши обіцяну зброяру суму, склала сріблясті золоті у своєрідний гаманець та повернулася.

Хлопчина чекав в коридорчику, підпираючи стіну та перемовлявся зі слугою. Вгледівши мене він випростувався. Я підійшла, передала йому товстенький мішечок з платою, всунула у долоню монетку винагороди та відправила назад до зброяра з проханням переказати, що задоволена замовленням.

Після чого покрокувала нагору продовжувати збиратися. До полудня залишилася пара годин. Треба поспішати.

Повернувшись у спальню, розгорнула доставлене. Разом з Тадом ретельно вивчили моє надбання. Дорогезна зброя мала відмінну якість: найкраща в цьому світі сталь радувала синюватим відблиском, а руків’я вигравало дрібненькими дорогоцінними камінчиками, котрі доповнювали величенький рубін на кінці; піхти теж були всипані самоцвітами, які спліталися в складний орнамент. Надзвичайно красиво та неймовірно велично. Того і потребувала, бо братиму участь у пафосних заходах.

Я причепила нову шпагу до пояса. Часу залишалося обмаль, тож Тад підібрав зброю, Яра допомогла нам розшукати дорогі помпезні плащі й рушили на вулицю.

Крокуючи містом, помітила, як навкруги метушиться народ. Містяни збігалися до центрального майдану, аби подивитися на правителів і поспостерігати за надважливими для цього світу подіями.

Пропхалися через річку люду до головної площі Алерина. На столичному майдані стояла велична сцена прикрашена прапорцями та купами осінніх квітів. Над нею шурхотів на слабкому вітерці навіс. Ще вище, на флагштоках майоріли прапори трьох держав, котрі підписують сьогодні мирний договір. Я з прихованою цікавістю роздивилася їх пройшовши по відрізках дорогої тканини очима з права на ліво. Першим, майорів прапор Полянії – на сріблястому полотні зображено сокола, що сидів на гілці. Другим, поряд з союзником, закріплено знамено Улінії – золоте, наче диск сонця, полотно, на якому летів птах, гордо розправивши крила. Третім, на відстані від попередніх, хмарою нависав над сусідами стяг ворожого королівства, адже мав темно-синій колір та зображений на ньому священний меч Ларіуса, їхнього головного божества.

Від аналізу обставин мене відволікла необхідність продиратися через натовп до місця проведення заходу. Проштовхавшись крізь людей, котрі в бажанні видовищ обступили імпровізовану сцену, підійшли до помосту й піднялися на нього широкими дерев’яними східцями. Містяни привітали нас гучними оплесками й завмерли в очікуванні. А ми пройшли в дальній кут, де стояли Януш з Ліанною, які теж щойно з’явилися на «святі лицемірства».

Друзі виглядали величними та водночас похмурими. Ліанна була роздратована, проте намагалася тримати себе в руках та не показувати свого ставлення до супротивника, на якого всі з нетерпінням чекали.

Подруга тупцювала на місці шурхочучи своєю малахітового кольору сукнею, вкритою золотавим гаптуванням, котру ледь приховував розчахнутий кавового відтінку плащ. На голові королеви красувалася золота корона всипана крихтами дорогоцінних камінців. Навколо неї вкладено волосся у чудернацьку зачіску, де каштанові пасма вдавали підставку. В такому тандемі вона здавалася однією великою дорогоцінністю.

Поруч стояв Червонський, похмуро позираючи навкруги. Мав суворий вигляд, підкреслений одягом: чорні чоботи й темні штани доповнював криваво-червоний плащ прикрашений золотою вишивкою. На голові в князя: чорний капелюх з піщано-жовтим пером.

У такому вигляді Януш міг би здаватися візитером, який через свій поганий настрій намагається зіпсувати свято, якби не наші не менш похмурі образи. Тад – у звичному поєднанні чорного та темно-синього і я у напівчоловічому костюмі, прикрашеному страхітливими червоними узорами по чорній тканині, та капелюхом з червоним пером. Додайте до цього трохи готичну церемоніальну шпагу й ефект не забариться. Сподівалася, він прийде. Бажала справити незабутнє враження на Ельзара III, надавити, так би мовити, на психіку опонента. Але того все не було. Забарився.

Наступними на імпровізованій сцені з’явилися король і королева Полянії. Немовби янголи у своєму білому одязі Яслав та Андріана під руку впливли на поміст. Привітали народ, і підійшли до нас.

- Супротивник запізнюється, а це недобре. – зазначив Яслав.

- Підозріла поведінка. – погодилася з ним дружина.

- Він так показує своє зверхнє ставлення до нас. – зробила припущення.

- Судячи з того, що ми від нього почули на нашу адресу, можна зробити висновок: то найдрібніша неприємність з його боку. – сказала Ліанна.

- Нічого, якщо незабаром не прийде сам, мої люди притягнуть на підписання силоміць. – кинув Тад.

- Сподіваюся у них все під контролем?! – суворо зробив уточнення Януш.

- Не сумнівайтеся. Особисто слідкував за підготовкою.

- То дарує нам надію. – похмуро відповіла правителька Улінії.

Аж раптом, натовп зашумів й почав рухатися – наче хвиля водою пройшла й біля помосту опинилися супротивники. Широким дерев’яними сходами піднялися Ельзар III та його дипломатичний племінник.

Юрба невдоволено загомоніла. Та нам уже не до того, бо каркнувши вітання правитель Рунти видав: - Менше церемоній. Розпочнімо процедуру.

Ми кивнули, герольд оголосив початок церемонії та викликав першого підписанта. Нею стала представниця Улінії. Вона вийшла на середину сцени та оголосила:

- Я вільно обрана вельможною Радою королева суверенної держави Улінія, Ліанна II, відсьогодні запевняю світ і свідків: ніколи й не за яких обставин моя країна не нападе на суверенну країну Рунту.

- Обіцянку почуто й затверджено. Підпишіться під своїми словами. – проговорив герольд і вказав на стіл у правому кінці сцени.

Ліанна підійшла до столу вкритого дорогою сріблястою скатертиною прикрашеною дрібними зображеннями герба Полянії, на якому лежав розгорнутий мирний договір та письмове приладдя. Обмокнувши перо у чорнило, правителька швидко підписала угоду, скріпила свій підпис королівською печаткою та відійшла в сторону й стала недалечко від секретаря, який слідкував за дотриманням правил і за цілісністю документа. До неї підійшов Януш, щоб підтримати.

Церемонія рухалася далі. Наступним виступав наш монарх:

- Я вільно обраний вельможною Радою король суверенної держави Полянія Ярослав I, затверджую обіцянку союзної країни Улінії, і клянуся не нападати на суверену Рунту.

- Навіщо воно тобі. – нахабно перервав Ельзар.

І тут, почалося… Яслав розохотився й видав довгу натхненну промову щодо підтримки союзників й засудження агресивної політики Рунитів, а також небажання миритися з загарбником поруч, адже постраждати може і його народ.

- То нехай. – зло каркнув варвар: - У такому випадку, Рунта припиняє офіційну торгівлю з Полянією. Ввезення риби до Полянії та до Улінії припиняться одразу ж після підписання цієї угоди.

Я відвернулася й тихенько пирхнула в рукав, стримуючись, аби вголос не засміятися. Тад скривився, теж намагаючись не розсміятися. Януш з Ліанною недобре скалилися на Ельзара. Натовп затамувавши подих слідкував за тим, як розгортаються події.

- Наші втрати від того не будуть суттєвими. – кинув король опоненту: - Обсяги постачання морепродуктів з Рунти дрібні, у порівнянні з обсягами торгівлі з іншими країнами.

- То й що?! – мовив Руніт, не піддаючись на намагання племінника заспокоїти. Хлопець настирливо сіпав дядька за рукав, але той не реагував на спроби хлопця привернути увагу до себе.

- Припинення постачання риби ніяк не вплине на нашу країну, а от поглиблення стосунків з Улінією дасть нам потрібний розвиток. - відбив правитель і не чекаючи репліки герольда, рушив підписувати мир.

Поставивши розмашистий підпис, скріпив королівською печаткою та відійшов в сторону, ставши поблизу вінценосних союзників. До нього тихенько приєдналася Андріана.

Тепер настала черга Тада. Вийшовши на середину сцени, мовив:

- Я – граф Тадеуш Темський, як воєвода полянської армії, запевняю світ і свідків в тому, що полянські війська не підуть у наступ на землі, які належать суверенній державі Рунта й не надаватимуть допомогу іншим охочим так вчинити.

- Обіцянку почуто й затверджено. Підпишіться під своїми словами. – знову проголосив герольд і вказав на стіл з угодою.

Він підійшов, швиденько підписався і став поруч з роботодавцем.

Наступною викликали мене. Неквапливо вийшла вперед та, аби позлити супротивника трохи помовчала та почала свою коротку промову:

- Я, графиня Аннета Черниська, як довірена особа князя Януша Червонського, гарантую, що його люди підтримають клятву його дружини, і не атакуватимуть та не допомагатимуть жодним нападникам на суверену державу Рунта.

- Обіцянку почуто й затверджено. Підпишіться. – нудно повторив герольд.

Не поспішаючи попрямувала до столу. Руніт прослизнув ближче, нервово очікуючи своєї черги. Проте, я не квапилася і намагаючись подратувати опонента, спокійно помилувалася складеним за моєю участю й допомогою документом виведеним на гербовому папері охайним дрібним почерком королівського секретаря та обрамленим складним орнаментом. Обмокнула перо в чорнило і старанно вивела свій автограф.

Ельзар лиш скрипів зубами, не сміючи нічого сказати. В той час, племінник намагався відтягти дядька якомога далі. Той взагалі виконував роль не лише радника, а й перекладача. Молодик підказував старшому, коли той забував слово чи знань нашої мови йому бракувало, щоб висловити думку.

Відійшла, кинула похмурий погляд на представників ворожої сторони й зупинилася біля Тада. Всі очікували дій останнього підписанта.

Герольд оголосив чергу Рунитів. Монарх вийшов на середину сцени та проголосив підкреслюючи своє ставлення до того, що відбувається жахливим каркаючим акцентом:

- Я, Ельзар III, за правом спадку король суверенної держави Рунта, запевняю усих, що більше не нападатиму на суверену державу Улінія та зберігатиму нейтралітет щодо інших країн.

Герольд прийняв обіцянку й той підписант до столу. Той швидко намалював свій автограф. З силою бухнувши об стіл королівською печаткою залишив на папері відтиск, який гарантував правдивість підпису.

Після цього церемонію закінчили. Слуги забрали документ і понесли в палац. А ми трошки затрималися, щоб вислухати вітання натовпу й почали розходитися.

Підтягнулися до сходів й почали по черзі спускатися з помосту. Першими з церемонії пішли полянські монархи, слідом за ними улінці, за ними зійшов Тад і зупинився, чекаючи. А мене випередили руніти, тож довелося йти за ними. Проте, на середині старший з них став на дві сходинки нижче від моєї персони, аби зрівнятися у зрості й свердлячи злим поглядом прошипів:

- Не варто було вихвалятися, пані графиня… - племінник знову сіпнув його і той проковтнув образу.

Потягнулася до шпаги. Коханий побачивши мій рух, теж поклав руку на ефес. Я ж спокійно відповіла:

- Ваша величносте, беріть приклад зі свого племінника. Дипломатія буває корисною.

Він зло вилаявся, відвернувся та пішов геть. А ми з Тадом рушили до улюбленої таверни святкувати.

У Синьому кинджалі велелюдно. Більшість столиків займали іноземці. Улінці святкували підписання мирного договору і настання спокою на батьківщині. Наша пара продерлася поміж гостей і влаштувалася за столиком біля вікна, котрий нам зайняли. На нас чекали Тім з Яндвігою та Єжи.

Друзі заходилися розпитувати про захід. Розповіли, причому барвисто та в деталях. Посміявшись над поведінкою рунитів, друг зробив припущення:

- Вірогідно невдовзі, до повернення в Улінію, Червонський влаштує бал на честь такої знаменної події.

- Так. Було б приємно. З тим трауром вже давно ніде не бувала. Мене, мабуть, уже й забули… - сумно констатувала Ядвіга.

- Гадаю, ти маєш рацію, адже князь має далекоглядні плани, які потребують втілення до від’їзду. – погодилася.

Тад кивнув, підтверджуючи мої висновки. Наша весела компанія під легке вино та смачні наїдки перейшла до обговорення можливого свята.

Так і просиділи в таверні до самого вечора. А день завершили прогулянкою містом. Попри прохолоду, згадала, як же ж то чарівно гуляти нічним Алерином в компанії коханого чоловіка.

Ця прохолодна, проте магічна ніч переповнена пахощами осені допомогла мені повірити, щастя можливе у моєму житті, тож твердо вирішила за нього боротися. І перше, що зможу для цього зробити – підтримати Тада з розлученням…