Розділ 6
Розділ 6
Вибрики долі
Прокинулися від настирливого стукоту у двері. За ним почулося швидке стукотіння підборів і скрип вхідних дверей. Я вилізла з обіймів коханого та різко сіла на ліжку.
- Кого там зранку принесло! – невдоволено пробурмотів Тад і відвернувся.
Знизу почувся знервований вигук Ярини: - Єжик!
Я прислухалася до тихої, проте нервової розмови внизу. Зрозуміти про що говорять звідси неможливо, тож треба піти розібратися.
- Щось сталося. – прокоментувала, неохоче підіймаючись з ліжка: - Піду розберуся.
Тад знаком показав згоду. Я накинула халат і поквапилася униз, дізнатися що там за пригода трапилася.
Збігши сходами, побачила слуг, які нервово перемовлялися в коридорі. Точніше Ярина відчитувала коханого, який стояв привалившись до стіни й у паузах намагався пояснити коханій, що не міг інакше.
- Що трапилося? – запитала, суворою тінню з’явившись поруч з закоханими.
- Нічого. – пробуркотів той.
- Та ні, це вже «щось». – вигукнула дівчина та ображено пирхнувши звернулася до мене: - Цей, цей… - вона зібралася та пояснила: - Єжи побився.
- Коли ти встиг? – здивовано поцікавилася, з суворим виразом на обличчі роздивляючись вкритого синцями та саднами друга дитинства.
- Сьогодні вранці. – відповів той.
- Бачу, що не вчора. – кинула й схопивши за руку потягла друга у вітальню, зробивши Ярині знак слідувати за мною.
- Яро, в нас є міцний алкоголь? – спитала, заштовхуючи хлопця у кімнату.
- Так, десь був. – розгублено промовила дівчина.
- Неси. Й чисту тканину прихопи. Підлікуємо цього «героя». – прокоментувала я, спонукаючи постраждалого всістися на диван.
Єжи важко опустився на м’яку поверхню, кривлячись від болю.
- Добре тобі дісталося. – мовила, подобрішавши.
Він похнюпився й спробував відвернутися, та я не відреагувала на його демарш.
- Хто тебе так? - спробувала розпитати.
Той зітхнув та неохоче промовив: - Брат Ярини.
- Як? Коли й навіщо? – закидала хлопця питаннями.
- Сьогодні зранку. Пішов свататися. Відмовили. Її брат на прохання її батька побив мене. – розповів друг та знову відвернувся.
До кімнати зайшла Ярина з пляшкою міцної трав’яної настоянки та шматком чистої нефарбованої тканини у руках. Вона одразу ж передала мені інструменти й розмістилася поруч з тривогою слідкуючи за тим, як лікуватиму її милого.
Я відкоркувала пляшку, понюхала, й прокашлявшись, бо від рідини сильно тягнуло спиртом, взяла ганчірку і плеснула на неї з принесеної пляшки.
Почавши обережно протирати садна на обличчі друга дитинства, продовжила розпитування:
- Чому він до тебе поліз?
- Бо її батько проти наших стосунків. – буркнув Єжи.
Ярина пояснила ситуацію замість коханого: - Тато воліє знайти мені кращу партію. Бажає видати за когось багатого або, хоча б, з титулом.
- А ти? – спитала у дівчини, не відволікаючись від праці.
- А я не хочу виходити ані за крамаря, якого сватав батько, ані за збіднілого вельможу, котрого пропанував старший брат.
- Отакої. – пробурмотіла замислено, та про всяк випадок спитала, аби розставити усі крапки на «і»: - А чому мати не втрутиться? Що вона думає з того приводу?
- Моя мама померла від хвороби, коли мені було десять. В мене немає нікого, окрім батька та брата. – сумно повідомила дівчина.
- Так… протягнула я: - Це вже серйозно.
- Що сталося? – поцікавився Темський, заходячи в кімнату.
- Єжи побився. – пояснила, продовжуючи підліковувати жертву обставин.
- З ким? – здивовано спитав Тад.
- З братом моєї дівчини. – відповів той, і сіпнувся від болю, коли торкнулася найпошкодженішого місця: - Ай. – зашипів він, намагаючись вивернутися, та я міцно тримала пацієнта.
Головний шпигун уважно подивився на пораненого й зробивши висновки перевів розмову на іншу тему:
- Аннето, сьогодні ввечері до нас завітає шпигун з доповіддю. Хочу, аби ти була присутня.
- Добре. – відповіла і стиснула плечима.
Постраждалий знову зашипів. Своїм необережним рухом завдала йому болю.
- Вибач. – промовила і продовжила лікування.
- Тоді, ви тут поки розбирайтеся, а я піду попрацюю. – повідомив мені коханий, та залишив приміщення.
Я закінчила підліковувати друга, відпустила його й одразу ж спитала:
- Навіщо поліз туди? Тобі робити нічого?
- Я лишень хотів діяти, вплинути на ситуацію. Узяти справу, так би мовити, у свої руки. – нервово видав той. Винуватості в ньому уже не побачити. В голосі чувся протест.
- А думати головою не пробував. – зло кинула і піймавши розгублений погляд додала: - Треба було порадитися зі мною раніше. Конспіратори, щоб вас.
- А що я ще міг зробити? – розгубився друг.
- Попросити мене втрутитися. Я, як роботодавець відповідальна за Ярину, тож могла б вплинути на її батька. – пояснила спокійніше.
- Як? – невпевнено спитала Ярина.
- Ти – моя служниця, отже, під моєю опікою, а це означає, тепер відповідаю за тебе.
- Але ж… - почала вона.
- Ніяких, але! – не дала дівчині заперечити: - Зазвичай, не втручаюся справи своїх підопічних, проте цю ситуацію лишити так не можу.
- Стривайте дівчата… - втрутився Єжи, підіймаючись з дивану: - ледь не забув. Тім же чекає. Маю йому допомогти з одним проєктом. Час іти. – й покрокував у бік виходу: - До речі… - почав він, зупинившись у дверях: - Поговорю з Тімом, може, він щось слушне порадить.
Я кивнула й провела друга. Ми з Яриною повернулися до вітальні й вона промовила:
- То що мені робити?
- Самій вирішувати свою долю. Ніхто за тебе того не зробить.
- Та я ж не маю змоги сама за себе вирішувати.
- Що за маячня! – пирхнула: - Жодним чином не перешкоджатиму. Можу лише дати пораду. – заспокоїла підопічну.
- Мені незмога… - продовжувала купатися в нерішучості дівчина.
- Що не можеш?
- Вирішити.
- Тобі доведеться навчитися приймати рішення. Таке життя.
Та розгублено на мене подивилася, тож довелося продовжити повчання:
- Подумай про те, як тобі буде краще жити.
- Але ж батько не дозволить мені вчинити так, як я вважаю за потрібне.
- Зробимо так. Ти зараз ідеш додому, збираєш речі й переїжджаєш сюди. Кімната для слуг не використовується, то від завтра вона — твоя.
- Так. Ви маєте рацію. – погодилася дівчина й рішуче підвелася.
- Стривай! – не дала їй піти.
Ярина зупинилася й обернулася, щоб поглянути на мене. Я встала, дістала з кишені мішечок із грошима, знайшла там пару крупних монет і підійшовши ближче сунула їх служниці зі словами: - Наймеш носіїв. Не варто тягати важке.
Прослідкувала поки служниця залишить будинок, а коли за нею зачинилися вхідні двері, покрокувала на гору.
В спальні знайшовся Тад. Коханий перебирав папери й тихо лаяв працівників за недолугі формулювання у звітах.
- Ну що, розібралися? – спитав він.
- Угу.
Пізніше, за обідом обговорили вечірній візит шпигуна.
- Це стосується усих нас. А тебе першочергово. – почав Темський.
- Про «плащів»? – зробила висновок з висловлювання коханого.
- Так. Про них. – підтвердив мою здогадку.
- Серйозне?
- Ні. Не дуже.
- Вислухаємо його, а потім вже думатимемо.
Ідея скасувати весілля ще часом з’являлася у моїй голові, проте піддаватися їй не збиралася. Тому, більше про неї не згадувала, розуміючи: доведеться через те пройти. Якщо хочу бути з Тадом, то треба боротися.
Після обіду Тад пішов нагору далі перебирати папери, а я покрокувала до Ярини, подивитися, як вона там.
Підійшла до дверей кімнати для слуг і делікатно постукалася. Почувши запрошення потягнула за ручку відчиняючи та зазирнула в кімнату.
- Заходьте. - кинула Яра, котра сиділа в кріслі й перебирала якість речі.
Я ступила всередину, причинила за собою двері й наблизилася до дівчини. Вона мовчки розбирала пакунок. Щось викладала на невеличкий столик поруч із кріслом, щось відкладала на ліжко поряд, а щось безжалісно викидала у мішок, який стояв на підлозі недалечко від крісла.
Підійшла й придивилася до речей розкладених на ньому, роздумуючи над тим, як краще розпочати розмову, аби не налякати дівчину.
На столі купками лежала фурнітура для шиття. Ось коробочка з нитками, отут стрічки та шнури; там – обрізки тканини.
- Стривай-но! А це що за краса! – вигукнула, побачивши клаптик сніжно білого мережива.
Обережно взяла недоробок, щоб уважно роздивитися геніальне творіння. Легке переплетіння ниток, наче павутиння звивалося в складний і напрочуд гарний візерунок. Такий ніжний та вишуканий…
Я захоплено зітхнула й повернувшись до підопічної спитала:
- Твоя робота?
- Так. – сором’язливо мовила Ярина.
- Це ж неймовірно! В житті не бачила такої краси!
Дівчина ще більш засоромилася. Її обличчя вкрилося легким рум’янцем.
- Так, просто розвага. – ніяково проговорила та.
- Ні. Шедевр. – похвалила, та одразу ж запитала: - А чому ти не пішла в кравчині?
- Батько не дозволив. – сумно відповіла.
- Чому? Вигідніше ж, ніж працювати простою служницею.
- Тато вважає шиття несерйозною справою. Він ніколи не вірив у мій успіх. – з гіркотою в голосі повідомила.
- Так в тебе ж, наче вже були клієнти. Чому пішла служити до мене. Могла б втекти й працювати самостійно.
- Та скільки тих клієнтів. Три людини разом з вами. – спробувала відкараскатися від розмови дівчина.
- Ярино, не відходь від відповіді! – суворо промовила.
- Без вас не змогла б. Коли прийшла до вас, не була впевнена, що варта чогось більшого. – тихо проговорила підопічна.
- Ти варта стати кращою кравчинею столиці! – підтримала її та попросила: - А можеш сплести подібне для мене? – поцікавилася вказуючи на мереживо.
- Чому б ні. Вам підійде.
- Тож вдосконалимо мою весільну сукню. Я в ній з’явлюся на публіці, то зробить тобі рекламу.
- Згодна. – замислено мовила дівчина й раптом посміхнулася та з ентузіазмом видала: - А знаєте, маю ідею, як то зробити, щоб гарно і по-новому.
- От і роби. – погодилася і перевела розмову на більш слизьку тему: - Чого хочеш від життя?
Ярина похмурнішала, замислилася на кілька хвилин. Поки Ярина думала, я милувалася її заготовками до різноманітних вбрань. Тому її відповідь трохи вибила з колії.
- Хотіла б мати свою майстерню… - мрійливо почала вона: - А ще власний дім, і сім’ю. – на останньому знову засумувала.
- То що заважає йти до мети? – спитала, намагаючись навести дівчину на потрібні думки.
- Уже нічого. – сумно констатувала.
- Все буде добре. Навіть якщо не помиритеся… Однаково, так стане краще.
- Так. Тепер батько не перешкоджатиме моїм стосункам з Єжи.
- То ти вирішила бути з ним?
- Так. Хоча поки не знаю, що далі. Куди рухатися? Що робити? Як розвивати наші стосунки? – розгублено проговорила Ярина.
- Спершу подумати, чого ти хочеш від цих стосунків.
- Так… подумати… – відреагувала на мою пораду дівчина й замислилася.
- Ну все, збирайся. Не буду тебе відволікати. – сказала і попрощалася.
Я залишила підопічну і попрямувала на гору. Незабаром прийде шпигун, варто налаштуватися на розмову.
Зайшовши до спальні, побачила Тада все там же за столом. Він писав комусь листа.
До візиту шпигуна ще був час. Сіла поки продивилася документацію та намітила собі план дій на завтра. Треба до весілля переписати на чисто звіт та передати дослідникам. А потім можна буде трохи й побайдикувати. В медовий місяць, хоча б.
Щойно завершила розбирати папери, у двері постукали. Кілька хвилин і до нас зазирнула Яра й повідомила про візитера. Ми з Тадом прибрали документи й покрокували до вітальні, де на нас чекав звіт.
Прийшовши туди, одразу ж звернула увагу на високого кремезного хлопця, котрий сидів у кріслі біля каміна обличчям до нас.
- Вечір добрий, пан і пані. – привітався білявий.
- Добрий. – відповіли дуетом і всілися на дивані навпроти гостя.
- То що нового в нас сьогодні? – діловим тоном спитав Темський у підлеглого.
- Нам вдалося дещо дізнатися. – повідомив шпигун.
- Що конкретно? – підбадьорив його Тад.
- Справа з плащами, здається, зрушила з мертвої точки. – мовив той.
- Докладніше, будь ласка. – поквапила я доповідача.
- Ну, той…, розвідали, що вони того… - невпевнено почав переповідати шпигун.
- Він у нас новенький. – пояснив коханий.
- Що вони що? – допомогла хлопцю.
- Взагалі-то, прослідкували за парою плащів. Ті в них новенькі й той.
- Ну!
- Їх кудись возили спочатку.
- На зібрання, аби ті принесли клятву вірності. - кинула роздратовано: - «без шпигунів уже то все відомо».
- Куди? Вдалося прослідкувати за ними? – поставив питання голова шпигунів.
- Ні. Їх заштовхали в карету й усе. Не змогли наздогнати транспорт. – винувато промовив білявий.
- Кепсько. – видала я.
- Так, а що ще змогли дізнатися? – продовжив розпитування головний шпигун.
- Наступного дня їм надіслали анонімні листи. Ми перехопили папери.
- І?
- Їм наказано слідкувати за вами. – повідомив той.
- От же ш… - я вилаялася й спитала: - Послання дійшли до адресатів?
- Гадаю, голови плащів повторили спробу передати розпорядження. На жаль, здається, успішно.
- Так. Це вже серйозно. – відреагував на такі заяви Тад: - Спробуємо їх вирахувати й впіймати.
- Так. Потрібно пильнувати. – невдоволено погодився шпигун.
- То пильнуйте! – натиснув на нього Темський.
Білявий попрощався й пішов виконувати завдання.
- Треба з ними кінчати. – зробив висновок коханий.
Я погодилася та іншого плану, ніж схопити тих, хто спробує на нас напасти на весіллі поки не маємо.
***
Новий день зустрів нас яскравим сонечком за незачиненим вікном, та подарував купу несподіванок. Спочатку все здавалося звичним, та згодом усі плани пішли шкереберть. І почалося усе від самого ранку…
Тільки-но я зібралася переписати звіт на чистову та гарно оформити, щоб ніхто не підкопався, як у двері нервово постукали. Довелося іти відчиняти.
Пройшовши темним коридором, рішуче розчахнула вхідні двері, готуючись зустріти неочікуваного візитера, та побачивши незваного гостя остовпіла. У дверях стовбичив високий хлопець закутаний у бурого плаща по самі вуха. Коричневий капелюх насунуто на носа так що розгледіти обличчя майже неможливо. Та я однаково впізнала. Занадто добре знала цього парубка. Бо переді мною стояв … мій колишній!
- Віт, ти? – спантеличено перепитала.
Єжи попереджав, та я була впевнена - Вітольд не прийде. Тож його поява трохи спантеличила.
- Можна зайти? – хриплуватим голосом спитав він.
Кивнула та пропустила того всередину.
Зачинивши за ним, покликала слуг. Один забрав у візитера плащ та капелюха, а Ярі наказала приготувати гарячого вина з прянощами.
- Спасибі. – тихо промовив той і пішов слідом за мною.
Крокуючи будинком впіймала себе на байдужості до гостя. Усі накази, які віддала, зробила то із ввічливості. Зирнула на свого колишнього, заходячи у вітальню. Всередині нічого не відгукнулося. В душі суцільна пустка, наче стерли звідти спогади про наші стосунки. Мозок намагається нагадати, а от душа сприймає, як незнайомця. Виходить - позбавилася тягаря минулого. Воно мені вже не болить.
Візитер розмістився на дивані, а я всілася у крісло біля каміна.
- Що тобі від мене треба? – суворим тоном поцікавилася у нього.
Відверто, не мала бажання його вислуховувати. Радше зайнялася б важливішими справами.
- Поговорити. Нам конче потрібна твоя допомога. – почав той простудженим голосом.
- На біса то мені тре’? – кинула у відповідь.
- Але ж… - зніяковів Віт.
Він був змучений, стомлений, зломлений. Від того зухвалого, енергійного й хитрого хлопця, якого пам’ятала, мало лишилося. Навіть лоск спав, і тепер виглядав якось сіро й непомітно. Звичайнісінький студент двадцяти років…
Від роздумів мене відволікла поява у вітальні Тада.
- Ну то що, допоможеш? В пам'ять про спільне минуле. - тихо продовжив хлопець, та обережні кроки головного шпигуна збили його з думки й той перервався.
- Кохана, щось сталося? – спитав Тад, підозріло поглянувши на гостя.
- Нічого. – відмахнулася.
- Представиш мені свого знайомого? – не припиняв розпочату гру Темський.
- Добре. Це – Вітольд, мій колишній. – вказала на візитера.
Голова шпигунів пильно придивився до нього.
- То через оцього так переймалася! – зіронізував коханий.
- А ви взагалі, хто? І чому втручаєтеся у нашу з Анею особисту розмову? Я вже не питаю, що робите в неї вдома!
- А ти, як був нахабою, таким і залишився. – прокоментувала, помітивши, колишній повернувся до звичної йому в рідному світі манери спілкування.
- Та все ж, вимагаю відповідей. – піднявся Віт.
- Ти втратив право втручатися у життя Аннети! – рознервувався Тад.
- А ти яке право маєш! – почав скандал Вітольд.
- Взагалі-то Тадеуш мій наречений і у нас скоро весілля. – зазначила підкреслено спокійним тоном.
- Ти… ти… Як ти смієш!? - почав він шукати закиди на мою адресу.
Я проігнорувала його беззмістовні висловлювання та абсолютно спокійно запитала:
- То що тобі, в біса, від мене треба?
- Допомога. – промовив хлопець та втомлено впав на диван.
Тут нас перервали. У вітальню зайшла Яра з тацею у руках. Служниця швиденько роздала напої та залишила приміщення.
Тад взявши напій, демонстративно всівся в крісло й, не зводячи очей з візитера, спостерігав за перебігом подій.
- Яка поміч? – перепитала, дивлячись на хлопця, котрий сидів на дивані, обійнявши долонями чашку.
- Ми під загрозою. За нами спостерігають якісь дивні типи.
- Опиши їх. – попросила й відсьорбнула зі своєї посудини.
Віт зробив ковток зі своєї посудини та сказав: - Дивакуваті такі. Всі в білому.
Почувши це ми з Тадом синхронно вилаялися.
- Плащі! Най їх! – зло кинула пояснення.
- І де, я тебе ідіота питаю, ви підчепили того хвоста? – поцікавився Темський.
- Не знаю. Не розумію, як так сталося. Позавчора помітив, за мною слідкують. Коли зібралися всією командою та обговорили цю пригоду виявилося — не один такий. За всими нами ходять оці білі…
- «Плащі» - ще раз наголосила: - Як можна було… От скажи мені, як можна було потрапити на очі «плащам».
Він зніяковів та знизив плечима. Я видихнула й уже без роздратування в голосі промовила:
- Вони наші політичні опоненти.
- Нічого не знали: - пояснив свою позицію Вітольд: - Нам не розповідали. Микола Олегович лиш обіцяв допомогу з дипломом.
- А вам не спало на думку, що куратор веде свою гру?
- Довірилися йому, а цей гад нас обманув! – вигукнув Віт, підскочив й швидкими кроками дійшовши до столика, різким рухом поставив чашку. З неї ледь не виплеснулися залишки рідини. Та хлопець не звернув на те увагу. Він почав метушитися кімнатою, нервово бурмочучи: - І що тепер робити. Мені кінець. Мене підставили. Підставили.
Раптом, різко зупинився навпроти мене та опанувавши себе поновив розмову.
- Порадь, як із тим бути. – попросив хлопчина.
- Першочергово – зменшити час перебування у цьому світі. Ясно?
- Так. – погодився той.
- Радше взагалі зникнути звідси. – зло порекомендував Тад.
Темського помітно дратувала ця ситуація, проте поводився доволі стримано й нічого, окрім тону й убивчого погляду у бік візитера не видавало його ставлення до того, що відбувається.
У відповідь на наші рекомендації пригнічено кивнув: - Мені вже тут ловити нічого. – ледь чутно пробурмотів.
- Допоможемо лиш за однієї умови. – наголосила.
Вирішила піти на зустріч колишньому, аби якнайшвидше відкараскатися від нього та ще й отримати для себе вигоду.
- Якої? – готовий до всього поцікавився Вітольд.
- Ваша команда здасть нам «плащів». – вставив Темський, підтримуючи розпочату гру.
- Згода. Але, як то втілимо в життя?
- Отже, зробите так – почала настанови: - В жодному разі не показуйте, що ви помітили того хвоста.
- А далі, що?
- Ходитимете ввечері, й так, щоб гарантовано потрапити на очі шпигунам. – доповнив Тад.
- Та де ми їх візьмемо? – невдоволено кинув візитер, мало обізнаний в ситуації тут.
- То вже моя справа. – відбив Тадеуш.
- Добре. Постараюся.
- Тоді, ви нам – «плащів», а ми вам захист.
Віт кивнув, відпив теплого вина зі своєї чашки й продовжив: - В мене є ще дещо. Вирішили вийти з тіні. Куратор обіцяв познайомити нас з потрібною людиною. Але того мало. Нам необхідна допомога з адаптацією в цьому світі. Нам важко без порад і пояснень. Ходимо на свій страх і ризик.
- А я тут до чого?
- Адаптація. Чи, хоча б, порада з цього питання. – благально проговорив колишній.
Мою персону то не вразило. Скептично подивилася на нього й прокоментувала:
- Я тим не займаюся. Маю без того купу справ.
- То що нам робити? – спантеличено мовив Віт.
- Розбиратися самим! – сказала, та подивившись на хлопця зжалилася й промовила: - Дам тобі адресу людини, яка займається цим питанням. Там проситимете допомоги.
Я підвелася, пройшлася кімнатою у пошуках паперу й олівця. Поставивши на столик спорожнілу посудину, підхопила забутий аркуш, відірвала шматочок й нацарапала олівцем, що знайшла поруч, адресу Тіма.
- Тримай. Тіматеуш вам допоможе з адаптацією. – простягнула записку Віту.
- Спасибі. – знову промовив він.
- То це все? Чи маєш іще якість козирі у рукаві?- поцікавилася про всяк випадок. Бачитися з ним ще раз якось не хочеться. Нічому його життя не навчило, а мати справу з таким - малоприємно.
Вже трішки втомилася від розмови з колишнім. Він почав мене дратувати.У підсвідомості літало бажання помститися, та розуміла - задоволення від того вже ніякого не отримаю.
- Ні не все. – перервав мої роздуми візитер.
- Що там?
- Ось. – Віт простягнув мені складений вчетверо аркуш: - Та сволота, в сенсі куратор, просив тобі передати.
Забрала записку і встала, демонструючи, що розмову завершено й гостю час залишати приміщення.
- Чекатиму на тебе на горі. – сказав Тад й підвівся слідом за мною. Гість теж встав і пішов у бік виходу.
Вийшли з кімнати. Коханий одразу ж піднявся сходами. Вітольд дочекався поки слуга принесе його плащ і капелюх та збирався вже піти, коли розвернувся й пильно поглянувши на мене промовив:
- А ти змінилася.
- Минуло багато часу з дня розірвання наших стосунків. – дипломатично відповіла.
Пояснив своє спостереження, як завжди, не звернувши увагу на мій коментар: - Ти стала сильною й водночас якоюсь холодною. До того ж похмурою. Така велична, непохитна. – протягнув кінець фрази:- Стала такою ж, як і всі, у цьому світі. Гадаю, тому вибрала його. – завершаючи фразу, кивнув на сходи, натякаючи на Темського.
- Недостатньо добре знаєш цей світ, щоб робити висновки. Тож не псуй мені нерви. – відбила.
Більше не бажала того слухати. За час нашого спілкування він мені відверто набрид.
Колишній коротко попрощався, розвернувся й вийшов з будинку. Зачинила за ним й покрокувала на гору, де чекав коханий. Треба обговорити ситуацію й вирішити, як діяти.
Зайшовши у спальню, прокрокувала кімнатою та вмостилася у кріслі біля вікна. Тад, котрий сидів за столом, відірвався від перебирання паперів і повернувся до мене.
- Що робитимемо? – поцікавилася.
- Цей бовдур приніс нам таку шикарну можливість підібратися до плащів. Не хочеться втрачати цей шанс. – обережно промовив Темський.
- Згодна. Можемо взяти кількох. Це нам вигідно. То, як то зробити? – замислено проговорила.
- На завтрашній нараді накажу своїм людям наглядати за новенькими дослідниками. Вони походять за ними, придивляться до хвоста й схоплять «плащів». – оголосив свою ідею голова шпигунів.
- То нам залишається сидіти й чекати. – зітхнула.
Тад посміхнувся і сказав: - Ні. Спокійно готуватися до весілля. Часу залишилося не так багато.
- От цим і займуся. А ще треба поговорити з Яриною. Порадити та підтримати.
- Займайся тим. – погодився коханий і перевів розмову на іншу тему: - Твій колишній такий нахабний. В мене аж руки чесалися дати йому по пиці. Як ти з ним зустрічалася?
- З того часу я сильно подорослішала. А Віт схоже ні. – стиснула плечима. Мені вже було відверто байдуже на колишнього.
- Тоді, життя в цьому світі пішло тобі на користь. – весело прокоментував Тад, побачивши, що я не надто переймаюся тим візитом.
- Стривай, — згадала: - До речі, про того бовдура. Він передав листа від керівництва. Варто почитати…
Я витягла з кишені аркуш, котрий мені сунув Віт, розгорнула й вчиталася у крупний почерк керівника.
- Дідько! – прокоментувала побачене, мотнула головою і ще раз перечитала текст.
- Що там?
Не вірячи своїм очам втретє передивилася записку й відповіла:
- Куратор з мого світу жадає поспілкуватися зі мною.
- Коли? – суворо спитав коханий.
- Завтра зранку.
- Де?
- У будинку старого алхіміка. – пояснила: - Більше ніде.
- Ясно. – кинув Тад і ненадовго замислився, за хвилину виніс вердикт: - Раз з тобою піти не можна, приставлю до тебе охорону.
На це лиш стиснула плечима.
- «Якщо так сильно хоче, то нехай. У разі чого, допомога зайвою не буде».
На цьому наша розмова закінчилася. Зайнялися паперовою роботою і просиділи за нею аж до обіду. Потім Тад вирушив на зустріч у королівський палац, аби попередити людей короля про плани своєї служби, аби один одному не заважали. А я покрокувала до кімнати для слуг.
Там чекала швачка. Заздалегідь домовилися про час примірки весільної сукні й він якраз настав.
Злегка, щоб не налякати дівчину, постукала у двері. Почувши відповідь розчахнула стулку й зайшла в приміщення. В його дальньому кінці в кріслі під вікном сиділа Ярина й плела мереживо для мого весільного вбрання. Побачивши мене, кравчиня відклала рукоділля та підвелася.
- Основа вже готова. – скупо повідомила та: - Потрібна остання примірка, щоб підігнати по фігурі.
Кивнула й підійшла до швачки. Поки дівчина діставала свою роботу зі скрині, я роздяглася. Майстриня допомогла одягнути майже завершену весільну сукню й мовчки почала обходити навкруги, замислено розглядаючи, як сидить на мені творіння.
В той час, як швачка походжала навколо моєї персони й помічала, де треба скорегувати, я зауважила, що вона якась мовчазна. Замислилася, чому та знову засумувала.
- Щось сталося? – обачно спитала, аби не втратити крихту довіри підопічної.
- А. – дівчина стрепенулася і через це вкололася булавкою. Зашипівши від болю, посмоктала поранений палець й повернулася до роботи. Продовжуючи свою справу, трохи ніяково промовила:
- Не зважайте. То особисте.
- Знову проблеми з Єжи? – спитала, демонструючи цікавість та готовність підтримати.
- Не так, щоб проблеми… - почала Ярина. Відійшла й уважно оглядаючи мою постать, промовила: - Не знаю, як з тим бути. Зі стосунками.
- В сенсі?
Ярина допомогла мені зняти майбутню сукню та відповіла:
- Треба якось розвивати наші з Єжи стосунки, а я не знаю, як проявити ініціативу. Або спонукати Єжика діяти… - вона зніяковіла й застигла посеред кімнати.
- Чому боїшся? У вас, наче нормальні стосунки. Я не помітила ніякої напруженості.
Яра червоніючи відвернулася й пішла ховати недошите вбрання назад до скрині. Я стала одягатися, очікуючи відповіді.
- Боюся… – тихим тремтячим голосом проговорила дівчина: - Боюся здатися смішною.
- Нічого поганого в тому, що ти проявиш ініціативу.
- Але ж я не маю досвіду. – ще сильніше почервоніла дівчина.
- Ах, от у чому справа. – протягнула.
Одягнувшись, підійшла до Яри, взяла підопічну за руки й зазираючи їй в очі сказала:
- Все буде добре. Не варто боятися.
- Все одно нервую. А раптом все зіпсую. – зітхнула та.
Побачивши, що я не збираюся читати моралі, припинила червоніти, проте уже більш впевнено описала ситуацію.
- Тоді випий вина, щоб розслабитися.
- Якщо буду п’яна, Єжику точно це не сподобається і він мене кине. – знервовано видала Яра.
- Я ж не казала напиватися. Трошки. А краще, візьми пляшку й випийте разом. Тоді ви будете в приблизно однаковому стані й ніхто ні на кого не образиться.
- Так і зроблю. – повеселішала вона.
- І ще… - схопила дівчину за руку й потягла за собою.
Ми вийшли в коридор, піднялися сходами й невдовзі опинилися у спальні. Відпустивши руку служниці, одразу ж почала метушитися кімнатою, бурмочучи собі під ніс: - Та де ж він? Куди я його запхнула?
Поки підопічна стояла посеред кімнати, спостерігаючи за моїми діями, я шукала. Обійшовши кімнату й зазирнувши усюди, де могла, понишпорила у ящику письмового стола, вивчила вмісти комоду й перейшла до гардероба.
Яра, спантеличено слідкуючи за мною, побачила, як я рішуче залізла до шафи. Понишпоривши там витягла дерев’яну коробочку розміром з товсту книгу. Влізши звідти, відкрила коробку й діставши флакончик з еліксиром, простягнула його служниці.
- Це, щоб ваше з Єжи побачення пройшло без наслідків. – повідомила.
Дівчина узяла подарунок, проте ніяково проговорила: - Воно ж, напевно, дороге.
- Еліксир не дорогий. – відповіла та покрокувала до письмового столу: - Тим паче ти ж шиєш мені весільну сукню. Цим і розплатишся. - кинула й відірвавши від великого аркуша шматочок, схопила олівець і нашвидкуруч нацарапала на ньому назву еліксиру й адресу алхімічної лавки.
- Ти пий, пий. – підтримала дівчину, повернувшись до тої обличчям.
Яра відкоркувала флакончик і обережно понюхала вміст. Скривилася й змусила себе швидко, наче ліки, випити вміст. Вкинувши в себе гидку рідину прокашлялася й подивилася на мене.
- Прийматимеш раз на тиждень і ніяких проблем не буде. – пояснила.
Дівчина з розумінням кивнула та прийняла записку.
- Можеш сміливо на завтра призначати зустріч. – зазначила на останок.
Ярина продемонструвавши, що узяла інформацію до відома, пішла.
***
Наступного полудня
Сірі вулиці Алерина зустріли пронизливим вітром та осінньою вогкістю. Все навкруги здавалося холодним та похмурим. Лише дерева у палацовому садку, повз який проходила розбавляли цю картину.
Сяк так, дісталася домівки старого алхіміка. Ворота величенького маєтку були привітно відчинені, тож без перешкод потрапила всередину й прокрокувала до дверей будівлі.
Підійшовши до будівлі, рішуче постукала у масивну дерев’яну стулку. Спочатку ніхто не відповів. Я повторила стукіт. За хвилину, двері розчахнулися й мене пустили в привітну оселю ученого.
Зустрів мою персону сам пан Лукаш. Щойно обмінялися вітаннями, й слуги забрали в мене плаща і капелюха, алхімік поцікавився:
- Ще не забула свою Батьківщину?
- З чого б це. Звісно, пам’ятаю. Микола Олегович не дасть про себе забути. – пробуркотіла.
Старий зрозумів усе правильно, жестом попросив слідувати за ним й неквапливо покрокував углиб будинку. Дорогою хазяїн зазначив:
- Вгадала. Він чекає на тебе.
Провівши вузьким темним коридором, пан Лукаш завів у свій кабінет і запропонувавши розміститися та почуватися, як удома, пішов кликати другого гостя.
Поки той не з’явився, всілася в крісло та почала розглядати приміщення. З того часу, як я звідси з’їхала, в кімнаті нічого не змінилося. Все ті ж стіни, ті ж меблі. Чомусь згадала першу зустріч з Тімом, і те з яким ентузіазмом молодий учений взявся за справу. Як не давав нам з Єжи спуску. Прокрутивши то все в голові, зрозуміла: Тім правильно чинив. Інакше ми б тут не вижили. І за те йому безмірно вдячна.
Мої філософськи роздуми перервали важкі кроки. В кімнату зайшов куратор. Пройшовся приміщенням. Наблизившись, привітався та зайняв крісло майже навпроти. Папку, котру тримав у руках, поклав собі на коліна.
Микола Олегович без сентиментів, одразу ж розпочав важку розмову:
- Гадаю, ви Ганно здогадуєтесь, для чого я вас викликав.
- Не маю жодної уяви. – не зізналася у своїх підозрах.
Думала, почую на свою адресу закиди про те, що не можна було заводити стосунків і таке інше. Як виявилося, мала рацію.
- Наш проєкт доведеться закрити. – почав історик.
- Чому? – без ентузіазму спитала.
Мене аніскільки не цікавили аргументи протилежної сторони. Важливі лиш особисті мотиви й вчинки. Мені так комфортно, тому дослухатися до закидів ученого не збиралася. Якщо він сумнівається в моєму професіоналізмі – хай звільняє.
- Бо завдяки вашим діям не спостерігаємо паралельні явища у цьому світі! Ви змінили хід історії, тож ми не можемо прослідкувати шляхи розвитку цивілізації! – обурено пояснив куратор, підтвердивши тим мої здогадки щодо теми розмови.
- Ви б і так не могли їх спостерігати. Як писала у звітах, наші світи надто різні й паралелей багатьох явищ тут не існує і не може бути. – розтлумачила свою позицію.
- Приклади, Ганно. Хочу почути конкретні приклади. – відбив той.
- Що ж, давайте. – не полізла за словом в кишеню: - Перше, що впадає в око, тут трохи відмінні цінності й моделі поведінки. Особистість тут на першому плані. Цінуються досягнення, а не статки чи зв’язки. Не без того, звісно, але вагу то має меншу.
- Згоден. Що далі? Чим іще цей світ так сильно відрізняється?
- Релігією, політикою, демографічною ситуацією, майже усім. – констатувала очевидну річ.
- Конкретніше, будь ласка. – не оцінив мій закид.
- Добре. Знаєте ж, в цьому світі зовсім інші релігії, які не мають жодного стосунку до християнства чи інших вірувань нашого світу.
Микола Олегович кивнув, і я продовжила:
- Отже, вплив релігії на свідомість тутешніх мешканців, їх поведінку та суспільну мораль буде інший.
- Який?
- Мінімальний. – констатувала: — Тут не вважають релігійність головним рушієм життя. Усім байдуже, яку релігію ти сповідуєш, яким богам молишся і таке інше. Тут релігія — щось на кшталт терапії для подолання життєвої скрути та психологічних проблем.
- Тут немає аспекту гріху й покарання? – здивувавшись зробив уточнення куратор.
- Так. По суті Діосизм проповідує раціональний підхід до навколишнього світу.
- В сенсі охоти й риболовлі? - перепитав він.
Я кивнула, адже дійсно тут не заведено вбивати більше тварин та ловити більше риби, ніж зможеш з’їсти.
- А щодо вбивств? – не повірив мені історик.
- Тут не буває і не може бути війн за віру. В кого хочеш в того і вір.
- Добре. – перервав мене Микола Олегович: - З цим розібралися. А географія. Чи нема тут паралелей тих країн, що є в нашому світі.
- Мало і доволі приблизно.
- Точніше?
- Паралелей багатьох держав тут взагалі немає. А наявні – досить приблизні.
- Наприклад?
- Подивіться у звіті. - невдоволено кинула.
- Дивився. Проте хотів почути, то від вас особисто. – парирував Микола Олегович.
- То що ви хочете? Щоб я вам лекцію прочитала? – перепитала ворожо.
- Ні. Хочу, щоб зрозуміла, що накоїла. Ти змінила хід історії! – суворо промовив наставник.
- Ну знов за рибу гроші. – продовжила невдоволено: - Історія все одно не повторилася б. Це НЕМОЖЛИВО. – пояснила, наголосивши на останньому слові.
- Та все ж, ваш шлюб з місцевим… - почав відчитувати керівник.
- Ви б ще назвали тутешній люд піддослідними. – перебила його висловлювання невдоволеним зауваженням.
Микола Олегович проігнорував мій закид і продовжив похмуро:
- Ви ж розумієте, ваші з Темським діти можуть змінити історію. Та й взагалі, втрутилися у його стосунки з дружиною, а вони могли бути важливими для його долі.
- Коротше. Я так розумію, ви проти нашого шлюбу. – зупинила куратора.
- Але ж доля світу! – вигукнув той наостанок.
- Ніяк не зміниться. Так чи інакше, люди б навчилися того, чого я їх навчила. Можливо, пізніше. А шлюб Темського все одно рано чи пізно розпався б. Я тут лиш каталізатор. Тож, якщо не я була б інша. – запевнила історика.
Той зітхнув, махнув рукою і втупився на мене. Видно, куратор не радий тому, що йому не вдалося мене переконати, проте він явно іще щось хоче сказати.
З хвилину отак от мовчки сиділи й дивилися одне на одного, потім наставник все ж видав:
- В реалі, вирішили поміняти концепцію. Тепер нам потрібні не звіти, а хроніка. Візьмешся?
- Чому б ні. – неохоче погодилася. Без того купа справ, та кинути таке цікаве заняття, як вивчення іншого світу не змогла.
На цьому майже задоволені домовленостями, яких досягли розійшлися.
Я знайшла пана Лукаша, перекинулася парою фраз зі старим. Зустрівши у маєтку заклопотаного роботою Тіма, коротко розповіла йому про вчорашню появу мого колишнього. Тім погодився взятися за адаптацію. Так заспокоївшись після розмови з куратором, попрощалася з усіма й покрокувала додому.
Погода покращилася. Вулицю своїми прохолодними яскравими променями заливало сонце, змушуючи граніт будівель виблискувати й відбивати сонячних зайчиків урізнобіч.
Пройшовши сірим містом, дісталася власної оселі й зайшла у дім. Повернувшись, занурилася у паперову роботу. Сіла складати план майбутньої хроніки світу Полянії. Накидавши коротенько те, з чого збираюся почати, згадала — потребую зошита, куди оте все записуватиму. Тож, треба завтра сходити й придбати усе необхідне.
За роботою незчулася, як звечоріло. За вікном посутеніло.
Я вже збиралася відпочити після нудного сидіння над паперами. Дістала розпочату вчора книжку, й вмостившись на ліжку, розкрила її. Аж тут почувся скрип дверей, обережні кроки й за хвилину в кімнату зайшов Тад. Перекинулися вітаннями, коханий роззброївся, й втомлено впав у крісло в кутку кімнати. Посидівши так трохи, він поліз у ящик стола, дістав звідки папку й олівця та почав переглядати звіти.
Вечір поволі повз до ночі. От Яра принесла нам вечерю й сповістила про те, що інші слуги пішли додому та залишила приміщення. Відірвавшись від своїх занять, перекусили й повернулися до них.
Темський крізь зуби лаяв підлеглих, я розвалившись на ліжку поринула в читання. Незабаром внизу почувся стукіт у двері.
- Кого там принесло на ніч? – невдоволено пробуркотів коханий.
- То Єжи. До Яри на побачення. – пояснила, не відриваючись від читва.
- А-а-а. – з розумінням протягнув Тад і повторно зарився в папери.
На підтвердження моєї правоти почулися швидкі кроки служниці, скрип дверей і тихі перемовини. Потім все затихло. Й невдовзі нове скрипіння.
Минуло десь з годину. Уже встигла забути про чужих гостей. Раптом внизу щось впало й з дзенькотом розлетілося об підлогу. За цим слідували приглушені голоси й знову мовчанка.
- Що вони там кидають? – пробуркотів коханий, дописуючи щось на незаповнений аркуш.
- Мабуть, пляшку з-під вина розбили. – байдуже прокоментувала й спробувала повернутися до читання.
Історія більше не вабила своїми карколомними переплетіннями сюжету. Настрій читати пропав. Та й очі від довгої паперової роботи почало нещадно пекти. Відклала книжку, перевернулася так, щоб було зручно, й прикрила стомлені очі.
Хвилин за п’ять почула нову порцію невдоволеного буркотіння Тада. Не розліплюючи повік прокоментувала:
- Кинь ти ті папери. Ходи-но краще до мене.
Й зазивно постукала по матрацу.
- Зараз, зараз. Ще трошки залишилося. – відповів коханий, продовжуючи перебирати папери.
Поки він там копирсався в документах, поринула у власні думки. Розмірковуючи про майбутнє, плани й можливості. Аж раптом моєї щоки торкнувся теплий поцілунок, повільно проповз до губ й обережно торкнувся їх. Я рефлекторна спробувала підірватися, та мене міцно притискали до ліжка. Різко розплющила очі й втупилася в обличчя Тада, на якому грала весела усмішка, доповнена бісиками в чорних очах.
- Тьху ти. Налякав. – видала не романтично.
Тад засміявся й прокоментував: - Втрачаєш пильність, кохана.
- Твоїми стараннями. – повідомила й розслабившись обійняла коханого.
Тепер нам вже не до балачок…
***
Сповнена ентузіазму, піднялася, весело базікаючи з Тадом поснідала й провела коханого на зустріч з підлеглими. З цього моменту мене почало гнітити погане передчуття, наче йдеш у пастку знаючи про неї, та не розуміючи, де воно є.
З таким невеселими думками одяглася, озброїлася й вирушила у місто. Потребувала пройтися, провітрити голову та подумати.
Поки крокувала, не полишало відчуття: невблаганно насувається якась велика неприємність. Але про що підказувала інтуїція зрозуміти ніяк не могла.
Так, поринувши у роздуми, пройшлася кам’яними вулицями до базару. Минувши яскраву площу заповнену ятками, відшукала книжкову лавку. Там у знайомого крамаря, придбала порожню книжку. В цьому світі, такі замінювали зошити. Додала до того трійку олівців, та склавши то все до купи зі згортком в руках, покрокувала назад до рідної оселі.
Депресивні думки чорними воронами клювали мій мозок, та позбутися їх ніяк не могла. Відчуття що сьогодні має статися щось погане не полишало. Як же в тому розібратися!
Дійшовши додому, аби менше себе накручувати спробувала відволіктися від аналізу своїх передчуттів. Для того, зайшовши в будинок, зняла плаща та капелюха й віддавши їх слузі, звернула до приміщення для слуг. Там у вільний час засідала Яра, витрачаючи його на рукоділля. Так сталося і цього разу.
Я обережно постукала, й почувши відповідь зайшла до кімнати з метою розпитати підопічну про вчорашнє побачення. Гадаю, то допоможе мені відволіктися від власних проблем.
Вона сиділа у кріслі біля вікна й продовжувала плести мереживо, яким займалася напередодні. Робота уже добігала кінця. Скоро кравчиня зможе перейти до завершального етапу створення моєї весільної сукні. Якраз встигне до урочистостей.
Підійшла до мовчазної дівчини, присіла на ліжко поруч, поклавши згорток собі на коліна, і обачно запитала:
- Як пройшло ваше побачення? Все добре?
- Так. Все чудово. – усміхнулася дівчина своїм спогадам і відклала творіння в сторону.
- Ви з Єжи досягли домовленостей? – з багатозначною усмішкою тоном завзятої пліткарки спитала.
- Так. – на її обличчі розквітла задоволена усмішка.
- То, як усе було? – таким же тоном продовжила розпитування.
Передчуття, передчуттями та дівчину варто підтримати. Раз узяла на себе роль наставниці, треба йти до кінця.
- Неймовірно! Єжи він такий… такий… - захоплено повідомила та, дурнувато посміхаючись.
Жестом зупинила її зазначаючи: - Позбав мене зайвих подробиць!
Вона кивнула та посуворішала.
- Щось не так? – обережно запитала.
- Усе гаразд. Тільки от… - Яра витягла з кишені широку яскраво-червону стрічку й продемонструвала мені.
Я скептично поглянула й поцікавилася: - Що то означає?
- А, забулася! Ви ж немісцева. – вигукнула дівчина й почала пояснювати: - То подарунок від Єжика. Сьогодні вранці знайшла її на столику біля ліжка.
- То й що. Що тебе так спантеличило? Подарунок, як подарунок?
- У нас, коли хлопець ось так от дарує дівчині червону стрічку, означає пропозицію шлюбу. – сумно розтлумачила та.
- І що тебе засмучує? То ж непогано. – спробувала підтримати її: - Чи ти не хочеш виходити за Єжи?
- Хочу, але ж. Раптом нам перешкоджатимуть. Раптом батько не дасть нам спокійно жити разом. – відкрила вона свої страхи.
- Все буде добре. Гадаю він не зможе вам нашкодити.
Дівчина повеселішала.
- Отже, можу прийняти пропозицію Єжи! – радісно вигукнула Яра.
- Можеш. – кивнула: - Щойно побачишся з ним, обговоріть усе.
- Навіщо чекати. Одразу покажу свою згоду.
- Як? – поцікавилася: - Що за незвична традиція? Я нічого про таке не чула.
- Це не складно. Якщо дівчина згодна – вплітає стрічку собі в волосся, або чіпляє на капелюшка; якщо ні – спалює дарунок.
Привітала дівчину, й наостанок попросила тримати мене в курсі справи з їхнім весіллям і залишила приміщення.
Прихопивши згорток, покрокувала нагору, де очікувала робота. Настрою не було. Мене не полишало погане передчуття, та я відганяла його, як могла. Тому зайшовши до спальні, роззброїлася й всілася за стіл, сподіваючись, то допоможе позбавитися атаки панічних думок.
Тому рішуче розпакувала книгу, поклала її перед собою, дістала чорнило та пера й морально приготувалася до праці.
Міркування про роботу трохи відволікли від негативу, хоча зосередитися на документі було важко. Та врешті-решт змогла сконцентруватися на думках, про те з чого почати. Й тут настав конкретний ступор. Я сиділа дивилася на жовтуватий аркуш розкритої книги, а в голові — пустка. Ідеї ніяк не приходили. Де взяти приклади, як таке писати, гадки не мала. Треба було вигадати щось своє. Але, як то зробити. В тому полягала моя дилема.
Так посидівши з пів години над пустим аркушем, все ж згадала про рідний світ. Там знайшовся мій порятунок. Себто, пригадалися реферати, які я неодноразово писала, коли вчилася. Відомо, вони всі починалися зі вступу, тож і тут слід починати зі вступного слова.
Одразу ж перейшла до втілення свого плану й з ентузіазмом заскрипіла пером, описуючи мету та методи. Вирішила, варто перед тим, як наводити факти, викласти своє бачення ситуації та роздуми щодо матеріалу, над яким працюю. Далі описала методи своєї роботи, щоб пояснити, звідки я усе те взяла.
За час перебування в цьому світі, встигла звикнути до пера та чорнил, тож така писанина вже не спричиняла особливих проблем. Крім того, що доводиться чекати поки чорнила висохнуть, аби перегорнути сторінку й продовжити. Такі моменти ставали прогалинами в моїй творчості, та я вперто поверталася до написання майбутнього трактату.
Закінчивши вступ, відкинулася на спинку крісла й замислилася. Щойно поставила крапку, вирішила подумати над продовженням. Тому поки чорнила висихали, розмірковувала, що мені знадобиться для подальшої праці, які чернетки треба відшукати, що систематизувати перед тим, як братися за перший параграф.
Раптом вхідні двері з жахливим скрипом різко відчинилися.
- «Повернувся Тад». – зробила висновок та відклала план знаходження чернеток звітів та їх систематизації перед основною роботою над хронікою.
Почулися знайомі легкі кроки й в кімнаті з’явився з голови до п’ят закутаний у плащ Тадеуш. Ступивши в кімнату, він зачинив за собою й скинув верхній одяг.
Я знервовано підійшла до нього й пильно розгледіла коханого. Помітивши відсутність ран, а лиш місцями прорізаний та подертий одяг з полегшенням зітхнула.
Зазирнувши коханому в очі, взяла за руку. З хвилину стояли й чогось чекали, чи то слушного моменту, чи поки інший наважиться почати розмову. Врешті-решт, відпустила. Підняла руку й обережно зняла з його скуйовдженого, вкритого пилом і щіпочками деревини волосся, павутиння, та з острахом спитала: - Що сталося?
- Нас заманили у пастку. Ми перемогли. – сухо промовив Тад.
Втупилася на нього й питально підняла брову, вимагаючи подробиць.
- Деталі потім. Добре? – попросив він.
Я кивнула.
- Відпочинь. – тепло сказала та вибігла з кімнати.
Покликавши слуг, спочатку наказала підготувати ванну, щоб Тад міг відмитися. Спустилася вниз та зайшла спершу на кухню, аби наказати подати вечерю нам на гору. Залишивши кухарку змінювати меню, побігла шукати Яру. Та почувши моє метушіння визирнула зі своєї кімнати.
Одразу ж потягнула дівчину у вітальню. Запхавши ту в кімнату, почала їй докладно пояснювати, як знайти еліксир відновлення. Та уважно вислухала, кивнула, одержала гроші, і схопивши плащ, поквапилася виконати наказ.
За хвилину в домі з’явився Єжи. Побачивши мене на сходах, вигукнув: - Тіма поранили!
- Рана серйозна? – діловим тоном запитала.
- Не дуже. Відвів його додому, а Ядвіга вже приставила до нього двійко кращих лікарів столиці. Видужає.
- Хто?
Треба, хоч щось дізнатися, допоки Темський мені не розповість.
- «Плащі»! – зло кинув друг.
- Як їм вдалося заманити шпигунів у свою пастку?
- «Плащі» завели у пастку шпигунів, які намагалися впіймати тих, хто слідкував за твоїм колишнім.
- А що з Вітом? Вони його часом не схопили?
- Втік і більше не повернеться.
- Що ви з ним зробили?
- Нічого.
- А точніше?
- Він злякався. – пояснив Єжи.
Тут я вирячила на друга очі: - Як це?
- Коли шпигуни вступили в бій, Віт опинився між супротивниками. Тож йому довелося сховатися. А далі… Так сталося, що я особисто доповів про ситуацію. Тад з Тімом пішли розбиратися, а я прихопивши палицю прикривав їх.
- І що?
- Відбилися.
- Ага. Й що Віт?
- Коли все скінчилося він перенісся додому.
- Сподіваюся Віт більше сюди не припхається. Інакше йому не жити. – підбила підсумок, Єжи кивнув.
- А звідки взялася та пастка й чому група Віта не підготовлена?
- Амбіції нашого куратора. Він їх підставив. Кинув напризволяще.
- Себто?
- Микола Олегович жадає керівництва над проєктом. Веде гру проти засновника. Хоче змусити того піти на пенсію, а самому зайняти керівну посаду.
- Ого. Які схеми! – відреагувала: - Тепер зрозуміло, чому Микола Олегович так себе поводить.
- Так. Куратор веде свою гру. – погодився Єжи та спитав: - Де Темський?
- На горі.
- В мене до нього доповідь.
- Ходімо. – кинула та почала підійматися сходами.
Друг пішов за мною. Зайшли до спальні. Тад, уже майже вимившись, схилився над ванною й домивав волосся. Я заходилася допомагати, а Єжи ставши так, щоб ми обоє його бачили повідомив:
- Іржик помер. Не вдалося вилікувати.
Тад зло вилаявся.
- Валек в траурі. – закінчив лакей.
- Кращі шпигуни. – зло кинув голова.
- І мої друзі. – сумно додав той.
Закінчивши відмиватися, Тад випростався й повернувся до Єжи. Хотів щось сказати, та я перебила.
- Головне — ви живі. – тепло сказала, позирнувши то на одного, то на другого, а вони мені усміхнулися.
Тут у кімнату забігла Яра, скидаючи плаща.
- Ось! – простягнула вона флакончик.
Я забрала в неї придбане, й сунула Таду у руку. Той недовірливо глянув на місткість. Побачивши етикетку зрозумів все без пояснень. Він одразу ж відкоркував енергетик, та одним махом випив.
Єжи в той час розгублено стояв та дивився на Ярину. Капюшон дівчини впав, демонструючи її волосся. В її косу вплетена яскраво червона стрічка.
- Ти, ти… - почав знервовано хлопець.
Яра взяла його за руку й потягнула геть, нашіптуючи тому на вухо.
- Нічого собі повороти подій. – спантеличено прокоментувала, стоячи посеред кімнати.
- Так. Сьогодні день багатий на події. – погодився коханий.
Темський розвернувся та пройшовшись кімнатою всівся у кріслі під вікном. Я підійшла й сіла йому на коліна. Обіймаючи майбутнього чоловіка, обережно запитала: - Так ти розкажеш мені, що сталося?
- Розповім.- похмуро відповів Тад. Трохи помовчавши, почав оповідь: - Моїх людей заманили у пастку. Іржик, той якого не вдалося виходити, зміг пробитися на зовні та покликати на допомогу.
- Тобто шукав порятунку?
- Ні. Він йшов за підмогою, аби врятувати інших. Зустрів Єжи й попросив в нього допомоги. Він прибіг до нас і повідомив про подію. – пояснив коханий.
- А потім? – підозріло спитала.
- Помчали визволяти своїх підопічних.
- Яким складом?
- Я, мій заступник, Тім, Єжи та ще з десяток шпигунів.
- А загиблий?
- Іржика передали лікарю.
- Що за пастка?
- Наших завели на старий склад у бідному занедбаному райончику передмістя.
- І що далі? Як ви з тим впоралися?
- Силою. Зайшли на склад. А там все укрите пилом, навколо павутиння, й над головою заледве тримаються підгнивши балки. Стеля низька, тож рухатися довелося дуже обачно.
- Ого. Винахідливо. – прокоментувала.
- Зразу й не подумаєш, що там хтось може ховатися. Та коли ледь не вдарився головою об одну з них, яка звисала зі стелі, втратив капелюха. Він впав, і на це виліз «плащ».
- І що? – не втрималася.
- Спробував вистрілити в мене з арбалета, та не встиг. Ззаду його проштрикнув шпагою Тім. На звук падіння вибігло кільканадцять «плащів». Зав’язалася бійка.
- І Як?
- Ми перемогли, хоч і втратили трьох.
- Шкода твоїх людей. Як вони, так?
- Вони помітили «плащів», а ті угледіли їх і повели у передмістя вдаючи втечу. Там завели на той склад і все…
Тад збився, міцніше обійняв мене і важко зітхнув. Я поклала голову на плече коханому, притискаючись до нього ближче.
***
З цього часу «плащі» зачаїлися, й поки супротивник не виявляв активності, ми спокійно готувалися до весілля. Життя пробувало налагодитися, хоча й не без небезпеки з боку все тих же «плащів». Тад ще не виключав можливості атаки на нас на весіллі, тому готував захист нашого скромного свята.
Кількість шпигунів значно знизилася, тому Темський вирішив сконцентрувати усі сили на підготовці захисту. А вже потім, після медового місяця, набере людей і поновить роботу.
Яра і Єжи вирішили відкласти одруження до весни. Тим паче, що друг Єжи загинув, тож не на часі.
Тім під наглядом Ядвіги та лікарів швидко одужував. Рана дійсно була не значна, тому він вже став на ноги й активно бігав містом у справах.
В Алерині настав мир та спокій. Чи на довго?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!