Розділ 9

Розділ 9

Друга подорож

або

Полювання на щурів

Зимові холоди в Полянії не протрималися довго. За три доби сніг розтанув, залишивши по собі чисто вмиті вулиці кам’яного міста. В столицю знову повернулося тепло, та короткі сірі дні.

В Алерині настали тихі часи. Вся наша компанія поринула в улюблену роботу, захопившись можливістю нових здобутків.

Тім випробовував новий еліксир, днями пропадаючи в лабораторії зі своїм наставником. Єжи готувався до весілля, яке вони з Ярою запланували на весну. Тад – розвивав свою шпигунську сітку, набираючи та навчаючи новеньких.

В мене теж справи ішли добре. Під моїм суворим і вибагливим керівництвом робітники потихеньку закінчували ремонт майбутнього посольства. Туди уже переїхали посли, й додатково наглядали за будівельниками, водночас готуючись до відкриття. Довелося повернути декількох робітників. Окрім кухарки. Жіночка поїхала у провінцію. Та я швидко знайшла потрібну жінку й вона одразу ж погодилася на нове місце роботи. Так слуги допомагали робітникам і мешканцям наводити лад у будівлі. У такій спосіб, до кінця зими установа має бути готова.

Крім того, я старанно виписувала хроніку цього світу, просиджуючи по пів дня за столом. Перемальовувала схеми й пояснення, чим і чому відрізняються наші світи, наводила приклади та аналізувала. Чернетки звітів стали у пригоді. Тож, я систематизувала свої напрацювання і трішки додала деталей.

Так пройшла зима. У спокійній та невимушеній атмосфері, що панувала навкруги.

***

Весна настала швидко. Вже наприкінці першого місяця цього сезону, у повітрі вітали аромати трав, а дерева шелестіли молодими листочками. Тепло й сонечко подарували жвавість містянам й життя в столиці пришвидшилося.

Для нашої компанії це стало поштовхом для повернення до незавершених справ. Точніше до однієї, яку відклали до весни. За зиму зробили все, що від нас вимагали обставини, тому з легким серцем планували нові пригоди.

***

Одного теплого весняного дня ми з друзями сиділи в улюбленій таверні, та попиваючи легке вино теревенили. Мова зайшла про «плащів». Згадали й наші плани.

- Треба запобігти повторній атаці на нас. – прокоментувала я свої побоювання щодо поведінки супротивника.

- Не можна залишати то без уваги. – приєднався Єжи: - Все, що ви розповідали, дало зрозуміти, діло — серйозне.

- Ти що, хочеш долучитися? То ж небезпечно! – вигукнула я.

- Так. Дуже ризиковано. – підтримала мене Ядвіга.

- То й що. Я хочу вам допомогти. Та й невеличка пригода не завадить. – відповів друг.

- Боюся, то все може вилитися у велику пригоду. - погодився з нами Тім.

- Дивись… - почав Тад: - Плануємо їхати на пошуки небезпечного злочинця.

- Я поїду з вами! – вперто наголосив Єжик.

- Гаразд. – погодилися чоловіки дуетом. Двіга промовчала.

- Що добре? – не втрималася я: - В нього ж весілля на носі!

- Його справа. – відбив Темський.

- Єжи, хоч ти подумай, ну нащо воно тобі. В тебе ж скоро весілля. Що скажеш Ярі? - наполягала я.

- Правду. – пробуркотів той.

- Яку правду! – почала закипати.

Помітивши це, Тад підсів ближче та обережно обійняв мене, бажаючи підтримати та заспокоїти.

- Я хочу зробити щось корисне! Щось важливе! – вигукнув той.

- Зрозуміло. Змушувати тебе передумати – марна трата часу. – відповіла я стримуючись, щоб не волати на друга.

- Давайте вирішувати, коли рушаємо. – запропонував Тім спонукаючи змінити тему.

- За тиждень. Потребую залишити розпорядження моїм людям та провести детальний інструктаж. – зазначив Темський.

- А мені слід віддати накази щодо останньої стадії ремонту. Обрати оздобу і все таке. Гадаю, встигну. – підтримала я коханого.

- Добре. Тиждень так тиждень. – мовив Тім: - Я уже звільнився і поки нових робочих планів не маю.

Ядвіга лиш кивнула, погоджуючись взяти участь у новій авантюрі нашої невгамовної компанії.

На цьому розпрощалися. Лишень, зголосилися побачитися ще раз і обговорити підготовку до пошуку «вербувальника».

***

Ми швидко завершили усі справи й налаштувалися на небезпечну подорож. Наприкінці тижня знову зібралися у Синьому кинджалі, де за обідом обговорили деталі операції.

- Під яким приводом будемо розпитувати місцевих? Адже постане питання навіщо все те? – поцікавилася Ядвіга на початку розмови.

- Якщо «вербувальника» бачили на моїх землях, то туди й варто їхати. – заходилася пояснювати свою позицію.

Чоловіки погодилися з моєю тезою. А я продовжила:

- Мене там не разу не бачили та не знають. Необхідно виправити той недолік. Заразом оглянути мої володіння і познайомитися з управителями.

- Під приводом інспекції? – перепитала Ядвіга.

- Ні. Просто знайомство з володіннями та їх мешканцями. – зробила я уточнення.

- Тоді нам варто їхати центральною дорогою, яка веде вглиб країни. – зазначив Тім, дістаючи та розгортаючи карту.

Я уважно роздивилася мапу та похитала головою:

- Я знайомлюся зі своїм наділом, отже, маю спершу потрапити в столицю володінь. – я ткнула пальцем у жирне коло з підписом «Арблек».

- Але де гарантія, що знайдемо там «вербувальника», або, хоча б отримаємо відомості про нього. – не погодився зі мною друг: - Адже усі піймані «плащі» – провінціали.

Тад кивнув, підтверджуючи інформацію, і зауважив:

- Зате, арештанти зізналися, проїжджали через це містечко. До того ж наголошували, саме там зустріли «вербувальника».

- Так. Тож, гадаю, треба шукати неподалік. - додала я.

- А якщо його там не має? – запитав Єжи.

- То поїдемо далі. – констатував Темський.

- Головне - з чогось почати. – примирливо мовив Тім: - Не хочете вивчати ту дорогу, якою їхали колишні «плащі», зайдемо з іншого боку.

- Логічніше буде завітати до столиці графства й побачитися з місцевим управителем. Можливо, він чи його люди наведуть нас на слід зловмисника. – виказала я припущення.

- Так. Треба поспілкуватися з головами. Їм зазвичай все про всих відомо. – підтримав чоловік.

- Згода — кинув друг.

- Тому, їдемо іншим шляхом. – почала я і нахилилася над мапою, вказуючи маршрут: - Спочатку заїдемо до мого маєтку. Поснідаємо, та розпитаємо місцевих мешканців. Потім… - я провела пальцем по карті показуючи напрямок: - через село і торговою дорогою у бік Арблека.

- Але ж, той шлях не надто популярний. Ним почали активно користуватися лиш п’ять років тому. – зазначив Тім.

- Ти ж не думаєш, що «вербувальник» сидітиме у таверні над центральною дорогою. «Плащ» же не дурний, аби наражати себе на небезпеку натрапити на нас, на шпигунів, чи на робітників служби дізнання. – зазначила я.

- Гадаєш, він десь там, ближче до купецтва? – зробив уточнення друг.

- Якомога далі від нас. Тому й треба його шукати там, де нас менше усього очікують зустріти. – пояснила я.

- Добре. Сподіватимемося, маєш рацію. – погодився Тім: - То коли рушаємо?

- Думаю післязавтра зранку. – запропонував Тад.

Усі погодилися. Ще трохи посиділи, попиваючи вино та розійшлися по домівках, готуватися до подорожі.

***

Наступний день пройшов за зборами в дорогу. Чоловік пішов у справах, а ми з Ярою пакували речі. Після обіду я відпустила служницю і вона пішла до себе. Вони з Єжи зголосилися побачитися. Аби не перешкоджати їх спілкуванню, зайнялася розібранням своїх записів та поскладала папери до купи так, щоб пізніше швидко відшукати потрібне.

Поки перебирала документи, прийшов Єжик і засів з Ярою в кімнаті для слуг. Я ще попрацювала, даючи їм час поговорити. Довівши свої справи до ладу, покрокувала униз. Мала на думці перекинутися з другом дитинства парою слів.

Підійшовши до дверей кімнати тихенько постукала. Почувши відповідь, відчинила стулку та ступила всередину.

Перед собою побачила майже сімейну ідилію. Дівчина сиділа в кріслі за шиттям, а хлопець розвалився поперек вузького ліжка й спостерігав за її діями.

Я одразу ж звернулася до них з питанням, яке цікавило через заплановану подорож:

- Єжи, ти розповів Ярині про свої плани?

- Угу. – відгукнувся друг, замислившись.

- Так пані. Він все розказав. Я трохи за нього боюся, але не можу не відпустити. Йому потрібна ця пригода. – відповіла за коханого дівчина.

- Що вирішили з весіллям? – поставила я питання ребром.

- А що з ним не так? – здивовано перепитав друг.

Він повернувся на ліжку так, щоб мене бачити й втупився питальним поглядом.

- Перенесли церемонію? – спитала я прямо.

- Ні. Навіщо? Весільна церемонія має відбутися за місяць. Впевнений, встигнемо. – пояснив Єжи.

Яра кивнула, не відриваючись від шиття.

- А чому мені не повідомили? – поцікавилася, вже більш спокійно.

- Не встигли. Питання вирішилося лишень учора ввечері. – тихо промовила Ярина.

- Добре. Я, хоч заспокоїлася. – кинула я, попрощалася з ними та пішла відпочивати. Адже завтра на мене чекає довга дорога.

***

Теплий весняний ранок зустрів нас косими променями яскравого сонечка. Ми з Тадом чекали на друзів на невеличкій площі неподалік дому. Спершись на гранітний край іще вимкненого фонтану, стояли та вдивлялися у ранкову імлу сірого міста.

Говорити не хотілося. Та й ні про що було спілкуватися. Усе уже заздалегідь обговорили та підготувалися. Тепер все залежатиме від нас самих та від обставин.

Справа не з легких, тож зараз потребуємо набратися сміливості, аби рішуче довести то все до кінця.

Незабаром, на площі з’явилися Тім під руку з Ядвігою. Жінка наважилася на рішучий крок, і в дорогу одягла незвичний для неї наряд – амазонку нефритового кольору, розшиту золотистим візерунком і короткий плащ в тон.

Не встигли наговоритися, як з вузенької темної вулички вибіг Єжи в лакейському костюмі. Він віддихався й повідомив: передав розпорядження конюху.

Набравшись сил та рішучості покрокували до конюшні, де на нас мають чекати підготовані коні. Так і сталося. Тільки-но підійшли, працівник вивів наших тварин. Тад кинув йому невеличкий мішечок з грішми, й ми скочили у сідла.

Вранці в столиці не багатолюдно. Неквапливо рухаючись без проблем досягли міської брами. Виїхавши за околицю пришвидшили темп і впевнено поскакали знайомою дорогою у бік моїх володінь.

Біля полудня в’їхали у ворота мого маєтку. Щойно спішилися, до нас з-за рогу вибігла кішка. Мірра скакнула до мене й ледь не зваливши спробувала потертися об ноги. Я зупинила тварину й обережно потріпала по вухах. Погладивши по голові, відпустила улюбленицю. Та невдоволено фиркнула й кинулася до Тада. Діставши й від нього крихту пестощів, вона з ображеною мордою гордо задрала хвіст і неспішно покрокувала за нами в дім.

Пройшовши в будинок, покликали слуг. Поки друзі відпочивали, а слуги готували нам сніданок, я переговорила з управителем. Після цього пішла у вітальню до компанії.

Вони весело перемовляючись сиділи хто в кріслах, хто на дивані. Єжи взагалі вмостився на товстому килимі поблизу каміна, обіймаючи кішку. Тваринці було недостатньо уваги тому ластилася до всіх підряд.

Я впала на диван поруч з Тадом і долучилася до розмови. За пів години нас перервала поява хлопчини служки. Він забіг в кімнату й сказав, що сніданок готовий. Ми встали й перейшли до їдальні.

За сніданком обговорили свої дії у разі виникнення форс-мажорів. Більшість була впевнена, все пройде добре й нам легко вдасться взяти «вербувальника». Та особисто я мала сумніви, щодо того.

Поснідавши, неквапливо зібралися й вирушили в дорогу. Вирішили слідувати наміченому плану, тож далі рушили через село.

Повільно трусили широкою центральною вулицею повз мальовничі біленькі хати розмальовані різноманітними візерунками та квітковими мотивами. Народу вдень у селі було небагато. Усі працюють, тому зустріли лише жіночок, що скупчилися під однією з хат за роботою. Вони провели нас зацікавленим поглядом та почали перешіптуватися. Проте, я на плітки не зважала. Інші тим паче не реагували.

Залишили позаду говірку компанію та виїхали з населеного пункту. Скоро почнеться ліс, який уже буяв різнокольоровою молодою зеленню. А на узліссі тулився будиночок знайомого нам лісника.

Під’їхавши, побачили ідилічну картину. У дворі на колоді сидів мій садівник та завзято вимальовував на аркуші дешевого жовтуватого паперу. Поруч на траві розвалилася войовничого вигляду жінка з книжкою у руках.

- День добрий. – звернулася до них я.

- Добрий, пані. – погодився лісник, відриваючись від роботи.

- Добрий, добрий. – підтримала його воїтелька, відкладаючи фоліант.

- А що ви ото малюєте? – спитала я у садівника.

- Та от думаю, куди у вашому парку посадити нові кущі. Може маєте побажання. – промовив робітник.

- Не маю. Мені байдуже. Саджайте де хочете. Тільки залиште галявинку для тренувань.

Той кивнув і повернувся до схеми.

- Я прослідкую. – сказала жіночка, кинувши на свого чоловіка уважний погляд.

- Добре. – посміхнулася я.

Тут наблизився Тад і вступив у розмову. Він поглянувши на талмуд, розгледів назву й присвиснувши прокоментував:

- А пані професіонал!

- З чого ви те взяли! – непривітно мовила воїтелька.

- Бо то популярний та один з найкращих підручників з тактики. – пояснив Тад кивнувши на книгу.

- Звідки вам те відомо? – нервово кинула жінка.

Темський загадково посміхнувся, а я вирішила розрядити атмосферу, тому влізла з реплікою:

- Дозвольте відрекомендувати мого чоловіка воєводу полянської армії Тадеуша Темського.

Коханий кивнув, спокійно дивлячись на спантеличену воїтельку.

- Виб-б-бачте. – протягнула та, й після нетривалої паузи спитала: - Може, мені поїхати з вами? Допомогти, те се?

- Не треба. Краще залишайся тут. Пригледь за селянами. Раптом що — допоможеш хлопчині зі служби дізнання. Він тут один на трійку сіл.

- Так, пані. – коротко відповіла й розслабилася.

Попрощалися й поскакали далі. Лиш вслід почулося здивоване:

- Нічого собі я вибрала місце для життя. З такими господарями.

Ми з Тадом перезирнулися й тихенько усміхнулися.

Битий шлях сірою лінією лягав під копита. Ми рухалися до мети, трошки пришвидшивши темп за межею населеного пункту. Навкруги лежала мальовнича місцина. На горизонті синьою стрічкою повільно пливла річка, оточена різнобарвним лісовим масивом.

Наша компанія скакала вперед, а ліс густішав. Вже не було видно ані річки, ані горизонту. Дорогу оточували дерева вкриті молодим листям яскраво червоних відтінків та світлою зеленню.

Потроху наближалися до найзеленішої місцини на нашому шляху. Скоро в’їхали у величезний коридор створений гілками дерев, котрі стояли над дорогою. Гілля перепліталося високо над нашими головами, утворюючи шатро крізь прогалини, у якому проглядали сонячні промінчики.

На цьому відрізку я відстала від подорожніх. Заворожена красою, неквапливо рухаючись, роздивлялася цю дивовижу, затамувавши подих.

Виїхавши з тунелю опанувала себе й роззирнулася. На мене чекала Ядвіга, притримуючи свого сірого скакуна, який рвався вперед. Порівнялися і подруга завела неспішну бесіду. А трохи згодом, коли узбіччям потягнулися поля поділені невисокими дерев’яними парканчиками на рівні квадрати – сектори, вона почала просвітницьку діяльність моєї персони.

- Дивись, оце місцеві господарські насадження. Тут селяни вирощують овочі й трави.

- Угу. – не зацікавилися я розповіддю. Мені абсолютно байдуже, над чим вони там працюють. Тим паче я в тому зовсім не розбираюся.

- Ось це… - вказала на невеличкі рослинки, котрі пробивалися із землі: - пшена.

- Те з чого роблять тутешній хліб? – попросила я уточнення.

- Так. – підтвердила та.

Хліб у цьому світі на смак схожий на щось середнє між житнім хлібом та здобною булочкою, наче змішали два види борошна.

А Двіга далі повчала:

- Ото сорто. – показала жінка на сектор з мініатюрними рослинками, які мали кругленькі листочки.

- З нього варять кашу?

Ядвіга кивнула та продовжила демонструвати:

- Отут – гача.

Ще одна каша, яка зараз виглядала, як мізерні травинки з краснуватими гостренькими листочками.

- Чому назва така дивна? – запитала я, аби перемикнути увагу подруги на інше явище.

- Бо цю рослину завезли з одного з віддалених островів. Так склалося, що слово з невідомої мови перекочувало до нашої.

- Зрозуміло. – відреагувала я, вигадуючи чим іще відволікти її.

- А отам – продовжувала вона: - овочі.

- Досить. Прошу тебе. Голова уже пухне. – не втрималася й спробувала зупинити її. Не можу більше слухати.

- Як же? Тобі ж необхідно знати, що і навіщо вирощують твої селяни. – суворо прокоментувала та.

- На біса? Мені начхати на те, над чим вони там працюють. Я все одно на тому не розуміюся. Дома в ботаніці не розбиралася, а тут взагалі… - я лиш розвела руками та пришпорила кобилу.

Подруга продовжила плентатися позаду. А я потребувала спокою, аби опанувати себе. Щойно я видихнула та зібралася з думками, мене наздогнала Ядвіга, а слідом і Єжи.

- Дівчата, не сваріться. – втрутився лакей.

Подруга пирхнула, а друг промовив примирливо:

- В Ані інші погляди на управління. От і все. І, так, на рослинах вона дійсно погано знається тому їй не зрозуміло. – м’яко мовив хлопець.

Трохи проїхали втрьох. Потім я нагнала Тада і Тіма, які скакали попереду. Чоловіки гомоніли, та коли я приєдналася, припинили розмову.

Далі їхали мовчки. Я роздивлялася краєвиди, намагаючись запам’ятати усе навкруги. Над дорогою тягнулися поля і луки.

Нам не траплялися подорожні. То на краще.

Вечоріло. Сповільнилися, щоб перекусити загорнутою в дорогу випічкою. Пізніше з’їхавшись усі разом обговорили ситуацію.

- До містечка недалеко. Можна не ставати на ночівлю. Встигнемо до вечора доїхати, а там знайдемо більш затишне місце на ніч. – запропонував Тад.

- А якщо спізнимося, ночуватимемо під мурами? – невдоволено кинув Тім.

- Дістанемося вчасно. Сонце ще тільки почало хилитися до обрію. Маємо години три – чотири до темряви. – підтримала я чоловіка.

- Так. До того ж не хочеться ночувати в полі. Он на горизонті село. Може, там знають, о котрій у місті зачиняють браму. – пристала на наш бік Ядвіга.

- Тим паче можемо знайти прихисток в селі. – погодився з нами Єжи.

- То спробуємо встигнути. – кинув Тім, котрому довелося прийняти думку більшості.

Пришпорили коней й у швидкому темпі поскакали до поселення, хатинки якого виднілися на обрії.

Почали траплятися подорожні. Повз нас прокотила пара купецьких караванів і пронісся посланець.

Поблизу селища почав з’являтися місцевий люд. Спочатку угледіли підстаркуватого селянина, який випасав худобу. Домашня скотина тут не така, як я бачила у рідному світі. Чоловік гнав істот схожих на кіз, але з довгими пухнастими хвостами та великими закрученими рогами. Худобина була волохатою і низенькою.

Перед в’їздом до населеного пункту побачили дівча років десяти на вигляд, котре зупинилося край дороги. Дитина пильно слідкувала за довіреною їй домашньою птицею. Великі сизі птахи формою нагадували гусаків, проте мали довгі червоні дзьоби, як у лелек, та шиї, наче у лебедів.

Промайнувши дівчинку з пташками, під’їхали до крайньої будівлі, з якої починалася багате село, точніше купецький хутір. Поселення складалося з десятка хат, постоялого двору, конюшні, та трьох торговельних точок з різноманітним, корисним у подорожі крамом.

Проїхавши широкою вулицею, єдиною тут, опинилися на центральній площі. Народу навколо не було, тож ми роззирнулися, та вже хотіли зайти в якусь лавку й поспитати, що тут і як. Аж раптом, з однієї з будівель вийшов знайомий купець. Один з тих, хто був представником від торгівців на підписанні союзного договору. Тад покликав його. І коли той підійшов до нас, обмінялися вітаннями і я поцікавилася:

- Чи не знаєте, ви пане, о котрій в Арблеку зачиняють браму? Встигнемо дістатися?

- Встигнете, пані. Не хвилюйтеся. Ворота зачиняють опівночі. Можете не поспішати. Я тут часто їжджу. Можу вас запевнити, часу у вас вдосталь.

Я подякувала купцю, перекинулися парою етикетних фраз і попрощалися. Торговець пішов до конюшні, а наша компанія рушила далі.

Виїхали з села й знову попрямували, минаючи поля розкреслені на квадрати. Неслися наїждженим трактом у напрямку запланованої зупинки. Ще трохи й будемо на місці.

Години дві пустим битим шляхом, і от, уже під’їжджаємо до столиці моїх володінь.

Місто мало дві брами, які виходили на головні дороги. Купецький шлях годував його й вотчину, та заохочував містян трудитися на благо власних кошелів.

Столиця графства привітала володарку розчахнутими дерев’яними стулками воріт, поруч, з якими на сірих мурах красувалися полотна з витканими на них гербами: на одному мій, на іншому – символ країни.

Заїхавши у місто, спішилися. Віддали коней хлопчику, котрий одразу ж підбіг до нас. Той забрав тварин на конюшню, а ми відійшли в сторону, обговорити план на вечір. Втома від дня проведено у сідлі давала про себе знати. Не хотілося нічого, окрім ситної вечері та м’якого ліжка. Тож погомонівши, прийняли рішення когось розпитати, де знайти усе вищезгадане.

Першочергово пішли пройтися містом й пошукати якусь таверну. Попрямувавши вузенькою вуличкою, скоро вийшли на широку центральну вулицю. Тут Арблек постав перед нами у всій красі. Нас оточували невеличкі двоповерхові будиночки з сірого каменю, вкриті червоною черепицею. Яскраві дахи виблискували в останніх променях сонця, наче в казці.

Крім того, вздовж центральної вулиці тягнулася алея. У великих квадратних отворах посаджено симпатичні деревця, котрі розпускали молоденькі бордові листочки. Під ними буяла зелена травичка, між якою ховалися польові квіточки.

- Симпатично. – оцінила я оточення та попрямувала разом з усіма до повороту на іншу вулицю, що здавалася більш гамірною.

Раптом, з-за рогу нам на зустріч вийшов високий кремезний чоловік. Хутко зупинили його, адже місцевий може підказати, де тут шукати таверну чи готель.

Немолодий уже чоловік у чорнявому волоссі, якого проглядали сиві пасма, пильно придивився до нашої компанії та мовив:

- Ви ж гості зі столиці? Правильно? Здається, там я вас бачив. На урочистостях.

- Так. – відповіла: - Я – Аннета Черниська, це – мій чоловік Тадеуш Темський, а там – я вказала за спину, де стояла уся інша компанія – наші друзі.

- Ой, пані графиня, а я й не знав про ваш приїзд. Я – міський голова Арблека. Мене звуть Томаш Дельский.

- О, то ви нам презентуєте місто?! – з надією поцікавилася я.

- Так, пані. Ходімо до ратуші й в моєму кабінеті усе обговоримо. — мовив він і повів нас містом.

- Сподіваюся ви до нас не з інспекцією. – нервово поцікавився управитель.

- Ні. Боронь Боги від такої роботи. Просто подорожуємо. – примирливо відказала.

Завернули за ріг, пройшли трошки вулицею до високої будівлі з білого мармуру з широким ґанком і колонами по кутах ґанку й декоративними вежечками на горі…

Зайшовши всередину, привіталися з охоронцем і покрокували до кабінету. Піднялися широкими сходами на другий поверх, звернули у вузький коридор. Зупинилися біля третіх дверей. Дельський відчинив нам, і ми по-одному зайшли в його кабінет.

Робоче приміщення голови Арблека – просте та функціональне. Великі вікна, через які у кімнату падали останні промені сонця, що заходить, прикрашені світлими шторами. Під вікнами – масивний стіл із дорогого світлого дерева. Навколо – пара різьблених стільців, і в кутку біля столу – крісло для відвідувачів.

Дельський пройшовся приміщенням, зайняв своє робоче місце й кивнув нам розсаджуватися. Ми з Тадом зайняли крісло. Тім з Ядвігою узяли стільці та приставивши їх ближче до столу, сіли пліч-о-пліч. Лакею меблини не вистачило. Єжи довелося збігати в приймальню й принести собі стілець. Осідлавши його, хлопець прилаштувався неподалік.

- Першочергово, хотіла б спитати вас, є у місті хороша таверна чи готель? – почала я.

- Пані графине, — відповів управитель посміхнувшись: - Ще мало знаєте про свої володіння. Тому розповім. Насправді у вас в столиці є будиночок, на кшталт резиденції володаря. Не хвилюйтеся там чисто й все у хорошому стані. Моя дружина за тим пильно слідкує. Вона найняла жінку, щоб там постійно прибирала. Також, знаходить людей, коли треба щось полагодити… Тож сміливо вирушайте туди. Гадаю, працівниця не відмовить вам і зготує вечерю.

- Яка удача! – вигукнула Двіга.

Стомлена й зголодніла я, відповіла вдячним кивком. Друзі мене підтримали усмішками.

- Відправите когось нас провести. І знайдете того, хто зможе завтра показати нам місто. – попросила я.

- Неодмінно.

- І ще дещо. – почав Тад: - Є у нас одне слизьке питаннячко…

- Мовчатиму. – посерйознішав голова, зрозумівши, ми тут не просто як туристи.

- Чи не траплявся вам тут підозрілий тип? У білому… - спитав чоловік.

- Ні. Проте пройшов поголос про схожу особистість. Здається, в одного купця з каравану втекли охоронці через схожого типа. Він там їм наговорив чогось… переманив, чи що, не знаю деталей.

- Добре. Почнемо із цього. – долучилася я до діалогу.

- Можете влаштувати мені зустріч з очевидцями цієї пригоди? – висловив своє прохання Тад.

- Так. Без питань. Вони зараз у місті. Вчора прибули. Завтра я з ними переговорю й післязавтра матимете змогу з усіма зустрітися й розпитати. Якщо, затримаєтеся на пару днів.

- Не проти. – видали хором.

Вже зібралися прощатися й розходитися, аж раптом, двері різко відчинилися й у кабінет забігла стривожена жіночка. Немолода розтріпана шатенка підбігла до голови й гнівно викрикнула до нього:

- Ти ж обіцяв вечеряти вдома! В нас, між іншим, сьогодні гості! А тебе нема. Як це розуміти?!

- Не сварися. Бачиш, у мене люди. Зараз я розберуся з їхньою справою й підемо до дому. – з теплою посмішкою мовив чоловік.

- Так. Майже закінчили. Уже розходимося. – мовила Ядвіга, аби допомогти заспокоїти дружину голови.

Жіночка замовкла і завмерла роздивляючись нас. Управитель міста тим часом підвівся, пройшов до дверей і визирнувши, когось покликав.

- У тебе важливі гості, а я не готова. – спантеличено промовила жінка, зважаючи на свою просту темну сукню.

- Подорожували повз, заїхали познайомитися. – примирливо мовила я.

- Це наша володарка, пані графиня Черниська. – представив мене голова: - Та її чоловік. – завершив він.

- Ох, пані, чого ж ви не повідомили. Нічого ж не готово. – сплеснула руками вона.

- Не хвилюйтеся. Головне, дім у належному стані. – заспокоїла я першу леді Арблека.

Тут до кімнати забіг хлопчина підліток. Рудий і увесь у веснянках.

- Проведи пані графиню та її супровід до графського будиночка. І завтра покажеш їм місто. – наказав управитель й підійшов до дружини.

Поки вони щось тихо обговорювали, ми встали, коротко попрощалися й пішли за провідником.

Дорогою познайомилися з ним. Хлопець виявився учнем секретарки міського голови. Допомагав їй з паперами та бігав по дрібних дорученнях.

Надворі звечоріло. Арблек накрила темрява. Лиш у вікнах сірих осель мерехтіло нестійке світло свічок. На вулиці пустка, тому рухалися доволі швидко, попри втому. Хотілося, нарешті, повечеряти та завалитися спати.

Довівши нас до потрібного будиночка в центрі міста, провідник пообіцяв наступного дня у полудень організувати для нас екскурсію, та пішов.

Симпатична будівля вирізнялася поміж навколишніх тим, що здавалася трохи багатшою, за домівки купецтва. Невеличкий добротний будиночок з каменю, доглянутий, охайний, проте необжитий.

Наша компанія поквапилася зайти туди. Всередині, планування нагадувало мою столичну оселю. Вузький коридор вивів нас у вітальню. Затишну кімнату освітлював лиш один канделябр на сім свічок. Та ще яскраво палав камін, додаючи світла та тепла. В цій оздобленій синім кімнаті знайшовся широкий шкіряний диван та пара крісел. В кутку кімнати стояв компактний дерев’яний столик, прикрашений тонким різьбленням.

Не встигли розсістися, як прибігла служниця, бо почула нашу появу. Привіталися познайомилися й попросили жіночку приготувати вечерю. Вона пішла, залишивши нас очікувати.

Ми з Тадом влаштувалися в кріслі біля каміна, сусіднє зайняв Єжи, а на дивані всілися Тім з Ядвігою. За час, який знадобився служниці на приготування їжі, обговорили подальші плани.

- Доведеться затриматися у місті. – констатувала я.

- Так. Маємо шанс знайти тут зачіпки щодо «вербувальника», дізнатися про його діяльність та імовірне місце перебування. – зазначив Тад.

- Тому тут і залишаємося, поки не витрясемо усю інформацію. – підтримав нас Єжи.

- Ви маєте рацію. Ті хто з ним бачився, можуть навести нас на слід. – погодився алхімік.

А Двіга перевела розмову на більш важливу тему: - Що робитимемо завтра?

- Сходимо на екскурсію. – запропонувала я.

- Ввечері я і Тім, — Тад питально подивився на приятеля, той кивнув, тож голова шпигунів продовжив: - підемо до міського голови й поговоримо. Поспитаємо кого тому довелося вмовити з нами поспілкуватися та чи є сенс тут сидіти. – повідомив свій план голова шпигунів.

- А ми відпочинемо. Якщо ти пообіцяєш мені все розповісти. – промовила я, свердлячи поглядом чоловіка.

Той дав слово і я заспокоїлася.

Нас покликали вечеряти до їдальні. Зайшовши розсілися за довгим столом, котрий займав майже увесь простір. За їжею перемовлялися щодо можливих розваг у містечку й розглядали приміщення. Інтер’єр такий, як мала у маєтку, проте у зменшеному вигляді.

Повечерявши, піднялися нагору вузькими дерев’яними сходами. На другому поверсі — дві спальні: одна на одну сторону дому, інша на протилежну. Обрали де відпочивати й розійшлися по спальнях. Ми з Тадом зайняли ту, що виходила на головну вулицю, Тім з Ядвігою оселилися в кімнаті навпроти, а Єжи залишився спати унизу — у вітальні на дивані.

Я в передчутті довгоочікуваного відпочинку, відчинила двері та ступила всередину. Кімната оздоблена в зелених тонах: стіни, покривала на широкому ліжку посеред кімнати, оббивка крісла, котре стояло під великим вікном, завішаним товстими шторами. У кутку - стіл з темного дерева. Поблизу - дерев’яний стілець до пари. На столику біля ліжка розміщувався свічник на три свічки, що заливав кімнату теплим світлом та запахом таючого воску.

Я підійшла до ліжка та втомлено присівши на нього стягнула чоботи. Відкинувши їх у бік, впала на широке м’якеньке ліжко. Тад роздягся й влаштувався поруч, нахабно поцупивши ковдру. Я накрилася покривалом і відвернувшись від чоловіка, відключилася обіймаючи подушку. Крізь напливаючий сон відчула, як коханий притис мене до себе.

***

Лишень годинник пробив полудень, провідник постукав у двері. Пустивши його, привіталися й одягнувши плащі та капелюхи вийшли на вулицю.

Хлопець натхненно розповідав про місто. Показував кожен закуток. Спочатку обійшли центральну частину Арблека. Де помилувалися архітектурою та творінням дружини міського голови, це — та жіночка, яку вчора зустріли в кабінеті керівника міста. Вона вигадала прикрасити центр клумбочками й симпатичними деревцями.

Майбутній секретар повів нас на центральний базар, де вирувало життя торгового містечка. Пройшлися рядами, купили кілька дрібниць, та пішли далі. Він показав нам пару таверн, в одній з яких пообідали. Решту дня, пробіглися бідними районами. Там не знайшлося нічого цікавого. Лиш розруха та простота.

Повернулися додому, коли вже починало вечоріти. Перекусивши прикупленими дорогою смаколиками, ми з Ядвігою провели Тада й Тіма на розмову з Дельським і влаштувалися у вітальні.

Щойно наші чоловіки пішли, на порозі з’явилася дружина міського голови. Жіночка бажала поспілкуватися про деталі щодо догляду за будинком. Покликавши служницю, яка виконувала основні функції з цього питання, ґрунтовно все обговорили.

Поки базікали прийшли Тад із Тімом з новинами. Заледве попрощалися з візитеркою, я відпустила працівницю й причепилася до коханого з розпитуваннями:

- Що там? Вдалося щось дізнатися? – схвильовано видала я.

- Завтра матимемо змогу переговорити зі згаданими купцями. Вони зголосилися розповісти, що знають про цю історію. – почав Темський, всідаючись поруч зі мною на дивані.

- Може, проллють світло на ситуацію. – зраділа я.

Тім присів у крісло й зазначив:

- Доведеться затриматися іще на день.

- Нічого. Знайдемо чим зайнятися. – мовила Ядвіга.

- Так. – підтримала я подругу. Мала на меті покопирсатися в бібліотеці, наявній у цьому будинку.

Так просиділи до пізньої ночі.

***

Наступного дня я теж прокинулася пізно. Мене розбудило сонечко, котре настирливо заглядало у вікно припікаючи мені обличчя. Я відвернулася, та це не дало вагомого результату. Почало припікати вухо. Я ще трохи покрутилася, та невдоволено сіла на ліжку й розліпила заспані очі.

Тад уже давно встав і я знайшла чоловіка неподалік. Він сидів у кріслі під вікном і читав якусь книгу. Точніше тоненьку брошурку, чи то зошит. Я покликала коханого, той відірвався від опусу й поглянув на мене.

- А?! – спитав чоловік спантеличено.

- Знайшов щось важливе? – спитала я підводячись з ліжка.

- Так. Є дещо… - мовив Тад, спостерігаючи за мною.

Я накинула халат, підійшла до чоловіка й всівшись йому на коліна обійняла та зазирнувши в очі поквапила:

- Розповідай, що там за сенсація. – вказала я рукою на книжку.

- Це щоденник твого попередника. – тихо й неквапливо почав коханий, заходячи з далеку.

- В сенсі? – здивувалася я такій заяві.

- Того, кому твої землі належали раніше. – пояснив чоловік.

- Що нового вдалося про нього дізнатися? – поцікавилася я.

Знала про те небагато. Попередній граф помер, не залишивши спадкоємців і землі з десяток років перебували під керівництвом корони, себто були нічийними.

- Твій попередник загинув за дивних обставин.

- Якась темна історія? – зробила я уточнення.

- Так. Вбивць не знайшли. Відшукали лише понівечене тіло у річці.

- То що тут дивного. Конкуренти й вбили.

- Не все так очевидно. – посміхнувся чоловік: - Графа прибрали.

- Це вже серйозно. А чому?

- Він занадто багато знав. До речі, теж працював на Червонського.

- І що нам дасть історія його короткого життя? – незрозуміла я натяку.

- Оце. – Тад показав мені зошита: - Щоденник, де записано майже все, йому відоме. Там наявна цікава інформація щодо нашої справи.

- Про «плащів»? – здивувалася я: - Вони тоді існували?

- Так. Якраз Років з двадцять тому й почалася колотнеча з опозицією. З’явилися ті, хто хотів повернути абсолютну монархію.

- Ідіотизм, міняти демократію на авторитаризм. – пробуркотіла я.

- Так от, — продовжував чоловік: - Тут зазначено, ця організація утворилася в той час, коли в Раді головував батько Януша. То старший Червонський почав боротьбу за збереження форми правління, яку маємо зараз.

- І що? – не витримала я повільного плину оповіді.

- Граф на той час був членом Ради. Підтримав голову, а коли той вирішив піти у відставку, допоміг його синові отримати владу.

- Так. Це вже цікаво. То він натрапив на «плащів»?

- Майже. Служив Янушу і вліз в одну аферу. Політичну інтригу, якщо бути точним. Того дня мав побачитися з одним типом, й одержати таємні листи.

- Втім? – поцікавилася я розуміючи, от і підступ.

- Граф з тієї зустрічі не повернувся. Після цього Януш став обережнішим у питаннях підбору працівників.

- Отже, попередник потрапив у засідку. Його вбили, а князь не отримав документи.

- То були не прості папери. То свого роду компромат на Червонського.

- І він зник?

- Знищив довірений слуга графа. Тут вкладено записку написану корявим почерком – Тад показав мені папірець: - в якій йдеться: лакею вдалося втекти разом з паперами. Опинившись в безпеці, той спалив листи.

- Добре. Але, що нам дає ця історія?

- «Плащі», імовірно, копають під усих нас і можуть завдати удару будь-якої миті. Тому я й узявся за цю справу особисто. Цей щоденник запевнив мене в тому, що не дарма. До того ж тепер знаємо, звідки ноги ростуть у цієї історії.

- Ага. І чому вони причепилися до Червонського. – погодилася я.

Ще трошки посиділи разом, а потім Тад пішов допитувати купців, а я потягла подругу до бібліотеки, шукати відомості про попередника чи опозицію.

Просиділи там увесь день, та ніякої користі з того не отримали. Відшукали лиш трійко листів графа, котрі підтверджували отриману зі щоденника інформацію.

Я втомлена й розчарована залишила бібліотеку й покрокувала у вітальню. Ядвіга припленталася за мною. Впали в крісла біля каміна. Я покликала служницю й попросила принести нам вина.

Тут скрипнули вхідні двері й у будинок зайшли чоловіки. Знайшовши нас, розмістилися у вітальні. Тім став під вікном і втомлено втупився у пейзаж за ним. Тад влаштувався поруч з каміном й опираючись на камінну полку поглянув на мене.

- Вдалося щось відшукати? – поцікавився коханий.

- Нічого суттєвого. Самі лише старі листи. – я простягнула коханому знахідку.

- Хоч щось. – зітхнув той, та закінчити думку не встиг.

До кімнати зайшла служниця, хутко подала напої та ретирувалася. А ми попиваючи, продовжили розмову.

- А ви щось дізналися? – спитала я Тада.

- Так. В нас ситуація набагато краща. – охоче відповів коханий.

- Є важлива інформація? – стрепенулася Ядвіга.

- Ага. – кинув Темський і відпивши вина пояснив: - Типа схожого на «вербувальника» зустрічали в таверні у селі неподалік звідси. Купці там зазвичай зупинялися. Вони бачили чоловіка, який весь час стирчав у обідньому залі, наче когось виглядав. Пізніше, підозрюваний зманив охоронців одного із купців.

- І що говорять про того дивака? – поцікавилася я.

- Завжди в білому й ні з ким з місцевих не знайомий. Спілкується з подорожніми, розпитує. Розмов не чули, та купцям здалося: вмовляє співрозмовників.

- Ну все, як розповідав Мірек! – вигукнула Ядвіга.

- Отож-бо! – погодилися з подругою.

- Схоже на те. – резюмував Тад.

Двері знову відчинилися, і в кімнату зайшов Єжи, котрий цілий день вештався містом, вивчаючи околиці.

- Містяни побоюються того типа, про якого вам розповіли купці… - почав з порогу.

- В чому це проявляється? – поцікавилася Ядвіга.

- Намагаються з ним не зустрічатися та не спілкуватися. – мовив лакей.

- Чому? – поцікавився Тім.

- Пішов поголос, він кудись вербує молодих хлопців. Містяни бояться, що мова йде про банду розбійників. – пояснив той.

- От що собі навигадували! – присвиснула я.

- Тому нам його так легко здали. – пробурчав Тад.

Єжи лиш розвів руками.

- То коли їдемо далі? – спитав Тім, переводячи розмову на іншу тему.

- Завтра у полудень — виїжджаємо. – сказав Темський.

- Так. Не можна на довго відкладати. Раптом «вербувальник» втече. – погодилася я.

Оточення підтримало мовчазними кивками.

***

Наступного ранку, ледь дочекавшись полудня, наша компанія рушила на конюшню за транспортом. Забравши скакунів одразу ж скочили у сідла та кроком проїхали через усе місто. Перетнувши Арблек виїхали через другі ворота, які виходили на потрібну нам дорогу.

Вночі пройшов дощ, тож волога ґрунтовка без зайвого пилу лягала під копита наших коней. Пришвидшили темп і поскакали до села, яке згадували купці у своїх розповідях.

Пара годин пустою дорогою, минаючи поля, і ми під’їхали до місця призначення. Поблизу населеного пункту, вдалині на луках виднілася худобина, а соковита травичка підходила до битого шляху. Невдовзі перед нами з’явився дерев’яний вказівник з чудернацьким малюнком вицвілою фарбою, та чітким написом великими чорними літерами.

- «Темнопілля»! - прочитала Ядвіга вголос і прокоментувала: - Чудернацька назва!

- Нічого дивного. На батьківщині я й не таке бачила, й чула. Ця – ще нормальна. Нашорошує, та, гадаю, логіка в тому колись була. Давно. – висловилася я.

Друзі мовчки стиснули плечима і ми ступили на бруковану центральну вулицю мальовничого села. Повільним кроком процокотіли повз охайненькі білені хати під сірими стріхами. Хатки розмальовували, хто як міг. В когось – яскраві візерунки, там он — квіткові мотиви, а тут — ціла картина сільського життя на цілу стіну. Усе це оточено плетьнями, де-не-де прикрашеними горщиками.

В одному з дворів порався селянин. Його Тад і покликав.

- А чи не зустрічали ви в селі дивакуватого чоловіка? Такого кремезного, у білому. Кажуть, постійно сидить у шинку. – спитав він.

- Чув про такого. Он оту хату орендує. У вдови. З’являється там лиш на ніч.

- Зрозуміло. То де нам його знайти? В таверні кажете?

- Так. Отам. – вказав рукою за поворот чоловік.

- Дякуємо. – відповіли хором, попрощалися та попрямувала шукати таверну.

Трохи проїхавши вулицею, звернули куди вказував місцевий, і побачили велетенський постоялий двір. Зупинилися там. Щойно спішилися, відразу прибіг хлопчик служка й забрав коней. Пройшли у довгу білену будівлю на два поверхи, над дверима, якої висіла старанно вимальована вивіска.

Потрапили всередину величезного обіднього залу заставленого масивними столами з дерева та лавами. В одному кінці зали вбачалася стійка, за якою розмістився хазяїн закладу й лінивими викриками ганяв подавальниць, що то вибігали з дверей за стійкою, то забігали в кухню. Тад з Тімом одразу ж рушили туди.

Утрьох націлилися на столик у кутку й хутко зайняли. Розсілися і зупинивши подавальницю, яка пробігала повз, замовили вина.

Поки чекали на замовлення, спостерігали, як Тад з Тімом намагаються розговорити хазяїна. Та скоро принесли напій, й ми перемкнули увагу на нього. Наповнивши прості металеві кубки, випили та стали придивлятися до оточення.

Відвідувачів в таверні було небагато, лише третина столиків зайнята. Дві компанії сидять перемовляються через стіл одна від одної, щоб не заважати. Он там пара закоханих перешіптується у кутку попиваючи вино. А за дальнім столиком, неподалік сходів, що ведуть на другий – жилий поверх, сидить кремезний чоловік у білому. Він не одразу привернув увагу. Зате, за нас його погляд зачепився намертво.

Я знову обвела очима приміщення, придивляючись до кожного відвідувача. Аж коли зупинилася на невиразному чолов’язі, котрий крутив у долонях кубок. Поряд на столі стояла пляшка. Я помітила, як той свердлить поглядом мою подругу. Точно на думці не має нічого хорошого. Я нашорошилася. І не дарма. Адже тієї ж хвилини, підозрюваний підвівся й самовпевнено покрокував у наш бік.

Чоловік обперся на стільницю поставивши лапи поруч з Ядвігою й нахабно поглянув на неї. Вона відвернулася. Той натяку не зрозумів і схопив її за передпліччя промовляючи:

- Такій кралі не місці в цій сумній компанії. Нумо, ходімо зі мною. Я тебе розважу.

На його обличчі заграла сальна посмішка.

Ядвіга висмикнула руку й жорстко кинула відмову. Той не зважив на її слова і спробував витягти її з-за столу. Подруга злякалася і заклякла від жаху, рефлекторно пручаючись. Тоді втрутилася уже я.

- Якщо жінка сказала «ні», це означає «ні» з приставкою «ніколи». - суворим тоном промовила я. Водночас під столом обережно витягала з чобота кинджал.

- А ти взагалі не лізь! – гаркнув той.

Я різко випростала руку й пришпилила тонким лезом його кисть до стільниці. Він зашипів від болю й спробував мене дістати. Та я відсахнулася, висмикнула кинджала й метнула у викидайла, який ішов нас рознімати. Амбал – викидайло схопився за плече, в якому стирчав кинджал і тимчасово вибув з бійки.

Я хутко підвелася та скочила на стіл витягаючи шпагу. Водночас підкріплення обвинувачуваного, котрий вив над розпанаханою кистю, сидячи на підлозі, поскакувало з лав й теж узялося за зброю. Я скакнула на здорованя збиваючи того з ніг. Не давши йому піднятися, всадила клинок у серце.

На ґвалт прибігли наші чоловіки та взяли на себе трьох інших. Іще один пер на мене ззаду. Я різко розвернулася й проштрикнула нападника шпагою наскрізь. Копняком скинула тіло з леза й поспішила на допомогу чоловікам. Зняла ще одного кинджалом. Тад уже прикінчив двох. Третій пав жертвою Тіма.

Поки билися з групою підтримки «вербувальника», той очуняв і намагався відступити. Але натрапив на засідку під нашим столом. Там, під наглядом лакея, ховалася Ядвіга. Вона схопила його за ногу та смикнула. Здоровань не втримав рівновагу й розтягнувся на підлозі. Та одразу ж отримав від Єжи палицею по голові. Тад і Тім підхопили «вербувальника» під руки та ривком поставили на коліна.

Єжи швидко привів обвинувачуваного до тями й почали розмову з винуватцем «інциденту».

Я вклала зброю у піхви, підійшла й спершись на сусідній стіл втупилася жорстким поглядом у полоненого.

- Хто ти і який стосунок маєш до «плащів»? – суворим тоном запитала я.

- Я вам нічого не скажу. Тварюки. – прошипів «вербувальник».

- Погана відповідь. – стервозно прокоментувала я.

Тад і Тім синхронно копнули полоненого. Той скривився.

- Коли моя дружина питає – треба відповідати! – кинув Темський.

- Спасибі любчику. – усміхнулася я чоловікові й повернулася до допиту.

- Ще раз питаю, Хто ти? – сухо мовила я суворо дивлячись на жертву.

Той мовчав. За що дістав новий копняк від Тада і Тіма. А Єжи підставив тому під носа свою палицю.

- То що, будеш говорити? Чи нам докласти зусиль? – спитала я стервозним тоном.

- Добре, добре. Скажу, що знаю. – вигукнув той і засіпався. Але сили були рівні. Чоловіки його не випустили.

- То, хто ти? – втретє запитала я, втрачаючи терпіння.

- Я — Немир Дольський. – прохрипів полонений.

- Який стосунок маєш до «плащів»? – продовжила я тим же тоном.

- Я – агент братства «Білих плащів». – видав той зухвало. Його знову вдарили.

- Яку роботу виконуєш для «братства». – останнє слово я виплюнула.

- Я вербував нових членів. Та тепер виженуть. Все через вас. – зло відповів той.

За це дістав пару ударів. Та від розмови нас відволік шум на сходах. Хтось спустився й зупинився посеред дерев’яної конструкції. Ми синхронно повернули голови туди.

На сходах став, поклавши руки на поруччя, знайомий молодик. Темне кучеряве волосся. Зелена сорочка й чорні штани. А ще, смарагд у каблучці.

- Мірек?! - вигукнула Двіга першою.

Вона щойно вилізла з-під столу й старанно обтрушувала свою дорожню сукню.

- Серевський! – вигукнули чоловіки дуетом.

- Він самий. – засміявся хлопець.

- Збіг. – пробурмотіла я. Та у тиші, яка оповила приміщення, мене почули.

- Ніяких збігів. Я тут через того, кого ви нещодавно схопили. – пояснив кучерявий.

- Навіщо? – тихо запитала Двіга.

Й під уважними поглядами оточення, що залишилося в залі слідкувати за ситуацією, пролунала відповідь:

- Я шукав його з того дня, коли мене виключили з «плащів». Хотів допомогти вам і заразом помститися цьому покидьку за підставу. Та бачу ви мене випередили. То з радістю посприяю розслідуванню.

- Як? – сухо кинув Темський.

- Я можу підтвердити, навіть в суді, якщо знадобиться, що ця людина — вербувальник у братстві «білих плащів». Він обманом затягнув мене у це болото. – промовив хлопець.

- От сволота! – вигукнув обвинувачуваний та спробував вирватися. Його втримали, копняками нагадали про домовленості й той затих, зло зиркаючи на Серевського.

- Слідкуватимеш, аби не брехав. Якщо помітиш — вкажеш. – наказав Тад Міреку. Той кивнув і я продовжила допит під пильним наглядом небайдужих.

- Для чого керівники «плащів» підписали тебе на знаходження нових членів? – спитала я.

- Щоб змінити владу. Більше не скажу, бо в деталі не вдавалися. Лиш казали про бажання захопити престол. Я пристав до опозиції, а тепер не вивернешся. – гірко посміхаючись мовив Немир.

- Нащо то тобі треба було? – поцікавилася я далі.

- Я вірив їм і в них. Поки не почали підставляти своїх підопічних під удар, самі ховаючись. – пояснив полонений.

- Щодо голів цього кодла… - почала я новий етап допиту: - Хто вони та де їх шукати?

- Імен — не називали. Знаю лише в обличчя. Голів троє: старший серед них – чоловік; йому допомагає молодий хлопець, імовірно родич. Є іще жінка. Опікується штабом. В політичні ігри мало втручається. – повідомив той.

- Чули, як вона «не втручається». – пробуркотів Єжи.

Уже майже колишній «вербувальник» стис плечима. Та я продовжила розпитування:

- Що в них за цілі?

- Не знаю. Мені мало розповіли. Тим опікується їхній старший.

- Добре. – перевела я тему. Однаково сенсу випитувати не має. Йому точно більше нічого про те не відомо. – Як зустрітися з головами?

- Вони зазвичай з’являються у штабі. Там і спілкуються з поплічниками.

- І проводять церемонію прийняття у своє «братство». – втрутився Мірек.

- Начеб-то так. Я не впевнений. – відповів полонений.

- Де той штаб? - спитала я.

- В столиці. На околиці. Там невеличкий будиночок на тихій вуличці біля Південних воріт.

- Як знайти те місце? Ознаки будівлі? – поставила я останнє питання.

- Ну.. будинок має низькі зелені двері. На них намальовано сокола у золотій клітці – це герб братства «Білих плащів». А ще у них постійно зачинені вікна. Щоб не підглядали. Й замальовані фарбою віконниці. – сяк-так пояснив впійманий.

- Ага. Треба понишпорити передмістям і відшукати ту будівлю! – з ентузіазмом мовив голова шпигунів.

- А… Зі мною, що зробите?! – злякався полонений: - Ви ж не будете мене вбивати? Правда?

- Ні. Ти можеш нам іще знадобитися. – замислено прокоментувала я. І Немир з надією поглянув на мою персону.

- Може, зачинити його десь. Нехай посидить, подумає про життя буття. – запропонувала я, подобрішавши.

- Добре було б. – підтримав чоловік.

- А якщо в погребі…- вголос подумала я.

- Точно! – підтримав Тім. Тад крикнув корчмареві. Хазяїн підбіг до нас.

- Стривайте-но. – зупинила я чоловіків: - Ще одне. Б'юся об заклад, Немир відає, хто вбив попереднього короля.

- Знаю. – підтвердив Дольський.

- То розкажи й, можливо, твоя доля пом’якшиться. – скомандувала я.

- Добре. Все одно втрачати уже нічого. – сказав полонений і розпочав розповідь: - Того дня сидів в таверні й виглядав кандидатів. Аж раптом в обідньому залі з’явився дивний подорожній. З голови до ніг закутаний у плаща. Він замовив обід і присів за столик. Там зняв плаща й капелюха, котрий затуляв обличчя та здивував мене іще більше.

- Чим? – поквапила я оповідача.

- То був Король Антоніуш І – коротко відказав утримуваний.

- Туан! Так от яким маршрутом втікав! – вигукнув Тім.

- Отож-бо. – підтримала я друга.

- То що робив монарх у тому закладі? – запитала я в Немира.

- Сидів чекав чогось чи когось. Пообідав і потім, коли принесли вино дістав з-за пазухи якось листа й втупився у написане. Кілька разів перечитував. Врешті-решт, нервово зім’яв папірець та зі злістю кинув на стіл. Аркуш прослизнув стільницею та впав на підлогу. Королю зробили зауваження. Той почав задиратися. Здійнялася бійка, яка стрімголов переросла у масову.

- Бачив, хто вбив правителя? – зробила я уточнення.

- Ага. – відповів той.

- Хто?

- Він. – вказав колишній вербувальник на тіло поплічника.

- Так… От воно що. Це тому так легко розповів. – констатувала я.

- То — правда. – вліз у розмову викидайло: - Того дня я чергував і усе бачив на власні очі. Намагався їх розборонити, коли, той, — оповідач тицьнув пальцем на труп, — підрізав монарха кинджалом. Його величність швидко померли.

- Бачив послання, яке читав убитий? – про всяк випадок поцікавилася я.

- Не розгледів написаного. – безапеляційно сказав Дольський.

- Я знайшов обривок листа. Пізніше в каміні. Я допомагав сестрі, котра теж тут працює, прибирати і помітив обгорілий папірець.

- Вдалося розгледіти текст? Від кого послання?

- Так. Я зміг прочитати уривок. Там йшлося про те, що жінка виходить заміж за іншого і просить не повертатися. Дослівно зараз не згадаю.

- А підпис був? – поцікавилася я.

- Так. Проте, обгорів. Збереглися трійка літер. Мар…, здається. Якось так.

- Марі. Таке ім’я, наче мала коханка Туана. – згадав Темський.

- Що і слід було довести. – прокоментувала я й кивнула чоловікам закінчувати справу.

Тадеуш повернувся до хазяїна й попросив:

- Потримаєте цього – він струснув полоненого: - у себе в погребі пару тижнів. Компенсацію за збитки можете стягти з нього.

- З охотою. – погодився хазяїн закладу й махнув чоловікам іти за ним. Тад з Тімом змусили колишнього «вербувальника» підвестися й потягли до дальньої стіни таверни, де за низькими дверцятами розташовувався вхід. Запхавши жертву у винний погріб, дозволили корчмарю зачинити його.

- Треба повертатися. – мовив Тім, підійшовши до решти компанії.

- Може, я поїду з вами? – з надією спитав Мірек.

- Залишся. Подивишся за цим діячем. – я вказала на дверцята, за якими сидів Дольський.

Серевський зітхнув та поплентався нагору до своєї кімнати. Ми ж наказали сідлати коней та вийшли на подвір’я. Там стали під старим розлогим дубом чекати на транспорт.

- Чому ви його посадили під замок? Чому не вбили? – поцікавився Єжи.

- Бо може нам іще знадобитися. Володіє інформацією, якої можемо потребувати. – відповіла я другу.

- В сенсі знає багато про «плащів». – доповнив голова шпигунів.

- Тоді, чому в тюрму не запхали. Там – надійніше. – не вгамовувався лакей.

- Тягни оте іще з собою. От більше зайнятися нічим. – кинула я невдоволено.

- Посидить пару тижнів у погребі поки не схопимо голів. А потім напишу, щоб відпустили. Нічого кардинально поганого він уже зробити не зможе. Дольський в мене на гачку. Якщо що – хутко відшукаю і притягну до відповідальності. – пояснив Тад.

- Він це добре розуміє. Тому й сидітиме тихо. – дипломатично мовив Тім.

Нам привели осідланих коней. Синхронно скочили на них і полетіли назад до Арблека. Там зупинимося на ніч і вже завтра, після полудня вирушимо в столицю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.