Хук зліва
В липні завжди здається, що життя нескінченне, а літня благодать найщедріша. Сонечко сходить рано, а котиться за обрій пізно, тому і день довгий-довженний. Аби не було телевізора то в міській квартирі, пенсіонеру, хоч вовком вий, хоч заріжся, а тому Валерій Прокопович дочекавшись вечірніх новин і впевнившись, що світова криза нас не омине, брав ціпок в праву руку і йшов на прогулянку до міського парку культури та відпочинку.
Він йшов завжди неспішно, дорогу, навіть на пішохідному перетину, долав з острахом бути розчавленим нетерплячими клятими «шумахерами», – так він звав усіх, хто їздив на іномарках. Ідучи, розглядав молодь, милувався людським приплодом, що іноді верещав у дитячих колясочках. «Бач, не даром такі гроші за малечу зараз платять», – думав про себе він, – «а з нас, раніше, за бездітність податок брали, сто чортів їм в печінку».
Асфальт, після денної спеки, пахкотів жаром і пилюкою. Хотілося вже присісти, щоб схлинув набряк з ніг, та може доведеться з ким словечком перекинутися, бо вдома, з дружиною вже давно-давнісінько все переговорене, все перетовчене в подружній ступі, а хотілося б почути свіжу думку від молоді, якщо вони здатні про щось думати.
У парку всі лавочки були зайняті відпочивальниками, в основному молоддю. Регіт, в перемішку з лайливим суржиком, хвилював Валерія Прокоповича вбиваючи сподівання на спокійний відпочинок. Молодь палила, пила пиво з пляшок, лускала насіння, хрумтіла чипсами, гойдала свої ще несвідомі чада у гарненьких колясочках зроблених китайським ширспоживом.
На одній лавочці двоє парубків сиділо на бильці, а ногами в кросівках човгали по сидінню, щось смішне розповідали, дівчата стояли поруч і верещали від сміху. Валерій Прокопович хотів присісти, послухати молодь.
– Стоп, стоп старче, тут зайнято, – рявкнув парубок з пляшкою пива в руці, – та й поїзд наш їде в «завтра», а вам треба на той, що «вчора».
Від гостроти, на їх думку сказаного, молодь залилася сміхом. Той хто пив пиво чмихнув так, що оббризкав дівчат, а ті його вкрили образним матюком. Валерій Прокопович не знітився і вже, всупереч парубкам, хотів присісти, коли другий парубок аж визвірився на нього:
– Кому сказали, ану брись звідціля! Тобі, старий, вже на Калинівку пора (мав на увазі цвинтар) а ти все на дівок зириш.
Ліва рука Валерія Прокоповича була ударною та ось зараз, майже через півсторіччя умовний рефлекс спрацював блискавично, голова парубка хитнулася назад і потягла за собою сідницю. Зробивши сальто-мортале парубок схопився на ноги, відбіг метрів на десять і щосили крикнув: – Старий маразматик, з глузду з’їхав!? – парубок тримався за підборіддя.
Молодь, як вітром здуло.
– Я тобі зараз покажу хто маразматик, – Валерій Прокопович замахнувся ціпком у пустоту. Навкруги хіхікання стихло в очікуванні розв’язки непорозуміння. Свідки баченого дивилися в його бік.
Валерій Прокопович тяжко зітхнув, потім промовив сам до себе: «А якими ж повиростають ті, котрих пускають на світ Божий заради грошей?»
Прогулянка була невдалою, він пошкутильгав додому. Позаду шушукались відпочивальники: «Напоролися хлопці на Попенчука». «А хто це?» «О, цей дідок сила… Колись, казав мій предок (мовив парубок з рудим ерокесом) він, у сімдесяті роки, був чемпіоном України з боксу, всі знали його знаменитий хук зліва».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!