ЕМАНАЦІЯ СВІДОМОСТІ

Перед тим як взятися за пульт, Антон Іванович тричі перехрещував свого рідиннокриcталевого монстра з всіма його тридцяти двома каналами аналогового телебачення, подарованого синком на його семи десятиріччя.

- Краще б він подарував тобі зуби, - бурчала дружина сидячи біля свого, не такого величного, як в Антона Івановича, одноокого монстра. - Ну, та це вже таке: Одареному коню в зуби не заглядають.

Насправді він не був настільки набожним, щоб шукати захисту в Бога від різних дрібниць, але з того монстра частенько показували та ще й розповідали таке, що аж шкіру вкривав холодний піт від жахіття, Господи прости, от і виходить, що потрібно умиротворяти й техніку хресним знаменням, і собі рота, щоб ненароком не вступити в матюччю полеміку з нею. Ось тоді, він, увечері, з Божим благословенням, всідався зручніше у крісло і тиснув на кнопки. Пульт дистанційного управління він любив більше, а ніж самого монстра. О! Який це інженерний дар для простої людини – сиди собі, тисни на кнопки й весь світ перед тобою – головне встигнути надавити «MUTE», щоб не оглухнути від гучної реклами, котра адаптовано, на всіх каналах одночасно, катувала людей всілякими дурницями. Під час реклами, затуливши горлопанам пельку, Антон Іванович ішов готувати шлунок до «шустрого життя», так він, на свій лад, називав відоме політичне шоу, бо натщесерце, таке, дивитися шкідливо. Адже саме зараз, на телебаченні бродила брага передвиборчих політтехнологій.

Сьогодні була п’ятниця. Телеведучий, такий в собі впевнений, відомий тележурналіст-підпанок, не без потаємної іронії представляв для всього загалу кандидатів у депутати. Всім не вистачало місця і для кандидатів з нової формації виносили стільці з-за куліс. Видовище було таким, ніби голуби злетілися на даровину перед міською ратушею. Кандидати, всі як один, сіяли любов до простого народу. Покращення вже ніхто не обіцяв, бо воно, колись висіяне з дурного ума, і не пожалівши навіть самого сіяльника, наказало довго жити. Зараз новий тренд, ще гучніший – боротьба з корупціонерами. Самі висіяли, самі й жнивувати збираються, - "либонь виберіть когось із нас гарненьких таких, а ми вже вгамуємо тих негідників", - гатили себе в груди кандидати.

Дарма, що Антон Іванович набожно хрестив рота, а все ж не втерпів почутого і в серцях вилаявся, та почав відверто виказувати свої претензії монстру:

- Ну хіба ж можливо простій людині зрозуміти хто з них кращий, праведніший! Це все одно, що мені прийти в будинок розпусти, а там переді мною посадять гарненьких дівок, котрі будуть звабливо показувати свої чесноти, всміхатимуться, вабитимуть кожна до себе пальчиком, обіцятимуть райську насолоду, а я, знаючи, що вони всі продажні, просто так, навмання, з одуру ткну пальцем у першу ліпшу дівку і, поминайте як звали, і не питайте про пташину хворобу – ось така політика, сто чортів вам в печінку.

Антон Іванович сплюнув, вимкнув монстра, пішов на кухню, налив чарку оковитої, випив, крякнув, занюхав скоринкою і поплентався, шкрябаючи шльопанцями в спальню, бурмочучи собі під ніс: - Суччі діти… Суччі діти…