ЕМАНАЦІЯ СВІДОМОСТІ

Тітка Меланка – жінка сталевого гарту, у свої сімдесят з гаком, вона порхала по життю, не відчуваючи під собою землі. Пережила двох чоловіків. А стільки тих перебудов залишила позаду?!. – Боже праведний і милосердний... Та сенсу життя не втратила. Колись, працюючи бухгалтером на підприємстві, вона, як то кажуть, пройшла «Крим і Рим» в залаштунковій боротьбі за цільове, і не дуже цільове, спрямування грошових потоків. Вона завжди достеменно знала де «собака зарита», але ніколи й «пару з вуст» не пускала – мовчала як риба, споглядаючи на викрутаси керівництва. Саме за це її поважали, довіряли, а сама вона мала ще й неабиякий матеріальний зиск за свою еквілібристику з цифрами та, головне, за мовчання. А мовчання, як ми всі знаємо – золото!

Тож, вийшовши на пенсію, її ніби прорвало. Меланія Михайлівна, ставши нарешті тіткою Меланкою, або просто Михайлівною, крутилася дзиґою поміж житловим комітетом та різними установами місцевого значення. Їй до всього була справа: і до виділення коштів по доброустрію прибудинкової території, і до облаштування дитячого майданчику, тощо. До неї зверталися за роз’ясненням з обчислення субсидії на комунальні послуги; радилися, в час передвиборчої лихоманки, щодо вибору кандидатів; їй приносили плітки на довгих язиках про все, що діялося навколо. Вона знала і про походеньки директора їхнього ЖЕКу (шила в лантусі не втримаєш) до вертихвістки Вероніки, що жила поруч – вікна в вікна, чоловік якої десь завіявся на заробітках.

Але то були квіточки. Михайлівна здивувала всіх ще й своєю набожністю, яка впала на неї немов сніг посеред літа. А віра та була своєрідною. До церкви вона не ходила, в сектах, що понаростали по місту, як гриби після дощу, теж не була помічена. Вона придумала своє трактування віри як боротьбу за справедливість, залишивши при собі незмінним лише хресне знамення. Михайлівна, в бесіді, майже після кожного промовленого слова, перехрещувала собі рот, що навівало на співбесідників довіру і, майже безапеляційну, покірність.

Ось, що робить віра з людьми.

Невідомо з якого часу, посеред жіночого товариства пішов слух, що нібито її дивакувата набожність таїть у собі ще й потаємну силу в привороті чоловіків. Навіть і приклад наводили з Миколи Галушки, який, кинувши красуню дружину, діточок та й пішов у прийми до якоїсь задрипаної куховарки, що частенько спілкувалася з Михайлівною. А Микола на недолугі запитання гундосив одне і теж: «А ваше яке собаче діло! Пішов!.. аби з голоду не здохнути!». Але хто ж цьому повірить, хто з тих злих язиків зніме ту отруту, яка гадюкою заповзала у кожну душу. «А ще, казали», – нашіптувала тітка Ганна, тітці Марії на вухо, та ще й покривала себе хресним знаменням, – «Михайлівна, Господи прости на слові, наділяє чоловіків нечуваним потягом до жіночої статі, а може й одвернути од безпутних жінок назавжди». Жінки аж цокали язиками від заздрощів. Саме ці дивовижні плітки повзли за Михайлівною по всьому місту. А чоловіки, в цей час, ніби отримавши на руки одні козирі, пили оковиту з любов’ю на брудершафт.

Даді буде.