ЕМАНАЦІЯ СВІДОМОСТІ

Новоспечений сільський Голова, Іван Іванович Благенький, видався людиною нової формації. Він, тільки-но прийшовши до влади, відразу взявся за виконання передвиборчих обіцянок, чим здивував не лише мешканців села Диваки, а й вище районне керівництво. Пощастило нам, казали реалісти. Подивимося, що він нам заспіває через рік, казали песимісти, і мали на це право, бо на їх віку вже стільки змінилося тих Голів: і назначених, і вибраних, що вже й не перелічити, а віз і нині там, як то кажуть. Село Диваки було в занепаді: грошей катма, орендарі пройдисвіти, мешканці – п’яниці.

Іван Іванович перш за все взявся за «чумацький шлях», так всі називали дорогу від села до траси, яка не знала ремонту ще з часів першої перебудови. Він, як людина нової формації, правдами й не правдами нашкріб всілякого їстівного добра цілий МАЗ та й відвіз в район кому потрібно, так би мовити, зробив благодійний внесок в загальну справу і влучив у самісіньке яблучко – незабаром селяни вже каталися по новенькому шляху від якого приманливо тхнуло свіже укладеним асфальтом. Всі були в захваті від свого Голови.

Та недовго «грала музика»… Після гарненьких червневих дощів, дорогу почав роз’їдати, немов іржа залізо, клятий пирій. Селяни відразу почали бити на сполох, та ще й фотографувати «чудеса природи» на свої гаджети, а потім тицяли ними голові під самісінький ніс. Іван Іванович, зрозумівши, що його міські чиновники зухвало обікрали, знову поїхав у райцентр шукати справедливості. Тепер вже він тицяв районному керівництву свій гаджет з відео «позеленілої» дороги, де вже почав колоситися пирій. Про свій благодійний внесок, завезеними раніше харчами, штрикати в очі не насмілився – боязко. «Розберемося», – нарешті вичавив з себе районний

Голова і показав пальцем на двері. Не пройшло й тижня, як на село наскочила районна комісія: міряли, рахували, копирсали пальцями крихкий, щойно укладений асфальт і мовчки писали… писали… Надвечір було не до застілля. Голова комісії нарешті промовив, як відрубав: «Все зрозуміло! Майструйте біля сільради шибеницю, а винних ми швидко знайдемо». Іван Іванович, від такого рішення, ледь не втратив дар мови, а сільські витріщали злісно заплескали в долоні в знак солідарності з комісійними. За теслями справа не стала – вони торохтіли сокирами й молотками так, ніби танцювали гопака на весіллі; ще й базікали: «гаплик настав корупції». Шибениця, вмить, ніби виросла з-під землі. Сільський голова потирав долоні від задоволення. Не забарилися і кати з району. В чорному, як катафалк, бусику доставили в село «корупцію» – час розплати настав. Селянам, що зібралися гомінким натовпом біля шибениці, ніби на свято, аж заціпило, коли вони взріли молоду, гарну, пишно тілу жіночку заковану в кайдани – «корупція» у всій своїй звабливій красі, знітившись, розгублено позирала крізь натовп ніби в пошуках захисту чи співчуття. «Ось воно яка «корупція», а по телевізору казали, щось накштал гідри, яка роз’їдає наше суспільство», – розірвав мертвецьку тишу чийсь прокурений баритон. «А якщо вся корупція така… то ми, карателі, залишимося коротати вік без жінок…» Натовп співчутливо зойкнув, забувши про «позеленілу» дорогу. Кат в червоному башлику звів «корупцію» на постамент і поставив під зашморгом.

Виконавець зачитав вирок суду, останніми словами якого було: «віддати винну на осуд громади та вирок виконати негайно». «Хто за те, щоби винну карати смертю на шибениці шляхом повішення за шию? Прошу всіх проголосувати!» – підвищив голос виконавець. Кат накинув зашморг на шию бідоласі. Натовп здригнувся. Жінки й дітлахи заголосили, як неприкаяні. Але споконвічний ген прощення своїх кривдників змусив селян, миттєво пригадати багато значущий жест римського імператора. Вони, як один, стоїчно проголосували підняттям догори великих пальців на руках, на честь свята милосердя. Дитячий лемент стих. Підсудна, «корупція», полегшено зітхнула.

До райцентру, комедіанти, поверталися на підпитку і в доброму гуморі.

Потім Іван Іванович взявся за освітлення єдиної в селі вулиці, потім за газифікацію помешкань односельців, потім за водогін, а скаргами на виконавців він вже не докучав, – система працювала у звичному режимі.

Отак, в турботах за свій електорат, він і кидався на МАЗі з добром по районнім владним інстанціям, доки про чудеса в селі Диваки не загомоніли навіть в області. А в районі, на його відвідини, навіть склали відповідний графік, що з часом став обов’язковим до виконання. Селяни панували за своїм благодійником. Іван Іванович всього себе віддавав сільській громаді.

– Що ти все про людей, та про людей дбаєш, а самі перебиваємося з хліба на воду, – їла його поїдом дружина Ганна. – Он куми вже на "Місібісі" їздять, а ти все гасаєш на тому МАЗі. Всі печінки собі повідгуцикуєш і нащо ти мені потім здався. І діточки в місті страждають без батьківської опіки, ти зовсім не думаєш про нашу родину. Розумні люди все додому несуть, а ти з дому, прямо містика якась. Іван Іванович лише відмахувався від неї рукою: «Облиш Ганнусю», – казав він сьорбаючи борщ. – Спершу треба думати про громаду, а потім про себе.

Ганна лише крутила вказівним пальцем біля скроні та в серцях торохтіла порожніми каструлями.

– Боже-боже і за що на мене таке лихо звалилося. Коли вже вони там в районі наїдяться, бусурмани ненажерливі.

– Що ти все бурчиш і бурчиш. Я ж за людей піклуюся, – стоїчно відповідав Іван Іванович.

Селяни, учувши слабину за своїм Головою, почали писати у всі владні інстанції вимогу за вимогою: то на будівництво нової школи, то лікарні, а якийсь розумник накатав лист з вимогою збудувати тролейбусну лінію з села і до міського ринку, чим поставив у безвихідь Голову сільради, а сам лише єхидно всміхався вичікуючи рішення. Іван Іванович вертівся як дзиґа. На другому році своєї каденції він вирішив і цю справу на користь електорату. Слава про дивакуватого сільського голову пішла по всій області, а потім ще й далі. Вже пальцями біля скроні вертіла вся рідня Івана Івановича.

В районі сільського Голову Диваків називали місцевим "Леонардо да Вінчі", дарма, що він не був живописцем, але винахідником-управлінцем Іван Іванович Благенький був геніальним.

Районне керівництво, задобрене МАЗами зі смаколиками, якось вирішило віддячити завзятому «Леонардо» високою Державною нагородою – «Це ж не з власної кишені», – казали вони, та й подали цидулку вверх по інстанціях. Рішення про нагороду не забарилося – «Цих цяцьок в нас хоч греблю гати», – сказали нагорі, та й опустили дозвіл донизу: «Хай бавляться, вони теж люди», – сказав дуже високий начальник підписуючи папери.

Напередодні чергового свята в село до диваківців завітало високе районне керівництво. По селу тільки й розмов було про нагороду, селяни з цікавості, а можливо й в очікувані якоїсь даровизни, ще з ранку купчилися біля сільради: чоловіки, зухвало потираючи сині носи в передчутті випивки на дурняк палили, а жінки – лускали насіння та пліткували. Дух гулянки, п’янкий і невідворотний, як сама смерть, навис над Диваками.

Сам винуватиць свята, від несподіваної уваги до себе, знітився і втік з очей геть. Коли надійшов час нагородження, від «Леонардо» і слід вичах. Всі стояли в ступорі.

– Це він що, захотів нам свято спаскудити? – немов у пропасниці затрусився Левко, на прізвисько Конокрад. – Ану гайда хлопці, знайдемо цього доброчинця довбаного!

Ватага дядьків кинулася нишпорити по селу. Знайшовши зажуреного Голову Сільради під вербою біля ставу, вони йому, з пересердя, гарненько, по свійські, натовкли ребра: «Щоб не викаблучувався», – казав Конокрад, та й привели бідолаху під білі рученьки до сільради на привселюдне нагородження. Іван Іванович стояв як з хреста знятий з опущеною головою перед районним керівництвом. Він соромився надмірної поваги до своєї особи. Високий районний керівник урочисто начепив нагороду йому на лацкан піджака під бурхливі оплески селян.

– Прямо містика якась, навіть нагороду соромиться взяти, – хтось голосно бовкнув з натовпу. – Еге ж, чорта з два дочекаєшся від такого добродія могоричу, – підхопив невдоволено Левко Конокрад і, сплюнувши, пошвендяв до сільського генделика.

Тверезі дядьки ще допізна розводили теревені біля Сільради, а найбільш кмітливі вже видумували нові заковики для свого «Леонарда».