ЕМАНАЦІЯ СВІДОМОСТІ

Коли хтось із сусідів згадував Спиридона Мироновича то казали, що він людина з далекого минулого, з такого далекого, що зараз про нього вже й згадувати не хочеться – що було, те загуло. Та й сам Спиридон Миронович відчував себе патроном, що випав з обойми рушниці на дорогу, по якій стрімким потоком рухалося саме життя, а куди рухалося достеменно не розумів. Та він, як не дивно, на тлі соціальних змін з ума не вижив, а з роками лише став пильніше спостерігати за тим рухом, що проносився мимо нього, доки й не відчув себе філософом.

Якось на запитання молодої кореспондентки місцевого щотижневика: «Як вам вдалося не втратити сенс життя і бути в доброму гуморі?» Спиридон Миронович, по-філософськи, як і подобає мудрій людині з неабияким життєвим досвідом відповів: «А я нічого дурного не беру в голову, а важкого в руки».

Але Спиридон Миронович трішечки злукавив, бо все-таки він полюбляв дивитися телешоу «Все буде добре» і, кой що, ну дуже суперечливе, «брав собі в голову» не без гіпнотичного впливу гарненької ведучої, що викаблучувалася так, ніби вся країна була в неї в гостях. А ще мізерна пенсія примушувала дослухатися до порад заїжджих екстрасенсів, котрі, в один голос, радили візуалізувати свої бажання на папері, вивісивши їх на видному місці – наприклад: на холодильнику; і кожного дня неухильно читати їх вголос – бажання обов’язково збудуться, переконували вони, адже сама думка має матеріальну силу.

І він увірував сказаному.

Спиридон Миронович, повівшись навіюванням екстрасенсів та телешоу «Все буде добре», взяв лист паперу, олівець, і вивів тремтячою рукою чотири сокровенні бажання, а оскільки він був людиною з минулого, як зазначено раніше, коли радість від щасливого життя вимірювалася наявністю у холодильнику ковбаси, то він першим пунктом бажання так і написав: «Хочу бути щасливим». Надалі він став перед дилемою послідовності викладення бажань, а коли сила родинних зв’язків переборола матеріалізм, Спиридон Миронович, все-таки, другим пунктом старанно вивів: «Хочу побачити донечку Оксану» – і очі втопилися в сльозах. Третім пунктом він, без вагань, написав заморське слово «банани» – як символ приманливого життя «за бугром», що так здавна лоскотало його уяву. Надалі було складніше вичавити із себе четверте бажання – хотілося багато кой-чого, але в решті-решт перевагу набрало утаємничене слово «Баунті» – райська насолода, що не давала йому спокою, ще з незапам’ятних часів бурхливих дев’яностих, коли «Снікерси» і «Баунті» стали в нас символом нового життя. Тут знову накотилися на очі сльози, він схлипнув, трохи посидів, оклигався, притиснув лист магнітом від старого гучномовця до дверцят холодильника і візуалізував поглядом свої бажання.

В цю мить вхідні двері, навіть не скрипнувши, відчинилися. Спиридон Миронович вгледів перед собою хлопчика в окулярах з паличкою в руці. Хлопчик дивився на господаря проникливим поглядом.

– Що? Не впізнав мене? – промовив хлопчина, – а я весь цей час був з тобою поруч, але ти поспішав бути дорослим та по життєво розгубив своє щастя у гонитві за світлим майбутнім.

«Десь я вже бачив цього хлопчика», – блискавкою промайнуло в голові Спиридона Мироновича і він згадав:

– То ти Гаррі Потер зі своєю чарівною паличкою?

– Так це я. Хочеш бути щасливим, то будь ним! – промовив Гаррі і торкнувся своєю чарівною паличкою до плеча оторопілого господаря. Спиридон Миронович миттєво злетів у дитинство до своєї бабусі Параски, яка жила біля ставу на краю села Маламівка.

Чудеса та й годі.

На леваді, біля ставу, кожного ранку він бачив табун білих, як сніг, крилатих коней – пегасів. В тутешніх краях вони здавалися примарою. По тому, як пегаси жадібно хапали губами траву, а кобили-годувальниці різко дриґали задніми ногами, відганяючи надокучливий молодняк від сосків, було зрозуміло – пегаси зголодніли після довгої подорожі бозна звідкільсь. Інколи вожак, гривастий жеребець з хвацьке задраним доверху хвостом, погрозливо змахував своїми граціозними крилами, ще й в добавок несамовитим іржанням давав знати неслухам, хто в табуні головний. Кобилиці його гарему слухняно трималися поруч, а нетерплячим жеребцям-одноліткам кортіло вислизнути з-під опіки кормчого, аби звабити якусь неслухняну кобилку та насолодитися силою і вправністю свого граціозного тіла. Здавалося коні не ходили, а пурхали над землею.

В селі дивувалися таким неочікуваним гостям. Дехто із сільських парубків, шибайголів, навіть намагалися піймати хоч одного пегаса, аби, на заздрість односельців, погарцювати верхом на чудо-конях, та злітати на побачення до дівчат у сусіднє село. Але всі їх наміри були марні. Боязкі пегаси, здалеку взрівши вуздечку в руках молодиків, миттєво зникали, немов розчинялися у ранковому тумані; навіть не чути було тупоту копит, лише плескіт крил збуджував уяву невдалих ловців вранішньої музи.

Не лячно було диво-коням бачити лише хлопчика-підлітка, Спиридона, що приходив посидіти з вудочкою на березі ставка, не стільки заради карасів, а щоб помилуватися вранішньою зорею – коні йому були не завада. Спиридон навіть здружився з молодим грайливим крилатим лошаком, який, взрівши на зорі хлопця, грайливо зустрічав його веселим іржанням і плескотом крилець. Хлопець відповідав йому посвистом. Лошак вже сміло брав у нього з долоні скибку білого, печеного бабусиного хліба і, змахуючи крилами від задоволення, з вибриками, накидав кола по пасовищу. Вожак, норовистим іржанням, застерігав його від необачних пустощів.

Спиридон, спостерігаючи за чудо-конями, часом забував про рибалку. Йому й самому кортіло побігати навипередки з хвацьким пегасом, щоб весь табун побачив його спритність, можливо й вожак став би прихильнішим до нього і підпускав би до гурту бавитися з іншими лошатами. Невдовзі вони так потоваришували, що хлопцеві конче закортіло осідлати свого товариша – молодого пегаса, який вже так осмілів, що й сам став заохочувати хлопця випробувати себе на вправність у верховій їзді.

Але Спиридон і не второпав, що за їх товаришуванням таємно спостерігали сільські парубки, вони заздрили хлопцеві, тому й задумали з його допомогою спіймати крилатого необ’їждженого коника і змусити його скоритися людям на потіху.

Нарешті Спиридон, забувши геть про рибну ловлю, стрімко вхопився за гриву і миттю скочив на лошака верхом, всівшись поміж крил. Він інстинктивно притиснувся всім своїм тілом до кінської холки; парубки закричали як навіжені: «Тримай міцніше крилатого! Ми зараз накинемо на нього вуздечку!»

Молодий пегас аж здибився від гучного крику шибайголів, а потім пустився галопом до табуна. Вітер свистів за вухами сміливця, вони стрімко мчали на зустріч долі. Хлопець не злякався і не відпускав гриву, він вже уявляв себе балуваним долею, його душа була переповнена щастям.

Вожак несамовитим іржанням підбадьорював лошака і вершника.

Парубки з улюлюканням кинулися навздогін втікачам… Та де там...

Табун пегасів, разом з вершником на молодому лошаку, змахуючи крилами, знявся в небо і зник за обрієм…

– Тату! Тату, прокидайся! – трусила сплячого Спиридона Марковича за плече дочка Оксана, вона щойно приїхала з заробітків і вже накрила стіл подарунковою смакотою.

Лише кліпнувши очима, він узрів прямо перед собою дороге обличчя.

– Збулося! – прошепотіли старечі вуста.

Спиридон Миронович немов удруге народився на світ божий. Він мовчки все ходив і ходив по кімнаті скоса поглядаючи на обідній стіл; на якому красувалася нарізана різносортна ковбаса, сир, горою лежали грона бананів, а поряд, у кришталевій цукерниці, красувалися батончики «райської насолоди».

«Ай справді, збулася візуалізація», – подумав Спиридон Миронович.

Оксана ввімкнула телевізор. Телешоу «Все буде добре» добігало кінця. Ведуча, на останок усім побажала щастя і, звернувшись до телеглядачів, повчально мовила: «Не забудьте подзвонити своїм рідним, адже завтра свято, Міжнародний день сім’ї».