Принц на мою голову

Повільно розплющую очі і з подивом бачу, що сиджу на краю того самого урвища, що я бачила уві сні. Внизу вирує океан, дме сильний вітер, а небо все заволокло хмарами. Десь на горизонті заблищали блискавки і прогримів грім. На землю впали важкі краплі дощу. Погода зовсім не радісна, зовсім не весняно-літня. Більше на нашу осінь схоже. Я озирнулася на всі боки. Вітер розгойдує пальми на узбережжі, величезні хвилі накочують на берег, розбиваючись об каміння та піднімаючи у повітря хмари бризок.

На мені лише джинси та футболка, я боса, мені стало холодно майже одразу. Медальйон я, як і раніше, стискала в руці – дивно, як він не випав під час переходу. Недовго думаючи, я вдягла його на шию, щоб не загубити. Тепер я знаю, як відкривати портали в цей світ. Тільки знати б ще, як відкривати їх із цього світу в той, куди потрібно мені. На рідну Землю. Алекс точно буде хвилюватися, коли зрозуміє, що я зникла.

Тут був ранок, ледь заблищав світанок, хоча сонцю пробитися крізь хмари було складно, але вже розвиднилося. Дощ посилювався, і я швидким кроком пішла до невеликого гайка, звідки починалася звивиста стежка. Така сама, якою я прийшла до замку Алекса у своєму сні.

Йшла і дивувалася тому, наскільки зараз цей світ виглядав сіро й сумно. Наче він відчував зміни. Дорогою я нікого не зустріла, ніби всі вимерли чи ховаються. Цьому могли сприяти і ранній ранок, і негода, але щось мені підказувало, що вся справа зовсім в іншому.

Приблизно через півгодини, коли я вже остаточно промокла й замерзла, я побачила замок Алекса на пагорбі. Я відчула полегшення від того що зовсім скоро зігріюсь та зможу поїсти. Прискорившись та піднявшись по звивистій стежці, опинилася перед потужною кованою брамою, пофарбованою в цегляний колір. Я постукала, відкрилася невелика стулка, і я почула гучний лункий бас:

- Хто там?

- Христина, наречена Алехандро де Торез, – я вирішила, що немає сенсу ховатися та відразу сказала, хто я така. Помітно нервувала, бо мене мучили невпевненість та страх. Все-таки опинитися на самоті в незнайомому місці, далеко від дому, від рідних і близьких та ще й в чужому світі – це вам не жарти. Я, як могла, намагалася не піддаватися паніці, хоча внутрішній страх охоплював мене все з новою силою. До того ж, було дуже холодно, попри всі запевнення Алекса про вічне спекотне літо.

Я почула, як з того боку зашепотілися, обговорюючи, звідки я тут взялася і чому прийшла сама без Принца.

- Покажи обручку! – пролунав голос охоронця з того боку.

Я слухняно простягла руку в стулку, демонструючи обручку, подаровану Алексом.

- Це вона, та сама, – впевненим голосом, але з нотками страху, змішаного з подивом, ніби не вірячи в те, що відбувається, заявив страж воріт. Тепер приклади руку сюди, – мені протягли якусь панель. Я слухняно приклала руку, в ту ж мить панель замерехтіла блакитним сяйвом, задзижчала й противно пікнула.

- Забирай руку.

Я прибрала. На панелі висвітилася якась інформація, вивченням якої тут же зайнявся страж воріт.

– Ваша Високосте, ласкаво просимо додому! – Ворота переді мною широко відчинилися, один із вартових, всього їх було троє, взяв мене під руку, розкривши наді мною кольорову парасольку, та повів по викладеній плиткою стежці до входу в замок.

- Як мені звертатися до вас? – Запитала я вартового – високого чорнявого хлопця в зеленому мундирі та високих чорних чоботях.

- Сержіо, Ваша Високосте.

- А чому ви так до мене звертаєтесь?

- А як ще звертатися до нареченої спадкоємця Імператора? – щиро здивувався той. – Прошу, – він відкрив переді мною важкі дубові двері з різьбленим малюнком на полотні.

Я опинилась у просторому холі, на стінах якого висіли величезні дзеркала, довжиною до підлоги, картини у позолочених рамах, на вікнах – важкі оксамитові гардини бузкового кольору, в тон даху замку.

- Сержио, хто це? – прямо перед нами немов з нізвідки з'явився літній чоловік невисокого зросту в чорному смокінгу. По всьому виду і манерам, він був керуючим даного маєтку.

- Дон Педро, це та сама дівчина, наречена нашого Алехандро, про неї говорила зранку стара провидиця.

- Ах, Ваша Високосте, – одразу розкланявся переді мною старий, – прошу вибачити, що не визнав вас одразу, проходьте ж швидше. Та Ви промокли, о Боги, погода зовсім зіпсувалася, – він підхопив мене під руку, кивнув Сержіо і повів через арку у вітальню, посадивши в крісло перед каміном.

- Обігрійтеся доки, я знайду фрейліну, вона покаже вам ваші апартаменти та принесе сухий одяг. Ви зовсім промокли, як би не застудилися, – лементуючи, старий вийшов із кімнати. А я влаштувалася ближче до вогню, простягаючи до каміна змерзлі долоні. Пальці рук я майже не відчувала.

Дивні вони якісь. Мене прийняли тепло, немов рідну. Я, звичайно, пройшла так званий «фейс-контроль», але все одно мені було незрозуміло, як вони можуть так довіряти незнайомим. Чому не питають про Алекса? Я одна прийшла? Раптом я його того... І тепер їх того теж... Довірливі. Потрібно виправляти ситуацію. Інакше їх так швидко знову завоюють якісь пройдисвіти, на кшталт Віктора. Про нього, до речі, треба також дізнатися.

Поки я міркувала, в кімнаті з'явилася чарівна дівчина, трохи молодша за мене. Вона була одягнена в простеньку блакитну сукню.

- Доброго ранку, Ваша Високосте! Я – Адріана, ходімо швидше, Вам потрібно зігрітися. Дон Педро принесе вам гарячий чай та щось поїсти!

- Моє ім’я - Христина! І, будь ласка, не називай мене «Ваша Високість». Мені до цього титулу як до Місяця пішки.

- Але… Як же, – зам'ялася дівчина, – Ви ж… Алехандро буде незадоволений.

- Я з ним домовлюсь! – Підморгнула я дівчині.

Адріана невпевнено посміхнулася:

- Христино, ходімо!

Я слухняно пішла за нею. Дівчина провела мене по звивистих коридорах замку, ми піднялися на третій поверх. Як виявилося, тут знаходилися покої господарів замку, тобто мої та Алекса. Це цілі апартаменти з кількох кімнат. Дівчина відчинила одну з дверей. Ми опинилися в невеликому передпокої, звідки вело кілька дверей.

- Це – ванна, – вказала на перші двері праворуч Адріана, – далі спальня, потім вітальня. Зі спальні є вихід на терасу і в робочий кабінет.

Тим часом ми увійшли до спальні. Я завмерла на порозі, не наважуючись пройти всередину. Меблі справді були дорогими. Одразу розумієш – імператорський замок. Але все зроблено зі смаком й гармонійно поєднувалося між собою. Я такі кімнати хіба що у палацах-музеях бачила та й то лише по телевізору.

Спальня виконана у біло-рожевих тонах. На стелі – точкові світильники, а по центру красиво виліплений хитромудрий візерунок. Жодних громіздких люстр. Це мене особисто втішило.

Ліворуч від мене стояло велике ліжко, білого кольору із золотим візерунком у узголів'ї, застелене воно було м'яким ніжно-рожевим пледом, поверх якого красиво викладено кілька подушок розшитих квітами та дивовижними тваринами.

Поруч із ліжком з одного боку стояло таке ж біле із золотою канвою трюмо та м’який пуф. З іншого боку – дзеркальна шафа на всю стіну. Як пізніше з'ясувалося – це була не шафа, а дуже мудро замаскована гардеробна. Це було справді величезне приміщення. На полицях та вішалках були розвішені та розкладені численні вбрання, взуття, аксесуари.

Праворуч від мене розташувався камін й дуже зручний маленький диванчик, над яким розташована полиця з книгами. Перед каміном пухнастий килимок. Дуже затишно!

- Христино, Вам потрібно терміново переодягнутися в сухе, йдіть доки прийміть гарячу ванну, а я підберу Вам чистий одяг.

У замку було тепло, я встигла зігрітися, але дівчина мала рацію - поміняти одяг було необхідно, тому я моментально погодилася і, тицьнувши за двері, пройшла у ванну. Насилу стрималася щоб не виказати себе, не показати, що здивована розмірами приміщення та й взагалі всім тим, що побачила всередині. Швидко скинула мокрий одяг, я занурулася у білосніжну ванну на золотих ніжках, вже наповнену гарячою водою. Автоматично увімкнувся гідромасаж, потім заграла тиха музика. Я додала ароматної піни і розслабилася, опустивши голову на борт і заплющивши очі.

Тієї ж миті я перенеслася в ту саму вежу, де минулого разу зустрічалася з дивною старенькою бабусею.

- Ласкаво просимо до нашого світу, дитинко!

- Дякую, бабусю! – Я трохи посміхнулася, – мені тут поки що все незрозуміло й трохи страшно. Чому мене всі прийняли за господарку, називають Вашою Високістю?

- Тому що так і є, Ваша Високосте, – в'їдливо відповіла старенька та в ту ж мить гучно засміялася. – Начебто, доросла вже, а по суті ще дитина. Ти ж сама скоро матір'ю станеш! Ти зараз – головна людина для цього світу. І тільки від тебе залежить її майбутнє…

Ще цього не вистачала. Рятувати чужий світ, про який ти ніколи не чула – це просто не вкладалося у голові.

- Чекайте, а де Імператор, де Ільнар? – питаю я, згадавши розповіді Анджели та Алекса.

- У своєму замку, де йому ще бути, – похитала головою стара, яку я подумки охрестила відьмою. – Тільки ось слабкий він нині став, та й старий вже. Сили не ті. Як згинула його ненаглядна, так й згасав він без неї. А зараз, коли ще улюблений син зник, а другий з Нечистю зв'язався, на бік Темряви перейшов, то й зовсім засмутився.

- Його можна зрозуміти, – погодилася я. Але не розуміла одного, якщо він у розпаче, хто тоді керує цим світом? Хто управляє Ямшою зараз?

- Саме тому ти для всіх тут – промінь світла, та що здатна змінити цей світ. Ти наша остання надія…

- Але чому саме я? Що я можу зробити для магічного світу, чого ви не можете зробити? Я ж звичайна людина із планети Земля, зі світу, повного брехні, несправедливості та жорстокості. Я виросла в країні, яка багато століть бореться за свою незалежність…

- Ось саме тому й ти. Ти знаєш ціну свободі, ти знаєш гіркоту та біль страждань, що таке брехня та зрада. Ти сама мрієш про мир у всьому світі і про те, що колись люди перестануть бути брехливими та жорстокими. Таким був цей світ, такою була Ямша, поки тут не з'явилася Темрява зі своїми поплічниками, поки вона не знайшла тих, хто пішов за нею. І хто б міг подумати, що одним із лідерів усіх, кого Темрява знайшла на Ямші, стане Віктор, один із спадкоємців трону. Ясна річ, він захотів влади та могутності, але якою ціною! Вже п'ятнадцять років триває боротьба за виживання. Ільнар намагався все тримати під своїм контролем. Гадав, що впорається, що син почує його та стане на шлях Світла. Алекс теж всього не знає. Батько не дозволяв йому втручатися. Намагався вберегти бодай його від усього цього лиха. Не хотів втрати ще одну рідну душу.

Це було його помилкою. Алехандро розумний та кмітливий. Він справжній та щирий. Він сильніше за батька та міг би протистояти силам Темряви. Ільнар забороняв йому втручатися. Добре що Алекс не завжди дослухався й намагався зупинити брата, але той все одно був хитрющим, підлим. Ніщо та ніхто не міг його зупинити. Але що сталося, то сталося. Віктор навіть знайшов прихильників. Ми втомилися від внутрішніх конфліктів. Тому звернулися за допомогою. Нам вказали на тебе.

Тепер, найважливіше. За три дні настане день ініціації сил Віктора та його обраниці – Ізабель. Ти їм потрібна для завершення обряду.

- А як вони знали, що я з'явлюся саме зараз?

- Я сказала.

- Але навіщо? – Здивовано дивилася я на відьму.

- Вони спитали – я відповіла. Це моя робота. Я лише кажу що бачу. Наслідки залежать від подальших рішень та подій. Майбутнє химерне, йому властиво змінюватися.

Тільки не бійся, дівчинко. Поки ти тут, в цьому замку, тобі нічого не загрожує. Та й Темні нічого не зможуть зробити тобі, адже ти під захистом Богів. Я це чітко бачу. На тобі зараз два потужні амулети – ця зірка в колі, створена за спеціальним замовленням сильним магом – потужний артефакт, та й обручка Принца, що надає захист не лише тобі, а ще й твоєму малюку.