Принц на мою голову

Після сніданку Алекс вирушив до кімнати одягатися. Він вибрав тонкий бежевий светр, який чудово підходив до його штанів. Я оглянула його, але про себе зробила висновок, що потрібно ще придбати якісь домашні штани та пару футболок, а то він в тому самому ходитиме як бідний родич.

Зараз же він виглядав надзвичайно, поверх светра Алекс накинув куртку, надів черевики та повністю готовий чекав, поки я закінчу збиратися.

Сьогодні для прогулянки містом я обрала зручний та теплий одяг – джинси, туніку та шкіряну куртку, на ноги взула кросівки, підхопила свій улюблений рюкзачок та вийшла в коридор.

- Ти чудово виглядаєш, – усміхнувся мені Алекс.

- Дякую! Ходімо!

Взявшись за руки, мов діти, ми вийшли з під'їзду та попрямували до найближчої станції метро. Алекс розглядав усе з величезним інтересом, вивчав вивіски, будинки, перехожих. Однак він намагався стримувати свої емоції і не виявляти бурхливої реакції.

У метро, куди ми спустилися, як завжди, було галасливо та багатолюдно.

- Не відпускай мою руку, – сказала я йому, – тут легко можна загубитися!

- І не подумаю, – шепнув він мені й сильніше стиснув мою долоню.

Я засунула монетку в автомат, і ми пройшли до ескалаторів. Я сама завжди із завмиранням серця ступаю на ці рухомі сходи, тому цілком зрозуміла Алекса, коли він здригнувся, ступаючи на першу сходинку. Ми поїхали вниз.

- Як ви тут взагалі виживаєте? – спитав він мене, поки ми спускалися.

- До всього звикаєш, – знизала я плечима. – І ти звикнеш.

- Ні! – Сказав він, пересмикнувши плечима. – Я краще додому…

- Обов'язково! – відповіла я йому.

А про себе зазначила, що Алекс дуже добре тримається, і ще жодного разу не згадав про нашу екологію та брудне повітря. Чи в нього і на цей випадок амулет є?

- Обережно, ми приїхали, зараз треба стрибати! – ми зіскочили зі сходинки та опинилися на платформі.

- Фу-ух, Кріс! – Видихнув він. – Я мало не вмер зі страху, – прошепотів мені на вухо принц.

- Тримайся, це ще не все! – і тут пролунав сигнал поїзда, що наближається, і почувся стукіт коліс.

- Що це?

- Це їде поїзд метро. Зараз подивимося, в який бік. Нам на праву гілку. І я потягла його праворуч. Потяг різко зупинився, двері відчинилися, і з них висипався народ. Потім такий самий натовп зайшов до вагону, а я практично втягнула принца за собою.

- Алексе, спокійніше, тут завжди так, – хлопець лише кивнув і весь шлях до станції Хрещатик їхав мовчки, однією рукою вчепившись у мою долоню, іншою тримався за поручень.

На Хрещатику вийшло піввагону, нас буквально винесло на платформу. Людині незвичній до натовпу і такого щільного руху справді некомфортно та страшно.

Я швидко зорієнтувалася та потягла Алекса до виходу в місто.

Й почався наш найбожевільніший день за все моє скромне життя.

Алекс був вражений містом, він розглядав кожну дрібницю, кожну пам'ятку, а їхня історія викликала дике захоплення. Ми довго гуляли Хрещатиком, розглядали сувенірні лотки на Андріївському узвозі. Він щиро захоплювався всім, що бачив, а на всі запитання продавців я лише посміхалася і казала, що він іноземець та вперше у місті. В його очах сяяли радість та щастя, а коли ми підходили до Софіївської площі, він раптом підхопив мене на руки й закрутив.

- Алексе, ти з глузду з'їхав! – Кричала йому я, – негайно постав мене на землю, – я спіймала себе на думці, що мені подобається, але було трохи страшно і соромно перед оточуючими. Ми ж не одні на майдані.

- Ні! Тут так здорово та красиво! – кричав він. – Навіть це повітря і цей страшний транспортний потік не псують мені настрою. Я щасливий, що опинився тут!

- Я рада, що тобі подобається моє місто, але, будь ласка, постав мене на ноги, божевільний! – я вже сміялася разом із ним.

Принц важко зітхнув, але все ж таки виконав моє прохання. Злегка паморочилося в голові, і я обняла його за талію, щоб не впасти. Ми стояли так деякий час, дивлячись у вічі один одному. У його синіх, як небо, очах випромінювалося щастя, вони просто сяяли від захоплення.

- У тебе гарні очі, – навіщось сказала я. А він лише посміхнувся. І дуже тихо сказав:

- Ти перша, хто це помітив.

Я відчула, як моє серце пришвидшило свій темп. Поруч із ним чомусь усе змінювалося. Я змінювалася, ставала іншою, не тією серйозною, зацикленою лише на роботі, жінкою, поряд з ним я була щасливою, безтурботною. Мені хотілося бігати, стрибати, дуріти. А ще виникало бажання притиснутись до нього і нікуди не відпускати. Я не могла зрозуміти, що зі мною таке коїться. Чому він змінив мене лише за пару днів? Що за дивні, невідомі мені почуття, він викликає в мені?

Я й раніше зустрічалася з хлопцями, бігала на побачення. Але ні до кого з них я не відчувала таких трепетних почуттів. Впав же цей принц на мою голову!

- Христина! – Почула я за спиною писклявий Іркин голос. Тяжко зітхнула і обернулася на нього.

Ірка з Катькою йшли нам назустріч, тримаючись за руки. У Катькі в руках була вже почата пляшка шампанського, і вони обидві ледь стояли на ногах.

- О-о-у! Я дивлюся, ви досі святкуєте!

- Так! – Випалила Ірка, обіймаючи мене і цілуючи, як завжди, в щоку. – Маємо право! У нас свято, так, Катюш?

- Катюша, люба, – переключилася я на неї. – З Днем народження! Вибач, що не прийшла, обставини.

- Дякую, Кріс, знаю я твої обставини. Мені Ірка сказала про брата. Це він? – ледве чутно додала вона останню фразу, а я кивнула.

- Дівчата, радий познайомитися, – підійшов до нас Алекс, який до цього тупцював невпевнено осторонь.

- І ми раді! Я – Іра! – одразу кинулася до нього Ірка.

- Алекс. Дуже приємно, – він ласкаво посміхнувся їй, а в мене щось кольнуло в грудях. Прокинувся інстинкт власника.

- У тебе гарний брат, Кріс, можна його вкрасти на день?

- Брат? – Здивувався Алекс і подивився на мене. Дівчата теж розгублено переглядалися. – Кріс? – Знову подивився на мене Алекс і підійшов впритул.

- Я сказала їм, що ти мій брат, – тихо прошепотіла я йому. – А що я ще могла сказати?

- Кріс? То хто цей чоловік? – знову спитала Ірка.

- Брат я, – відразу знайшовся що відповісти, – тільки не Кріс ...

- А чий тоді? – зовсім розгубилася Ірка.

- Я думаю, не варто зараз твій голівці сприймати такий складний родовід. Я далекий родич за лінією мами Кріс. Якщо їй завгодно, щоб я був її братом, нехай так буде. Мені так навіть більше подобається, – і тут він міцно мене притис до себе та легенько поцілував у скроню.

Дівчата лише плескали очима, дивлячись на нас.

- Кріс, якщо ти знайшла собі хлопця, могла б так і сказати, а не розповідати історію про якогось там брата, – сказала Катька, ображено підібгавши губки.

- Кать… – почала була я.

- Не треба, Кріс, не кажи їм нічого, – шепнув мені Алекс. – Дівчата, вибачте нам, але ми підемо. У нас намічено екскурсію, – він їм підморгнув і потягнув мене за руку, у бік Софії.

- А, – тільки й видали дівчатка. – Ну, йдіть-ідіть. Кріс, але ти нам маєш все розповісти.

- Я подумаю над цим, – я посміхнулася до них. – Па-па, дівчатка, й багато не пийте! Це шкідливо!

Я взяла Алекса за руку, та ми пішли до Собору. Я почула, як дівчатка невдоволено пирхнули за нашими спинами і почали активно щось обговорювати. От же, пліткарки! Вічно треба за кілограм бруду вилити на когось! І як вони взагалі так можуть?

- Не сприймай все близько до серця, – погладжуючи великим пальцем мою долоню, сказав Алекс. – Вони в такому стані зараз, що все одно потім нічого не згадають.

- Вони все добре пам'ятають, – зітхнула я.

- Ходімо краще до Собору! Він чудовий! У нас храми дуже прості. А тут прямо розписне все та ще й золото, – Алекс продовжував захоплено розглядати площу перед Софіївським Собором та фрески на ньому.

- Це ти ще всередині не був. – Я повела його всередину. А сама думала, якщо Софія так справила на нього враження, то що буде, коли він у Лавру потрапить?

Ми провели в Софії близько двох годин, а коли знову вийшли на площу, я повела його до кафе. Їсти хотілося страшенно та й інформації було стільки, що потрібен був час, щоб її усвідомити.

- Ходімо обідати! – Вказуючи на вивіску, запропонувала я. – Я зголодніла.

- Із задоволенням!

І тут розпочалася окрема історія. Спочатку Алехандро здивовано вивчав інтер'єр. Дерев'яні меблі, стіни також оздоблені деревом, м'яке світло від підвішених до стелі різнокольорових ліхтариків надавали якийсь колорит та домашній затишок цьому закладу, стіни, прикрашені національними вишивками, персонал також одягнений у вишиванки. Смачна домашня їжа, затишний інтер'єр, тиха музика – у мене самої захоплювало дух, коли я сюди приходила, дуже любила бувати саме в цьому кафе. А ось Алекс… Мені довелося смикнути його за рукав, щоб він прийшов до тями і, нарешті, перестав розглядати все з відкритим ротом.

- Ходімо, вибирати їжу, – я повела його до лінії самообслуговування. – Тут ти можеш вибрати собі все, що подобається.

Дівчина за стійкою запропонувала нам допомогу у виборі.

У результаті Алекс сказав, що повністю довіряє мені, і я вирішила взяти нам національні страви української кухні – вареники з картоплею, котлету по-київськи та борщ зі сметаною. Крім того, ми взяли ще овочевий салат і по чашці ароматної кави.

- Дуже смачно та ситно! – сказав Алекс, коли закінчив їсти.

- Я рада, що тобі сподобалося, – посміхнулася я.

- Ти знаєш, це місто, його пам'ятники, Собор, тепер ще ваша кухня… Мені дуже подобається! Мабуть, я готовий тут затриматися, щоб краще дізнатися Київ.

Я мало не заверещала від захоплення. Я була шалена рада, що мені не потрібно терміново їхати на пошуки порталу в його світ, який все ще здавався мені міфом.

- Я рада, – широко посміхнулася я. – А тепер ходімо! На нас чекає одне з найдивовижніших місць Києва.

- Звичайно, ходімо!

Алекс піднявся першим й допоміг мені встати та одягнути верхній одяг. А потім ми, взявшись за руки, як два закохані підлітка, широко посміхаючись, вийшли на свіже повітря жовтневого Києва.