Принц на мою голову

Після обіду ми ще довго гуляли з Алексом Києвом, прогулювалися в парку і, обнявшись, довго милувалися Дніпром. Красива, велична, широка ріка. Недарма про неї складали вірші та пісні. Сьогодні вона спокійна. Тиха, навіть дзеркальна, поверхня води кристально чиста, така, що навіть дерева, гілочки та листочки тінями відбиваються в ній.

- Яке все-таки прекрасне це місто, – каже, нарешті, Алекс, – є в Київі щось таке, що чіпляє глибоко всередині і не відпускає. Ніколи такого не помічала?

- Так, ти маєш рацію. Є щось таке в Києві, що змушує дивуватися, змушує дихати на повні груди і жити далі. І хочу зауважити, що Київ – не один такий. Навіть у нашій країні є ще міста з такою особливою енергетикою. А вже за її межами й поготів. Наш світ, наша планета, й вона величезна...

- Дивись, – він раптом вказав рукою в потемніле небо, – запалилася зірка.

- Народилася людина… – процитувала я.

- В якому сенсі?

- Вірш такий є. Не пригадую, хто автор, але так іноді кажуть, коли на небі спалахує зірка, значить, хтось народився.

- Цікаво.

- Так, але не зовсім науково. Є й інші версії щодо зірок на небі. Одна з теорій, що це невеликі планети і цілком можливо, що на них теж живуть люди чи якась інша раса.

- Все може бути, – невиразно сказав Алекс. – Все може бути.

- Може, поїдемо додому? – Запропонувала я. – Завтра мені рано-вранці на роботу.

- Поїхали, на мене теж чекає завтра нелегкий день. Треба виконувати твоє прохання, – невагомим поцілунком Алекс торкнувся мого чола і знову, наче школярі, взявшись за руки, ми попрямували до станції метро.

Вранці наступного дня прокинулася від запаху кави, яка встигла наповнити своїм ароматом усю квартиру. За вікном барабанив дощ, сірі хмари затягли небо, і жодної надії на те, що сонечко сьогодні зігріє нас своїми промінчиками, не залишили.

- Доброго ранку! – Я зайшла на кухню, солодко потягуючись і позіхаючи.

- Доброго ранку, спляча красуне, – посміхнувся Алекс, повертаючи до мене голову. Він стояв біля плити та випікав млинці.

- Ти мене балуєш, – зніяковіла я.

- Я хочу бодай якось віддячити тобі. Ти стільки для мене зробила.

Я не знайшла, що відповісти, тільки підійшла до нього, обняла і ніжно поцілувала в губи. Сама зніяковіла від свого вчинку та втекла у ванну.

Що зі мною відбувається? З чим пов'язані ці різкі зміни у мені? А ці стрибки настрою? А бажання літати, немов птах, співати та танцювати?

На душі було дуже тепло та світло. Цей хлопець зміг розпалити всередині мене теплий вогонь, який розпалювався з кожним днем дедалі більше.

Я швидко умилась, зробила легкий макіяж, переодягнулася у світло-бірюзовий брючний костюм і, повернувшись на кухню хвилин через п'ятнадцять, застала цілу гору млинців, вазу з варенням та чашку гарячої кави. Алекс сидів на дивані, обхопивши свою чашку двома руками, та задоволено посміхався.

- Смачного! – Побажала я і, не роздумуючи, поклала собі на тарілку кілька млинців, поливши їх варенням. Полуничним, між іншим. Мм-м. Смакота! – Незрівнянно! – винесла я свій вердикт.

- Я радий, їж на здоров'я. – Алекс теж приєднався до сніданку та швидко уплітав млинець за млинцем.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

- Ти на когось чекаєш? – Алехандро помітно напружився, а я лише негативно похитала головою та пішла відчиняти. Дзвінок повторився.

- Хто там? – Обережно запитала я.

- Я, – почувся невдоволений Іркин голос, я тебе вже хвилин п'ятнадцять внизу чекаю, чому телефон не береш?...

Я відчинила їй двері, впускаючи всередину.

- Вибач, ми снідаємо, а телефон просто не чула. Я вже готова.

- Знову приховуєш свого, на кшталт, брата?

- Чому одразу приховую?

- Фу-ух, добре хоч не питаєш, чому «брата». Ми вже з Катькою зрозуміли, що він тобі не брат. Неможна від подруг приховувати такого красеня. Справжній принц! – верещала Ірка.

- Ір, все-все, зупинись. Чекай дві хвилини, я сумочку візьму та йдемо.

- Окей! – Подруга махнула рукою і, витягнувши шию, почала коситися у бік кухні.

Я вдала, що не помітила, лише усміхнулася. Хай заздрять!

- Алексе, я на роботу. Іра приїхала. Не сумуй! І якщо що – не соромся дзвонити.

- Я сумуватиму, моя зірочко! – він підійшов до мене і міцно обійняв, потім ніжно торкнувся губ. – Тепер можеш йти, я зберігатиму цей поцілунок до вечора.

- І я. – Я притулилася до нього, вдихаючи його запах. – Я на столі у себе в кімнаті залишила для тебе альбом та олівці.

- Добре. Я зараз займуся малюнками.

- Нехай щастить! – я, нарешті, змогла відірватися від свого принца, помахавши йому на прощання, вийшла з кухні, взяла сумочку в шафі, що стояла в коридорі, і разом з Іркою ми вийшли на вулицю.

Дощ не припинився. І, як мені здалося, навіть посилився.

- Так, погода зовсім не для прогулянок, – зітхнула я.

- А хто сказав, що для прогулянок, – посміхнулася Ірка, і її жовта машинка задерикувато підморгнула фарами. – Поїхали, бо запізнимося на летучку, а Анжеліка Юріївна цього не любить.

- Ой, точно! – я сіла на переднє сидіння. – Сьогодні ж понеділок!

- А я про що! – хмикнула Ірка і різко рушила. Так, водій вона той ще, але на метро зараз тягтися хотілося найменше, тому я із задоволенням користувалася тим, що Ірка жила на сусідній вулиці і щоранку забирала мене. Та й разом веселіше добиратися.

Приблизно через годину, проштовхуючись ранковими заторами, ми дісталися до офісу. «Летучка» ще не почалася, було лише без десяти дев'ять. Чудово! Встигну забігти до кабінету за звітами та дійти до кабінету начальниці, де всі ми збиралися щопонеділка, щоб прозвітувати за минулий тиждень та накидати план робіт на наступний.

У кабінеті на мене чекав шикарний букет троянд й записка.

Я була здивована: хто б це міг мені зробити такий шикарний букет? Я вдихнула тонкий свіжий аромат яскраво-червоних троянд та обережно витягла записку.

«Чекаю тебе на нашому місці в обідню перерву. Женька».

У мене підкосилися ноги, і я мусила сісти в крісло. Затулившись на спину, прикрила очі.

- Що йому від мене треба? – Я не могла зрозуміти, але на зустріч вирішила піти. Нам потрібно розставити усі крапки над «ї».

- Анатолійовичу, – я підняла трубку офісного телефону, – хто заходив до мене, від кого квіти?

- Христино Максимівно, квіти приніс кур’єр, я лише поставив їх у ваш кабінет.

- Зрозуміло, дякую!

- Кріс, ходімо, – зазирнула до мене Ірка.

На «летучці» час пролетів непомітно, обговоривши всі поточні проекти, особливо наголосивши, що терміни здачі готового макета для косметичної компанії Тищенка закінчуються в п'ятницю. Я лише запевнила, що до цього терміну макет буде готовий і взагалі цей Тищенко цього разу просить нереального й всі десять попередніх макетів відкинув. Анжеліка Юріївна як завжди подивилася на мене з-під окулярів і сказала:

- Я вірю в тебе, Христино. Ти впораєшся з цим замовленням. Макет мені на затвердження у середу. А зараз усі вільні.

- Чого це вона? – сказала Ірка, коли ми поверталися до своїх кабінетів.

- Та все нормально, просто я реально затягла із цим замовленням. Я дійсно не знаю, що ще можна зобразити на плакатах так, щоб його косметика розкуповувалась й привертала увагу. Все банально. Треба щось нове, щось таке, що змусить по-іншому поглянути на продукцію.

- Намалюй мавпочку з тюбиком крему, – посміхнулася Ірка.

- Дуже смішно, – я зовсім не розділила Ірчин жарт.

- Та гаразд тобі, розслабся! Ти впораєшся!

- У мене немає виходу, – зітхнула я. Ми зупинилися перед моїм кабінетом.

- Якщо що, мій кабінет – навпроти, – Ірка вказала на нього пальчиком. – Заходь.

- Добре, – відповіла я та пішла до себе. Окрім цього замовлення, я мала ще три. Але з ними було простіше, і тому я знову відсунула на другий план цього Тищенка й перейшла до створення макетів іншого замовника. Теж, до речі, нашого постійного клієнта.

До обіду час пройшов швидко, я навіть не помітила, зате вже був готовий макет для туристичної компанії. Аж самій захотілося у подорож. Мрії, мрії. До відпустки ще два місяці. Зате потім... Потім на мене чекають Карпати! Ця думка зігрівала. Тому, опустивши кришку ноутбука, я впевненим кроком пішла на вихід. Зустріч із Женькою мене не лякала, швидше, було просто цікаво, що ж йому від мене треба.

Я зайшла до кав'ярні та побачила чоловіка за столиком біля вікна, він крутив телефон у руках.

- Вітаю!

- Привіт, Кріс! Я радий, що ти прийшла. – Він підвівся мені назустріч, допоміг зняти куртку та сісти.

- Розповідай, що тобі від мене треба, – я вирішила не церемонитися і одразу перейти до справи.

- Та загалом… – Женька м'явся, явно нервував…

До столика підійшла дівчина-офіціант.

- Капучино та тирамісу, будь ласка, – сказала я.

- А мені лате, – додав Женька.

- Добре, – дівчина кивнула і пішла.

- Виходь за мене заміж, – раптом випалив Женька.

Добре, що я сиділа. Від такої заяви у мене очі на лоба полізли. Я так розгубилася, що просто не знала, що сказати, лише безмовно розкривала і затуляла рота.

- З глузду з'їхав, так? – Нарешті сказала я.

- Ні, – тихо відповів Женька. – Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, – уперто повторив цей дивак.

А мені стало смішно. Ні, ну самі подумайте: чоловік два роки тому зник з мого життя, сам попросив його не турбувати, не попрощався по-людськи, нічого не пояснив й тут раптом заміж кличе… Щось тут не так. Все не так просто.

- Жень, адже я не перший день тебе знаю, скажи чесно – навіщо? Навіщо я тобі зараз потрібна ще й як дружина?

Нам принесли наше замовлення. Я обережно зробила ковток капучино.

- Значить ні?

- Звичайно, ні! – ти ба яка дивовижна людина. – Жень, ти мені скажи, що трапилося? Може, я зможу допомогти?

- Не зможеш, ніяк не зможеш. І ніхто тепер не зможе, – промимрив Женька.

- І все-таки навіщо тобі так терміново знадобилася дружина?

- Це все батько, – почав Женька. – Каже, що зовсім я від рук відбився і одружитися мені давно час та й... ах, гаразд! – махнув рукою Женька.

- Не подобається мені це все, Женько. Ти явно щось не домовляєш. Не може Борис Іванович ось так просто сказати, щоб ти одружився та ще й у стислі терміни. Скажи чесно, ти там у своєму Амстердамі нагуляв дитину й тепер хочеш кинути бідну дівчину, на кшталт у тебе тут сім'я?

Женька зробив великі очі і мало не впустив чашку.

- Тіпун тобі на язик, Христино! Я схожий на морального виродка, щоб кинути свою дитину?

- Саме на нього ти схожий! Мене ти один раз кинув, а я теж могла бути тоді вагітна, – між іншим помітила я. Женька аж кавою подавився.

- Чого? Де вона? – відкашлявшись спитав він.

- Хто вона? – не зрозуміла я.

- Ну, дитина?

Я затулила обличчя долонями і почала тихо сміятися. Він виявляється ще й тупий. І як я могла взагалі закохатися в нього колись, а потім ще страждати стільки часу?

- Розслабся! Немає жодної дитини і ніколи не було. Я просто припустила. А тепер кажи, що за терміновість із одруженням?

- Мені запропонували вигідний контракт за кордоном, – важко зітхнувши, зізнався Женька. – Висока зарплата, пільги, таке інше. Одна умова – я маю бути одружений.

- Все ясно, вибач, нічим допомогти не можу. Я не готова поки що ні заміж виходити, ні переїжджати.

- Ти не знаєш від чого відмовляєшся, – знову завів платівку Женька. – Житимемо на островах, досліджуватимемо їх…

- Жень, ні! Шукай іншого кандидата. Успіху тобі і в роботі, і в особистому житті. Вибач, але в мене закінчилася обідня перерва.

- Дякую, що прийшла. – Женька виглядав похмуро та безнадійно. Може й справді, контракт запропонували. Він завжди був схиблений на археології та дослідженнях, мріяв об'їздити світ, «докопатися до витоків». Але мені хотілося іншого. Тим більше зараз, коли переді мною виникла перспектива відчинити двері в інший світ, коли поряд зі мною принц з іншої реальності, світу, про існування якого ніхто на Землі не знає. Це крутіше, це набагато цікавіше, ніж археологія Женькина.

Половина робочого дня, що залишилася, як навмисне тягнулася повільно. Я вже втомилася дивитися на стрілки годинника, який, здавалося, завмер на місці.

Опинившись, нарешті, вдома я почувала себе втомленою та розбитою. Хотілося лягти та не рухатися. Осад від розмови з Женькою, плюс робота над макетом вичавили з мене всі сили.

- Алексе, я повернулася, – крикнула я, зайшовши у квартиру. У відповідь – тиша. У моїй спальні горіло світло, і я тихенько зайшла всередину. Алекс лежав на підлозі, навколо нього були розкидані зім'яті грудочки паперу, кілька начерків, мої баночки та тюбики з кремами, а сам він корпів над черговим малюнком. Мене він не помічав. Я обережно підійшла й присіла навпочіпки поруч, погладжуючи його по спині.

- Вітаю! Як успіхи? – Запитала я. Хлопець здригнувся від несподіванки і випустив олівець.

- Ой, Кріс, привіт! Вибач, я не чув, як ти увійшла.

- Та пусте, проїхали, – посміхнулася я та легенько поцілувала його в губи. Однак йому явно було мало, тому наше приємне заняття трохи затягнулося, а я не заперечувала. Навпаки, це було саме те, що мені потрібне.

- Покажеш, що виходить? – Попросила я, коли ми, нарешті, відірвалися один від одного.

- Так, дивись, – обережно простягнув мені Алекс свою останню роботу, на якій залишилося завдати ще кілька останніх штрихів. Я захоплено дивилася на малюнок. Навіть у графіці це було приголомшливо. На березі океану, на круглому валуні, сиділа дівчина з довгим волоссям і тримала в руці відкриту раковину, на якій лежали перлинки. Навколо неї розкидані всілякі баночки та тюбики косметичних засобів для догляду за обличчям та тілом.

У мене перед очима відразу постала картинка: як би це виглядало в кольорі та комп'ютерній графіці. Здається, вийде дуже гарно. Завтра спробую втілити на роботі.

- Приголомшливо, – видихнула я. – Мені подобається!

- Я так радий, що тобі сподобалося! Ти не уявляєш, як це виявилося складно! Я стільки разів усе переробляв та починав спочатку. Я не міг знайти потрібну ідею! А тут просто як блискавка вразила – природа сама дарує нам красу, то чому ж не поєднати природу в образі океану та перлів й цих засобів, які лише підкреслюють красу?

- Чудова ідея! Але відповісти на одне питання – ти взагалі їв сьогодні?

- Чесно кажучи, ні. Я так захопився, що про все забув, – зніяковів мій принц.

- І таке буває, – я не стала на нього сердитися, адже чудово розуміла і знала, що й зі мною таке іноді буває. – Тоді ходімо швидко на кухню. Готуватимемо вечерю! У мене на такі випадки завжди є пельмені. Зараз швидко їх зваримо.

Вечеряли ми мовчки та швидко. Емоцій та вражень вистачило двом за весь день. Я вже думати забула про Женьку та його шалену пропозицію, хоча, звичайно, варто йому фізіономію зіпсувати, наприклад, такий ліхтарик синій під око поставити. Але я дівчина вихована та стримана. До того ж, на безумців та дурнів не ображаються. Дуже сподіваюся, що він усе зрозумів.

Малюнок Алекса затьмарив усе, він просто наповнив світлом мій день, подарував мені надію і, нарешті, ідею – як закінчити цей клятий макет!

Алекс, мабуть, жахливо втомився, я бачила, як він з великими труднощами змушує себе сидіти та їсти.

- Так, все, любий друже, – нарешті не витримала я. – Зараз швидко в душ і спати. І жодних заперечень!

- Але...

- Алексе, я бачу, що ти ледь сидиш. Не муч себе, йди відпочивай.

- А ти?

- Я теж зараз піду. Тільки приберу тут усе.

- Тоді приємних снів. Ти маєш рацію, я просто дико втомився.

Я посміхнулася йому, а він підійшов до мене, ніжно поцілував у губи і, насвистуючи собі щось під ніс, вирушив у ванну.

Я сиділа зі щасливою усмішкою на обличчі, обіймаючи руками чашку гарячого чаю та дивилася у вікно. Нічне зоряне небо та яскравий, майже повний, місяць, що своїм світлом осяював кухню.

Цієї ночі мені снився неймовірно чудовий берег океану. Білий пісок, смарагдова вода невеликими хвилями накочує на берег. А ми з Алексом, наче діти, гасаємо по пустельному пляжі. Безтурботно, радісно на душі. І тут він наздоганяє мене, обіймає, кружляє, і раптом ми разом падаємо на м'який пісок, сміємося, потім довго цілуємось, і весь світ здається обертається лише довкола нас...