Принц на мою голову

Хлопець був настільки захоплений книгою, що мене не помітив. Я роздягнулася й обережно увійшла до кімнати, взяла пульт, що лежав на дивані і вимкнула телевізор. У кімнаті зависла тиша. Нуль реакції.

- Алехандро, добрий вечір, – сказала я і підійшла ззаду, поклавши свої руки йому на плечі, – що читаєш?

Чоловік здригнувся, випустив книгу і обережно обернувся.

- Кріс? Вітаю! А я тут це… – він винувато дивився на мене.

- Я дивлюся часу дарма ти не гаяв… Успішно хоч?

Алехандро підвівся з підлоги й тепер стояв навпроти, уважно мене роздивляючись. Він виглядав втомленим та зневіреним. Волосся скуйовджене, очі червоні.

- Ні, – тихо сказав він. – Це лише казки, – він обвів рукою книги на підлозі. – Жоден метод не допоміг.

- Ти хочеш сказати, що ти прочитав усі ці книжки за один день? Усі книги, написані незнайомою тобі мовою, лише за один день? – Тепер уже здивувалася я. На підлозі лежало близько двох десятків книг, написаних російською та українською мовами. Зрозуміло, що все з жанру фантастики. Класика у цьому випадку нам не допомогла б. Але навіть мені було б складно їх усі прочитати за день. Ну одну, ну дві – я можу проковтнути за день, якщо зовсім зайнятися нема чим, але не двадцять!

- Ну, по-перше, я тільки їх перегорнув, шукаючи те, що мені потрібно, а по-друге, я розумію мову, якою ти говориш, тебе ж не збентежив той факт, що я спокійно нею розмовляю. Читати складніше, але я намагаюся, а ось писати твоєю мовою я не зможу, цьому треба вчитися спеціально. Моє кільце, – він показав мені гарну мідну каблучку, прикрашену рунами по всьому обідку, на безіменному пальці лівої руки, – подароване мені одним старим чарівником на повноліття, допомагає розуміти мову будь-яких істот. Я можу спілкуватися з людьми та тваринами, птахами та рептиліями та взагалі з представниками всього живого світу, який може існувати у Всесвіті.

- Нічого собі! – Тільки і сказала я та обережно сіла в крісло. Цю інформацію так просто не сприйняти. Як може якесь кільце допомагати у вивченні інших мов? Ото було б чудово мати таке ж!

- Кріс! Припини накручувати себе, це все не так страшно, як ти можеш подумати чи уявити.

- Да ти що! Це навпаки чудово! – я аж підскочила на місці, а Алехандро сів переді мною навпочіпки та взяв за руки, – та цьому кільцю на нашій планеті ціни б не було! Ти навіть не уявляєш, скільки різних народів живе на Землі, і кожен говорить своєю мовою!

- Це я знаю, ось по цій штуковині розповідали! – Алехандро показав на плазму на стіні.

Я у відповідь лише хмикнула.

- Ця штуковина називається телевізор!

- Знаю! Але так цікаво іноді побути в невіданні, адже так?

- Можливо, – посміхнулася я. – А тепер розкажи мені, з якою метою ти влаштував увесь цей хаос та безлад у кімнаті?

Чоловік тяжко зітхнув.

- Перевірити хотів, чи справді шафа може бути порталом. На жаль…

Я як могла намагалася стримати сміх, хоча десь у глибині душі розуміла, що якби я опинилася на його місці, вчинила б так само!

- Ех ти!

- Крісті, ну, не смійся, прошу тебе!

- Навіть не думала! І взагалі пішли вечеряти! Напевно, нічого не їв цілий день. Знаю я вас, чоловіків, не нагодуєш – не поїсте! А ще я тобі принесла теплих речей! Тепер зима тобі не страшна.

Весь цей час Алекс дивився на мене з недовірою, а як тільки я перестала говорити, він раптом обійняв мене та шепнув на вушко,

- Я вже казав тобі, що ти – диво?

- Так, – здавлено відповіла я. – Але це нічого не змінює. Ходімо на кухню.

- Ходімо! – засміявся принц.

За вечерею Алехандро розповів мені про все, що зміг вичитати в моїх книгах та висловив припущення, що варто шукати якесь приміщення чи будівлю, на вигляд звичайну, але з загадкою. Можливо, воно зможе знайти таємні двері на його рідну Ямшу.

Я лише скептично посміхнулася. Ні, про існування містичних місць у нашому місті, нашій країні і нарешті на всій нашій планеті я знала. Безліч легенд і міфів складено про такі місця, але перевіряти їх на своїй шкурі мені чомусь не хотілося. Відверто страшно. Але водночас однією теорією ми не обмежимося. Адже, всі способи, які нам на перший погляд здаються навіженими, можуть виявитися дуже ефективними!

- Алексе, миленький, таких місць на нашій Землі сотні.

- Значить, ми їх відвідаємо та перевіримо! – у Алехандро навіть очі засвітилися від захоплення.

- Не все так просто. Я не так багато заробляю, щоб дозволити собі подорожі по всьому світу та й у тебе немає документів, будуть великі проблеми. Все, що ми можемо, це поки що шукати вхід у твій світ у моєму місті та моїй країні…

- Коли розпочнемо? – відразу запитав він. – Кріс, я не можу втрачати час. Якщо я застрягну тут надовго, владу в Ямші прибере до рук Віктор. Я не можу цього допустити. Якщо мій брат зміг ось так вчинити зі мною, просто закинувши мене невідомо куди, то те, що він зробить там… Я навіть думати про це не хочу! Адже йому нічого не стоїть вже сьогодні привести батькові будь-яку дівчину, запевнити, що у них любов на віки та увійти на престол.

- І невже батько так просто повірить?

- А що йому залишиться робити? Мами немає, я зник. Сам він уже немолодий, і з кожним роком йому все важче контролювати всю країну. Це у нас повно енергії та сил. А на третій сотні років бадьорості вже немає.

- Третій сотні? – Здивувалася я. – І скільки ж ви живете?

- Кожен по-різному, – знизав плечима Алехандро, – в середньому близько трьохсот-п'ятисот років. Але! Не порівнюй зі своїм світом, у нас трохи інше літочислення...

- Це я пам'ятаю. Ти щось таке казав.

- Кріс, не забивай цим голову. Йдеться зараз про інше.

- Так, ти маєш рацію, – погодилася я. – Але, давай зараз краще приберемо в кімнаті, а ти поміряєш речі. Завтра та післязавтра на роботі вихідні. Я подумаю, куди можна поїхати у Києві, що тобі показати.

- Домовилися! – напрочуд легко погодився Алекс і першим підвівся з-за столу. Поки він мив посуд, я прибирала у кімнаті. Книги та мої речі треба було повернути на свої місця. Закінчивши на кухні, Алекс активно включився в процес прибирання в кімнаті, і вже за годину в квартирі знову був порядок.

- Фу-ух! – я плюхнулася на диван, – чистота та краса!

- Ага! – Алекс плюхнувся поруч, – вибач, що так вийшло.

- Не парься, – махнула я рукою, – головне, що вже все гаразд. Тільки надалі погоджуй зі мною свої дії, гаразд?

- Добре, тільки як? Я намагався з тобою ментально зв'язатися, але тут такий зв'язок не працює.

- Ментальний зв'язок справді не працює, – мені коштувало великого зусилля, щоб не розреготатися, – проте працює мобільний! – Я витягла з кишені телефон і простягла хлопцю.

- І як ця штука працює?

- Набираєш номер, й дзвониш кому тобі потрібно. Тут є довідник контактів, куди внесені всі необхідні номери. Завтра тобі купимо телефон та сім-карту, щоб у нас з тобою був зв'язок.

- Ага, давай, – зрадів Алекс. – Дуже цікава штука, – як і будь-якому чоловікові, тяга до техніки та новинок була йому не байдужа. Алехандро відразу почав колупатися в налаштуваннях і меню телефону. А я не заперечувала – хай вивчає. – Технічні світи – дивовижна штука, – раптом сказав він, – а ще ви кажете, що магії у вас немає. Але ж це теж своєрідна магія.

- Може й так, – я притулилася до його плеча і спостерігала за його діями у моєму смартфоні. Я почувала себе чудово, поряд з ним мені було дуже затишно та тепло. У моїй душі почали зароджуватись якісь дивні почуття, хотілося ось так сидіти і нікуди не відпускати його.

Судячи з його зовнішнього вигляду, він був моїм ровесником, не старше 30-35 років, високий, м'язистий, засмаглий. Такий гарний та незвичайний. Якби він був моїм земляком, а не принцом невідомої мені Ямші, я б, напевно, закохалася в нього та нікуди не відпускала. Такий красень-чоловік мені самій потрібний. Але я усвідомлювала, що це колись закінчиться, я не потрібна йому як дівчина або дружина, я лише допомагаю йому повернутися додому. Від цих думок стало сумно й защеміло у грудях, на очі навернулися сльози. Найприкріше, що останнє помітив Алекс.

- Крісті? Ти плачеш, що сталося? Я тебе засмутив?

- Ні, що ти, – сказала я, – просто все так дивно. А ще ти теплий та м'який, – міцніше притискаючись до нього, додала я. – Я боюся, що ти зникнеш, що це лише сон…

- Кріс, – м'яко і ніжно промовив Алекс, і погладив мене по волоссю, – ти – диво, ти – мій дороговказ, моя надія на повернення. Я просто так не зникну. Ось побачиш. І якщо ми знайдемо вхід у мій світ, то я обов'язково тобі його покажу. Обіцяю!

Останні слова я чула вже немов у тумані, я не помітила, як заснула на його грудях.

Прокинулася я рано-вранці і з подивом виявила, що лежу в своєму ліжку, дбайливо загорнута теплим пледом. Тільки почало світати, але спати мені вже не хотілося, я встала з ліжка та підійшла до вікна, відчинивши його, впускаючи морозне ранкове повітря. Холоди цього року почалися зарано, незважаючи на те, що зараз лише жовтень, на вулиці вже по-зимовому холодно. Я посміхнулася новому дню і, захопивши зі столу ноутбук, вирушила на кухню пити каву та шукати інформацію про різні цікаві та містичні місця Києва, а заодно й України загалом. Про деякі я чула сама, наприклад, про Лису гору, під Києвом. Якщо вірити легендам, саме там на шабаш збиралися відьми. За однією з версій, саме тут літала на мітлі Булгаковська Маргарита. Також я чула про містичні місця Карпат та Гірського Криму. Але їх усі пов'язували лише з різного роду аномаліями чи духами предків. Нічого, що могло вказати на те, що могло стати входом в інший світ, я не могла згадати. Жодної зачіпки. Завдання переді мною стояло важке. Ніколи не думала та навіть не уявляла, що мені доведеться допомагати чужинцю шукати вхід у світ, про який я ніколи не чула. Я все ще не могла повірити, що все відбувається насправді. Не могла, але дуже хотіла, щоби все це було реальністю, а не сном. Я встигла звикнути до Алехандро, хоч і знайомі ми від сили один день.

Закипів чайник, я налила чашку ароматної кави та сіла за комп'ютер, звернувшись зі своїм питанням до всезнаючого Гугла.

Гугл, як завжди, видав довгий список посилань, і я надовго зависла, вивчаючи запропонований всесвітнім всезнайкою матеріал.

Відірвалася я лише, коли затекла спина, а очі почали свербіти від напруги. Кава у чашці безнадійно охолола. Навпроти мене сидів Алехандро і посміхався.

- Доброго ранку!

- Доброго, Алексе. Ти давно так сидиш?

- Достатньо, – знову посміхнувся він. – Що там такого цікавого, що ти нічого довкола себе не помічаєш?

- Це називається інтернет. Якщо засядеш, то надовго. Але штука цікава насправді. Там можна знайти відповідь на будь-яке запитання.

- То вже й на будь-яке? – не повірив мені він.

- Так, на будь-яке, – кивнула я й поспішно додала, – крім того, що цікавить тебе. Чи бачиш, твоє питання унікальне. І з ним ще ніхто не стикався. І буде краще, якщо ніхто не дізнається про твою справжню мету. Наш світ не готовий до подорожей між іншими світами.

- Це я зрозумів, – погодився чоловік. – Але я наполягаю на тому, щоб ти відволіклася від цієї коробки та поснідала. Я так розумію, твоя кава вже інієм покрилася, – хитро примружився мій загадковий принц.

- Точно! Кава! Я зовсім про неї забула! – Я захлопнула ноутбук, поставила його на підвіконня та підійшла до холодильника. Сніданок нам був потрібний і бажано ситний. Я намітила вже програму максимум на сьогодні – вирішила показати своєму гостю нашу столицю та розпочати планувала з головних пам'яток Києва – Хрещатика, Софіївського собору, Андріївського узвозу, Києво-Печерської Лаври… А далі – як піде. Але на перший день і цих місць буде достатньо.

Я швидко посмажила яєчню з шинкою та помідорами, зробила нам гарячі бутерброди з сиром та налила по чашці гарячої кави. Сьогодні Алекс спостерігав за процесом й за мною, воліючи не втручатися. Треба думати, я гасала по кухні немов електровіник.

- І навіщо стільки зайвої метушні? – спитав він, коли я, нарешті, сіла і зробила ковток кави.

- Щоб усе встигнути! На нас чекає насичений день. Зараз снідаємо, одягаємось тепліше та їдемо до центру нашого прекрасного міста! Адже ти не знаєш, що таке підземний транспорт?

- Я взагалі про транспорт нічого не знаю. В нас його немає. Ми давно користуємось порталами. У полях трудяться дракони, хіба що дітлахи люблять аналоги ваших роликів та самокатів.

- Щастить, – щиро пораділа я за ямшевців. – У нас нічого такого ще не вигадали, тому ми поїдемо на метро!

- Ух ти! Здорово! Тоді точно швидко снідаємо та виходимо! Я дуже хочу побачити все, про що ти говориш!

Я у відповідь лише посміхнулася.