Принц на мою голову

Холодна цього року осінь, але коли поряд з тобою є той, хто тобі дорогий, якось не помічаєш негоди, на душі тепло та світло. І це найголовніше!

Ми вирішили пройтися пішки. Можна було, звичайно, проїхати тролейбусом чи маршруткою, але Алекс навідріз відмовився.

- Піші прогулянки набагато приємніші. А ці ваші залізні коробки, що рухаються, стомлюють.

- Ти маєш рацію, я теж не люблю транспорт, – підтримала його я. – Особливо громадський. Але місто велике та іншого способу дістатися в потрібне тобі місце більше немає.

- Так, складне у вас життя. Саме тому я хочу показати тобі інше. Як тільки ми знайдемо спосіб повернути мене додому, я візьму з собою тебе. Я покажу тобі інше життя, без зайвої метушні. Місто, де багато зелені та чисте повітря, а не цей серпанок та запах бензину, як тут…

- Звісно, Алексе! Я хотіла б глянути на те, як ти живеш і де. Але навіть у нас є місця та міста з чистішим повітрям. Ми поїдемо з тобою в гори. Там напрочуд чудово!

- Гори? – Алекс помітно напружився.

- Так! В Карпати! Вони, звичайно, прекрасні будь-якої пори року, але ми неодмінно туди поїдемо взимку, коли випаде сніг! Я навчу тебе кататися на лижах, я покажу тобі водоспади та гірські річки!

- Я вже хочу їх побачити! – Алекс різко зупинився і став навпроти мене. – Наш світ теж оточений горами. Високі, зі сніговими вершинами. Але ніхто ще не піднімався так високо, туди, де сніг. За повір'ям, там, нагорі, живуть боги. А сніг – це пухнаста перина, де вони сидять й дивляться на нас. А ось біля підніжжя гір, де розкинуті поселення, завжди дуже тепло та холодів не буває.

- Як цікаво… Але наші гори цілком доступні, і ми можемо піднятися на вершину, якщо ти захочеш…

- Хочу, – шепнув він і своїм лобом уперся в мій, а в мене затремтіли коліна від його близькості, я облизнула пересохлі губи, зітхнувши, – ходімо, ми майже прийшли. На нас уже дивляться.

- Начхати, – раптом сказав він. – Нехай дивляться. Нехай заздрять тому, що в мене є така гарна супутниця.

Я не знайшла, що відповісти. Лише мовчала. Він теж мовчав, невпевнено обіймаючи мене та притискаючи до себе.

- Замерз трохи, а ти тепла, – прокоментував він свої дії.

- Тоді ходімо швидше, зігріємось…

- Може пробіжимося? – Запропонував він і відразу відбіг на пару кроків, – наздоганяй мене!

- Ну, дивись, я ж наздожену, – засміялася я. – Я добре бігаю.

- Якщо наздоженеш, то з мене, ну, бажання, – сказав він і побіг уперед.

- Але це нечесно! – запротестувала я.

- Дуже чесно, ти виконаєш волю того, хто програв, – він широко посміхнувся і помчав уперед. Я різко зірвалася з місця та побігла за ним.

Ми то бігали один за одним, то ховалися за деревами та стовпами, ухиляючись від натовпу, дзвінко сміялися, і на якийсь час мені здалося, що час зупинився, що є тільки він і я. Я почувала себе вільно та щасливо, перестала думати про те, що про нас думають перехожі, просто насолоджувалася цим моментом.

Нарешті, Алекс зупинився під розлогим каштаном, важко дихаючи, а я підкралася зі спини і заплющила йому очі руками, грайливо запитавши:

- Хто тут?

- Кріс, – видихнув він і різко обернувся.

Дихання збилося, ми дивилися один на одного, не відриваючи погляду.

- Ти – диво, – видихнув він і нахилився до мене. – Пам'ятаєш про бажання?

- Так, – здавлено відповіла я. – Яким буде твоє бажання?

- Ти зводиш мене з розуму, – раптом дещо відсторонившись, сказав він. – Ти увірвалася в моє життя і повністю його змінила…

- Хіба? А мені здавалося, навпаки, ти впав на мою голову, перевернув все моє життя… – почала обурюватись я. Не чекала, щиро кажучи, такого від нього.

- Т-ш-ш, – він притиснув палець до моїх губ, – не заводься, ти не даєш мені сказати…

- Я слухаю, – тихо сказала я, знову облизнувши губи. Мені було страшно почути, що він збирався сказати. Чи, може, я собі накрутила, а він зовсім не такий, як здається. Серце шалено стукало в грудях, ноги підкошувалися.

- Кріс, – він узяв мої руки у свої. У нього вони були холодні. Хлопець справді змерз. – Ти, мабуть, зараз подумаєш, що я божевільний, але дозволь мені...

Він не договорив, лише знову міцно мене обійняв і доторкнувся своїми губами до моїх м'яким поцілунком, ненаполегливим, боязким, неначе це був його перший поцілунок. А в мене в очах помутніло, я обхопила його руками за шию та відповіла... Мабуть, це було саме те, чого мені хотілося зараз. І нехай все всередині мене кричало, що це неправильно, я зовсім не знаю цього хлопця, я знайома з ним від сили два дні, але моя душа, моє серце тяглися до нього. Вони вдвох відчайдушно сперечалися з розумом, а я насолоджувалась моментом, тим почуттям, що зароджувалося всередині мене. Саме зараз, в цей момент мені було добре. Я хотіла цілуватися із цим дивовижним хлопцем, принцом з іншого світу, іншої реальності. А все, що буде далі, здавалося мені туманним. Я жила зараз, сьогодні. Вчора вже минуло, а завтра ще не настало. Я хочу, щоб моє завтра було щасливим, адже це неможливо, якщо кожне сьогодні не буде щасливим. Саме з наших дій та рішень сьогодення складається наше майбутнє.

- Ти диво, – відірвавшись від мене, знову сказав принц. – Дякую, що не відштовхнула.

Я мовчала та посміхалася, як дурочка. А потім притулилася до нього і прошепотіла:

- Дякую, що ти з'явився у моєму житті. До тебе воно було одноманітним.

Він погладжував мене по спині. Ми стояли під каштаном, обійнявшись, і думали кожен про своє. З неба зірвалися важкі краплі дощу.

- Дощ, – зітхнула я. – Давай швидше в укриття!

- Дощ – це чудово, – промовив він. – У нашому світі він вважається благословенням богів.

- Ваш світ мені подобається дедалі більше, – посміхнулася я. – І все ж, йдемо швидше!

Накинувши каптури, ми поспішили у напрямку Лаври. До неї залишалося кілька кроків.

Як тільки ми увійшли до кав'ярні на території, щоб відігрітися та випити гарячого чаю, оскільки обидва замерзли, дощ посилився й пішов прямо стіною. Ми сіли за столик та зробили замовлення – імбирний чай із лимоном та тістечка. Я дивилася у вікно. По склу струмками збігали краплі дощу.

- Про що думаєш? – рука Алекса обережно накрила мою.

- Про те, що ти колись зникнеш, підеш туди, звідки з'явився, – я повернулася до нього. Душа чомусь стискалася, а на очі наверталися сльози.

- Ну, що ти таке кажеш, Кріс... – Алекс помітно нервував, підбираючи слова. – Ми обов’язково щось придумаємо. Віриш мені?

- Вірю, – тихо сказала я. – Не зникай.

- Добре, – кивнув він.

Нам принесли гарячий чай. Весь цей час, поки ми пили чай, у моїй голові носилися думки про те, що мені не варто зараз дозволяти собі закохуватися в цього страшенно гарного принца. Я милувалася ним. Красиві риси обличчя, смаглява шкіра, світле волосся ледве торкалося його плечей. Але це лише надавало йому особливого колориту. Наш земний одяг вигідно підкреслював його постать. Я хотіла бути поряд із таким чоловіком. Але водночас розуміла, що це неможливо. Ми різні. Занадто різні, і нам ніколи не бути разом.

Алекс теж мовчав. І про що він думав, зрозуміти було важко. Ми лише переглядалися, бентежачись як підлітки. Я до свого тістечка навіть не торкнулася. Після ситного обіду та емоційної пробіжки шматок у горло не ліз. Нам принесли коробочку, і я забрала його із собою. Дощ послабшав, і вже можна було дійти до сусідньої будівлі, де розпочиналася екскурсія, не вимокнувши до нитки.

Києво-Печерська Лавра – це величезний ансамбль, що складається з кількох храмів, будівель та цілого коридору печер. Саме ці печери я й хотіла показати Алексу насамперед. У них було щось таємниче, щось таке, що заворожувало і водночас лякало.

Печери викопані вручну понад тисячу років тому і саме з них почалося зародження монастиря.

Ми йшли під низькими склепіннями вузьких печер, освітлених свічками. Уздовж коридору стояли гробниці з мощами печерських подвижників, екскурсовод розповідала нам безліч цікавих фактів та легенд. Я помітила, що Алекс захоплено слухає її розповідь, постійно задаючи питання.

Взагалі, сам комплекс «Києво-Печерська Лавра» оповитий таємницями та легендами. Ми близько трьох годин блукали його територією, а коли вийшли на вулицю вже стемніло.

- Ти знаєш, я почуваюся оновленим та щасливим, – сказав мені принц, коли ми відійшли на кілька кроків.

- Це святе місце, тож не дивно, що ти почуваєшся по-іншому. Я теж це відчуваю, – я притулилася до нього, поклавши голову на його плече. – Ходімо на метро, додому повернемося, сьогодні був дуже насичений день.

- Це точно, а ще це був найщасливіший день у моєму житті! – Алекс обійняв мене за талію, і ми пішли до станції метро.