Народжена смертю

За кілька днів Ерін йшла вулицями Рітру. Велике місто душило її переповненими вулицями, шумом ніг, копит, коліс, незліченною кількістю голосів, занадто сильними, змішаними запахами, що перебивали одне одного й викликали відразу. Сьогоднішній сильний вітер швидко розносив аромати на значні відстані, від чого вони видавалися ще огиднішими. Хоча місцеві мешканці, здавалося, нічого цього не помічали. Багачі у вишуканих, занадто прикрашених вбраннях неспішно прогулювались дорогою, звичайні роботяги поспішали в справах, а торговці голосно запрошували перехожих до своїх крамничок. Ерін чудово зливалась з натовпом: дещо пошарпаний одяг та спішна хода створювали враження надзвичайно зайнятої особи – можливо, якогось мисливця, найманця чи просто бідняка.

З-за рогу вийшло стадо овець. Біля них бігав фальчук – щось середнє між вовком та чи то драконом, чи то величезною ящіркою. Його густе буре хутро обплітали візерунки чорних завитків, а спину по лінії хребта покривали невеличкі кістяні нарости. Одна з овець спробувала звернути на іншу вулицю, але фальчук раптово наблизився до неї, наставив свої гострі роги, гаркнув, та повернув втікачку в отару. Хлопчик років дев’яти, що показався з-за повороту слідом за тваринами, помахав довжелезною палицею та задоволено гукнув фальчука. Той підбіг і юний пастух радісно погладив лускату морду.

– Так їм, нема чого куди попадя йти! – сказав він.

– Нема чого худобу цією вулицею водити! – крикнув чоботар, що якраз виставляв нову пару взуття на вітрину. – А то на сап'янці пущу!

– Та чого ви, ну?! Так же до пасовища хутчіш!

– Ні, ну ти гля на нього! Гадаєш, як з підпасича пастухом зробився, то й свої правила крутитимеш?! Хто в тебе батьки? Ай-на розкажу я їм, що не тими дорогами ходиш!

– Ну дядьку! Нащо так? Не буду я більше! – зарепетував пастушок.

Ерін злегка скривилася. Їй кортіло якомога швидше обійти всі злачні місця, розпитати всіх, кого можна, й нарешті покинути це жахливе місто. Дівчина звернула в небагатолюдний провулок, не бажаючи лавірувати поміж вівцями та далі слухати сварку. Зробивши кілька кроків, вона відчула раптовий поштовх. У неї врізався якийсь хлопчик й одразу перелякано закричав:

– А-а-ай! У тебе на боці зуби, чи що?! – він тряс рукою та дмухав на один з пальців.

– Так. Вони кусають усіх крадіїв, до яких можуть дотягтися, – спокійно та стримано відповіла Ерін.

– Так а я й не крадій! – обурився хлопчик.

– А що тоді твої руки робили у моїй сумці? – саме там зараз сидів роздратований дракончик.

– Та…! Просто…! То випадково!

Ерін мигцем оглянула співрозмовника з ніг до голови. Перед нею стояв ще зовсім юний орк. Він був голови на дві нижчим від неї. Його худорляве тіло прикривали лише пошарпані штанці та стара сорочка. Розкуйовджене чорне волосся трохи спадало на очі. З рота стирчали два невеличкі нижні ікла, що робило його обличчя невдоволеним, загрозливим та брутальним, наскільки це взагалі можливо для дитини. «Зелений, як жабка» – промайнуло в голові дівчини.

– Ти сирота?

Хлопчик розгублено підвів брови й зробив крок назад. Схоже, не очікував такого питання. Він мовчки дивився на Ерін кілька секунд і раптом обурився ще сильніше:

– Нічого я не сирота! У мене взагалі-то тато є! А ще молодші брати та сестри!

– Й чого тоді крадеш?

– Ну.. я… цей…треба ж на щось жити… – хлопець опустив невпевнений погляд.

– То твій батько один з тих, хто змушує дітей красти, а потім відбирає все, що вони принесли? – Ерін вже неодноразово зустрічала таких дітей. Тих, хто були полишені піклування та турботи при живих батьках, хто з малих років пізнавали жорстокість світу, ставали ворожими до нього, й цим самим викликали ворожість у відповідь. Вони ніколи не покидали сторони беззаконня, й не бажали її покидати. Та в голосі Ерін не чулося жодної неприязні. Швидше якась ледь помітна зацікавленість та співчуття.

– А це не твоя справа!

Ерін мовчки дістала з сумки кілька монет та віддала малому. Він остовпіло дивився то на Ерін, то на гроші у своїх руках. Враз його зелене обличчя вибухнуло люттю:

– Не потрібна мені твоя жалість! Що ти взагалі собі думаєш?! – вигукнув він так, ніби Ерін принизила його перед цілим натовпом таких же обірванців. Хлопчик заніс руку й завмер. Напевно, йому хотілося кинути ці монети в обличчя Ерін, але він не кинув. Рука затремтіла, пальці побіліли від напруження, губи скривились від образи.

Чи був у нього вибір? Мабуть ні. Ерін розуміла: якщо хлопчик не принесе грошей – батько це просто так не полишить. Або життя на подачках від інших, або смерть від голоду чи побоїв. Малий поклав гроші у кишеню й заговорив так, ніби неохоче робить Ерін послугу:

– Добре, якщо ти вже заплатила, то так і бути, стану твоїм екскурсоводом. Покажу усі місцинки, у які не ступала нога того, в кого водиться срібло. Можу навіть з потрібними людорами звести. Але це за додаткову плату! Зрозуміло?!

Ерін кивнула.

– А, й мене Горицвітом звати. Як даси ще монетку, то можеш називати Риць. А тебе як кличуть?

Не встигла Ерін відповісти, як раптовий порив вітру зірвав з неї каптур. Довге білосніжне волосся розвивалося у повітрі й відкривало гострі, але недостатньо довгі вуха.

– Так ти напівельф?! – здивовано закричав Горицвіт. – Ви справді існуєте! А я вже думав, що то дідівські байки!

Ерін нічого не сказала й швидко накинула каптур.

– Слухай, а це правда, що ви приносите нещастя, насилаєте різні хворі та дитячу кров п’єте?

– А що, хочеш щоб я й твою випила?

– Ні-ні-ні! – перелякано замахав руками Горицвіт. У Ерін вирвався ледь помітний тихий смішок, від чого хлопець насупився. – Гей! Ти чого з мене насміхаєшся?! Я тут взагалі-то серйозно питаю! – він поставив руки в боки. – Ну гаразд, схоже, що то просто байки. Тоді нумо про інше. Мені дідусь, коли ще живий був, розповідав, що напівельфи – це недоельфи й недолюди. Ви живете довше за людей, але менше за ельфів, вас не приймають ні в Румоні, ні в Нелумі. Ельфи вважають вас за людей, а люди – за ельфів. Ви ростете швидше за одних, але повільніше за інших, тому або дивитесь, як всі навколо вас помирають, або не змінюються взагалі. Це все правда, чи старий теж понавигадував? – відчеканив Горицвіт, загинаючи пальці. Здавалося, він боявся чи то впустити можливість перевірити розповіді старого, чи то похизуватися власними знаннями. Він дивився на Ерін з таким запалом та захопленням, ніби побачив чудернацьку тваринку. Вона не відповідала. – Агов! Ти чого замовчала?! Тобі монетку дати, чи що?

Горицвіт намагався зазирнути Ерін під каптура, підгледіти, який у неї вираз обличчя, ніби це могло допомогти йому перевірити розповіді діда на правдивість. Але не побачив нічого окрім злегка стиснутих губ. Ерін помітила, як малий дещо сіпнувся і зробив крок назад. Можливо подумав, що дівчина зараз розлютиться і забере гроші. Аби вона була на його місці, така можливість вжахнула б її.

– Ну якщо не хочеш відповідати, то й мовчи собі. Так… Тоді екскурсія? – продовжив Горицвіт менш впевнено.

– В мене для тебе є дещо інша робота.

– І яка…? – насторожився він.

– Ось, – вона показало портрет статного ельфа. – Я його шукаю. Якщо ти знаєш тут усі місцини, то справа піде швидше. Я обійду північну часину міста, а ти – південну.

– А що він зробив?

– Це не так важливо. Впораєшся – дам ще монет.

– Домовились! – Горицвіт вихопив з її рук малюнок. -Зустрінемось за три години біля таверни «Білий лис». Тільки не зникни!

***

Ерін сиділа у шинку й без поспіху пила чай. Це було останнє місце, куди вона мала б зайти. Усі інші пивні, підпільні магазини та решта подібних «закладів» не принесли бажаного результату. Навіть тут ані шинкар, ані відвідувачі не зустрічали її батька. Вона дивилася на портрет, що лежав на столі поруч з нею, й розмірковувала, куди б їй податись далі. Ерін не дуже розраховувала на Горицвіта, але все ж у ній ще палав манюсінький вогник надії. А раптом, цього разу буде інакше?

Дівчина зробила неспішний ковток, як до неї підсів чоловік в дещо пошарпаному, але не бідному вбранні. Синювато-сіра шкіра, маленькі перисті вусики на лобі (які дещо нагадували вуса молі) та неправильні риси обличчя видавали в ньому антпіка. Ця раса вирізнялася високим і широким лобом, дещо пласким, дрібку довшим, ніж треба носом, а також великими, майже круглими очима, що знаходились занадто близько одне до одного. В них не було ані райдужки, ані зіниці. Лише синя пелена, що своїм кольором нагадувала хвилі під час шторму. Вуха чоловіка радше походили на крила бабки чи метелика – напівпрозорі, перетинчасті, опущені донизу. Густе, темно-синє волосся було більше схожим на шерсть та стирчало догори. Усе це надавало чоловікові вигляду якоїсь незвичності, навіть іншопланетності.

Антпіків вважали далекими нащадками демонів, а тому рідко очікували від них чогось окрім розбоїв, грабіжництва та підлості. Якщо їм і вдавалося зайняти почесне місце у суспільстві, то лише у якості воїна, шпигуна чи знавця на отрутах. Про життя аристократа, багатого торговця або відомого артиста не було чого й думати. Ерін одразу звернула увагу на шаблю за поясом та м’язисті руки всі в мозолях.

– Вітаю, панянко, – він грайливо посміхнувся. – Чув, шукаєш кого?

– Так. – Ерін одним чітким рухом посунула нещодавно намальований портрет у його бік.

– Хм-м-м… Знайоме обличчя…

– Справді? – вона трохи сіпнулась й одразу взяла себе в руки, сподіваючись, що її сильна зацікавленість не надто помітна.

– Угу, але так з ходу згадати складнувато. Чоловіче! Нам дві ялівцівки, – він високо підняв руку та показав вказівний і великий пальці. Шинкар кивнув й антпік продовжив. – Знаєш, інформація у наш час дорого коштує.

Ерін мовчки поклала на стіл кілька монет.

– Непоганий початок. Та у мене є більш вигідна пропозиція. Як бачиш за моїм вбранням, грошей я не потребую. Але мені потрібні людори. Зараз набираю команду для однієї справки.

– Вбивство, крадіжки, полювання на диких звірів чи демонів? – без якого-небудь інтересу запитала Ерін.

– О ні, все значно простіше. Я працюю на одну державну установу, що займається пошуком та винищенням підпільних работорговців. Й за нашою інформацією, вони зараз засіли десь у цьому лісі. Але де точно – питання.

Їм подали напої. Антпік взяв одного кухля, а іншого підсунув до Ерін. Вона лиш зиркнула на нього, але не поворухнулась.

– Смачного, панянко, – він зробив ковток й продовжив. – Я тут помітив, у тебе чоботи в багнюці й рудій глині. Така як раз в місцевому лісі водиться. Значить, ти нещодавно звідти. З цього робимо який висновок? Правильно, що ти або знаєш ліс, або хоча б там орієнтуєшся. Окрім того, носиш з собою зброю, отож, мала б вміти нею користуватися. Простіше кажучи, ти – мисливець, лісник, найманець чи хтось на кшталт того. Це, власне кажучи, не так важливо. Я ось, що тобі пропоную. Ти допоможеш мені, а я тобі. Знайди для мене табір работорговців й допоможи з ними розібратися, а я, у свою чергу, розповім тобі усе, що знаю про цього чоловіка. Він, до речі не так давно траплявся мені на очі.

– Хіба в тебе нема більш довіреної особи для цього? А якщо я й сама одна з тих, кого ти шукаєш?

– О-о-о, панянко, тоді б ти вже тремтіла, як листочок під час бурі. Ну, або хоча б напружилась. А ти он яка спокійна. Та навіть якщо й маєш рацію, то все одно побіжиш своїх попереджати. Я в будь-якому разі буду у виграші, – він задоволено випив ще. – Та якщо їхній спільник покаже мені табір й допоможе з ними розібратися – йому нічого не загрожує. Вловлюєш?

– Не важливо, хто перед тобою, головне, щоб кожен отримав своє.

– Таки вловлюєш, – він вдоволено розсміявся. – Ти знаходиш для мене табір й б’єшся на моєму боці, а я розповідаю про твого зниклого друга. Така у нас угода.

– Згода, – сухо відповіла Ерін.

– Тоді за домовленість! – вуха антпіка піднялись подібно до того, як комахи розправляють свої крила. Він хотів цокнутись, та дівчина навіть не взяла кухля до рук. – Та чого ти? Такої смачної ялівцівки більше ніде не знайдеш! Нумо, до дна!

– Краще розкажи деталі.

– Одразу після того, як вип’ємо, – він знов грайливо посміхнувся.

Ерін мовчала.

– Тай…Грець з тобою! – антпік за раз осушив кухоль. – Мене, до речі, Майроном звуть, а тебе як величати?

– Вірляна.

– О, Лянуся. Гарне ім’я. Якщо не помиляюсь, означає «орел»? Ну, сподіваюсь, твої очі будуть такими ж пильними, а зброя такою ж гострою, як орлині кігті.

Ерін не відповіла.

– Так, до справи. Значить, як знайдеш їх, приходь за цією адресою, – він протягнув їй папірець. – При мені зараз людорів сім, думаю, завтра до ранку назбираю вже зо два десятки. От всім скопом на них й нападемо.

Дівчина кивнула.

– Тільки диви, не показуйся тим пройдисвітам на очі. Лише знайди їх, а далі гуртом діятимемо.

***

Коли Ерін вийшла з таверни, її гукнув низький хриплий голос. Озирнувшись, вона побачила людину та драконіта, що наближались. Перший був досить худорлявим, а другий – м’язистим, з гостреними зубами у величезній пащі. На фоні не дуже високого чоловіка та низької Ерін двометровий драконіт виглядав справжньою скелею. Його жовта луска блимала на сонці, а довгі кігті вселяли загрозу. Ерін скривилась, поглянувши на них, але все ж зупинилась.

– Дівчино, ми бачили, ви з Майроном спілкувались, – почав чоловік.

– Ну і? – її голос прозвучав вороже.

– Він запрошував вас до своєї команди, чи нет так? – не отримавши відповіді, драконіт продовжив. – Він й нам пропонував до нього приєднатися.

– Але він здається якимось мутним типом, тому ми відмовились. Й вам також не радимо з ним зв’язуватись.

– Й без вашої помічі розберусь, – невдоволено хмикнула Ерін й пішла далі.

– Дівчино, вам все ж варто нас послухати! Ми маємо вагомі причини у ньому сумніватися! По-перше, він демонічне породження! – крикнув їй в слід чоловік, але вона й вухом не повела.

Не встигла Ерін далеко відійти, як до неї підбіг Горицвіт, який, вочевидь, чекав десь поруч.

– А чого ти з ними так різко, раптом щось слушне сказали б? – хлопчик уважно вдивлявся в її губи, стиснуті у невдоволеній гримасі.

– Що слушного може сказати хтось на кшталт них?

– Себто, хто? На вигляд, нормальні людори.

– Себто людина та драк, – з огидою в голосі буркнула Ерін.

– І що?

– Ніби їм віра є. Жахливі створіння. Ненавиджу їх, – відрізала дівчина.

Горицвіт на секунду завмер у ступорі. Напевно, ця розлючена Ерін видавалась йому якоюсь дивною та неправильною. Може він навіть засумнівався, чи не помилився темним плащем у натовпі. Враз він голосно зареготав:

– Напівельф – расист. Ну ти даєш! Вам же самим допікають через те, ким ви є!

– А хіба я не можу ненавидіти тих, хто ненавидить мене?

– Ну... можеш. Але хіба від того вони не ненавидітимуть тебе ще більше?

– Хай так. Чому мене має хвилювати думка тих, хто мені навіть не подобається?

– Ну не скажи. Мені мій батько теж не подобається. Але якщо я зроблю щось не так – ой як довго не всиджу! Тут хоч-не-хоч, а чужа думка хвилюватиме.

– Чого тоді не втечеш?

– Куди? На вулицю? Е-е-е ні, краще вже хоч якось жити, ніж померти з голоду.

– Можна і самому вижити, як мати бажання і снагу. Менш з тим. Що ти дізнався?

– Щодо цього…- він ніяково опустив голову. – Чоловіка з портрету ніхто не бачив.

– Зрозуміло.

Горицвіт здивовано нахмурився. Схоже, він розраховував почути в її голосі невдоволення, роздратування чи злість, але аж ніяк не спокій, чи навіть байдужість. Це був голос того, хто й не очікував отримати іншої відповіді, або того, хто не був зацікавлений в ній. Коротка зустріч з людиною та драконітом викликала в Ерін значно більше злості, ніж те, що Горицвіт не знайшов того, заради чого вона взагалі тут.

Ерін вклала в руку хлопчика кілька монет й мовчки пішла далі. Горицвіт зовсім не розумів, що у неї в голові, він же не виконав замовлення, чого вона доплачує? Хлопець голосно запитав про це, та отримав таку ж стриману відповідь: «За старання».

***

Ерін йшла лісом, уважно вивчаючи його. Зелене листя заполонило вже більшість дерев, хоча частина з них не поспішала прокидатися від зимової сплячки. Птахи щебетали, а маленькі тварини раз у раз пробігали повз. Ерін часом нахилялася до землі, уважно вдивляючись у траву, сліди та поламані гілочки. Вона вслухалася у звуки лісу, шукаючи щось відмінне. Й таки знайшла. Траву, прим’яту рівномірними кроками. Тут не було стежки, отож, місцеві в цю частину лісу зазирають не часто. Сліди розпорошені, ніби кілька людорів намагались триматись дещо осторонь одне від одного, сховати те, що вони проходили тут.

– П’ять чоловіків, четверо з яких міцної статури. Орк, драк… Ще трьох не розберу. Мабуть, люди. Проходили не так давно. Й сліди ведуть у глиб лісу. Як думаєш, мій хороший, це саме те, по що ми прийшли?

Дракончик виглянув з-за її спини й скривив мордочку в якомусь непевному виразі.

– Так, маєш рацію. Не дізнаємось, поки не перевіримо.

Ерін залізла на дерево й продовжила шлях, перестрибуючи з гілки на гілку. Вона вважала, що це найкращий спосіб лишитись непомітною: тихо, швидко, та й хто взагалі голову підіймає, щоб поглянути, що там угорі?

Сліди привели її до невеличкого табору: п’ять чи шість палаток, багаття, закритий віз з ґратчастим вікном на дверях. Кілька коней, прив’язаних до дерев та сірих голубів (напевно, поштових), що воркотіли у клітках. Біля багаття сидів людський чоловік, сатир та орк – про щось теревенили. Між наметами час від часу ходили людори, переважно люди, – Ерін нарахувала приблизно вісім, хоча не виключала того, що всередині могли сидіти й інші.

– Так, маєш рацію, мій хороший, – прошепотіла вона. – Їх забагато. Ще й зброї достатньо: чотири мечники, двоє лучників, кілька сокир, шабель. Думаю, під одягом точно ще кинджали, ножі й кастети. Лізти в бійку було б дурною ідеєю. Те, що від нас вимагалося – ми зробили – повертаймося.

Ерін, стрибаючи поміж дерев, відійшла від табору на значну відстань й спустилася на землю. Нарешті все почало складатися доволі непогано – вона знайшла того, хто хоч щось знає про її батька. Умови, які він поставив, виявились абсолютно реальними. Тепер лишилась дріб’язкова справа – перебити бандитів, дістати з Майрона інформацію, та відправитись в дорогу за наведенням.

Майбутня сутичка з розбійниками її ані краплі не лякала. За стільки років мандрівок з ким Ерін тільки не стикалася та не боролася. У її серці не було жодної тривоги, лише пильність, настороженість та ледь помітна радість від того, що цього разу все має вийти. Вона зупинилася й підвела голову, дивлячись на гілля, що колихалося від вітру.

– Угу, значить усього нарахувала 11 людорів. Судячи з кількості коней, казанків та розмірів наметів, не бачила я ще сімох, щонайменше. Майрон має рацію, треба зо двадцять воїнів, щоб…

– Щоб що? – роздався чоловічий голос за спиною Ерін.

Вона озирнулася й побачила на пагорбі неподалік того самого сатира, що нещодавно сидів біля багаття. Його кроки були безшумними. Мабуть, через якесь закляття чи магічний амулет. З характерним звуком металу він без поспіху дістав меча, що висів у нього на поясі.

– Знаєш, ця штука доволі гостра. Як пронизає – то ой як боляче буде. Але ж я не якийсь садист – гарних дівчат не б’ю. Покажи-но личко, тоді може знайдемо більш цікаве заняття, замість бійки. Що скажеш?

У відповідь в сатира полетіла стріла, яку той відбив вдалим помахом меча. «Швидко. Поки тримаюсь на відстані – в мене перевага. Не можна підпускати його занадто близько» – промайнуло в голові Ерін.

– А я пропонував по-хорошому! – закричав сатир та побіг на Ерін. Та раптово розвернулася, зробила крок, ще один. Відточеними, продуманими рухами вона заскочила на гілку найближчого дерева. – Ну й куди то ми тікаємо? Сподіваєшся, що я тебе там не дістану?

Сатир замахнувся, щоб вдарити дерево і стрясти звідти Ерін. Та не встиг він нанести удар, як стріла поцілила йому в бік. Він награно закричав від болю, а через секунду розсміявся та підняв сорочку. Під нею виявився шар цупкої броні зі шкіри якогось ящера. Якщо наконечник й пробив її, то на тілі сатира лишив не більше подряпини.

Сатир схопив ножа з поясу та кинув в Ерін. Вона раптово відхилилася назад й, розуміючи, що не втримається, схопилася ногами за гілку, проскочила під нею, відпустила, зробила кілька переворотів в повітрі та приземлилася на траву напівприсядки.

– Спритно, спритно. Але недостатньо! – азартно крикнув сатир й наніс удар мечем.

Вона проскочила під рукою сатира, розвернулась на місці, перенесла вагу тіла на праву ногу й встромила невеличкий кинджал йому в спину, трохи лівіше лопатки. Промазала. Цілилась в шию.

Сатир закричав від болю. Цього разу по-справжньому. Він з розвороту вдарив її ліктем по обличчю. Одразу після цього Ерін отримала такий сильний удар ногою, що відлетіла в бік й покотилася по землі, поки її не зупинило найближче дерево. Відчуваючи у роті металічний присмак крові, дівчина підскочила й незграбно, через легке запаморочення випустила в супротивника стрілу. Мимо.

Сатир вже мчався на неї. Знов постріл. Цього разу в руку, але чоловіка це не зупинило. Він щодуху рубанув мечем. Ерін присіла й лезо застрягло в стовбурі дерева. Користуючись нагодою, вона дістала другий кинджал й встромила його прямо в шию сатира, прокрутила, надавила ще сильніше й відточеним рухом розсікла м’яку шкіру.

Кров ринула із рани, заливаючи руки дівчини та зелену траву. Сатир спробував закричати, але видавив з себе лише приглушений хрип. З останніх сил він вдарив Ерін у скроню й вони обидва впали на землю. Ерін бачила, як тіло чоловіка тряслось та звивалось, поки здатність рухатись не полишила його. Тоді її очі заплющились й світ охопила суцільна темрява.

Вона прокинулась від різкого й дуже неприємного запаху. Дракончик тримав яскраво червону квітку прямо біля її носа. Ерін підскочила й скривилась:

– Фу! Прибери це! – вона трохи похитнулась від легкого запаморочення. – Ти як, цілий?!

Дракончик невдоволено затупав ніжками й загарчав: вона ЙОГО про це питає?! Взагалі-то вона тут впала посеред лісу, й не хотіла опритомнювати!

– Так, знаю-знаю. Бачу ти живий-здоровий, – полегшено видихнула Ерін.

Вона байдуже поглянула на труп поруч й прийнялася обробляти рани. Дракончик весь час крутився біля неї, подаючи з сумки різні мазі та тканину. Погляд дівчини раз у раз падав на бездиханне тіло. Воно не викликало жодної жалості чи докорів сумління, у її душі для нього не знаходилось навіть співчуття. Швидше якесь розуміння та ледь помітна, примарна спорідненість: усі ми будемо такими ж тілами. Дівчина невдоволено зітхнула:

– Навіть якщо він й розбіник, не можна отак все полишати…

Ерін замислилась на кілька секунд, а потім лісом пронеслася тиха, спокійна та лагідна пісня. Дракончик з цікавістю дивився на дівчину та вслухався у ніжний звук. Він заспокоював, дарував гармонію та надію.

У цьому світі, де тебе не знайду,

Про тебе тихо згадаю,

Одного дня до тебе прийду,

Та коли, я і не знаю,

Хай нічого тебе не турбує,

Хай спокійним буде твій сон,

Хай ця пісня шлях протаврує,

Туди, куди йдуть всі спокон,

А якщо зі шляху ти зіб'єшся,

Якщо загубиш його,

У пісні цій ти знайдешся,

Голоса слухай мого.

Дракончик допитливо поглянув на Ерін й тихо загарчав. Чому вона кожного разу співає цю пісню? Й хорошим, й поганим. Тим, кого хотіла врятувати й тим, хто намагався її вбити. Навіть тому демону, й то співала.

– Бо всі заслуговують на те, щоб знайти спокій. Ну, майже всі. Я, звісно, не вірю, що пісня дійсно показує шлях душі до переродження, але традиції є традиції. Мама казала, що так у душі менше шансів застрягнути тут у якості привида або потрапити до пащі демона. Навряд це дійсно так, але менш з тим.

Дракончик тихо загарчав, намагаючись повторити мелодію, яку співала Ерін, але його звуки більш нагадували щось середнє між беканням козеняти та хропінням. Він запитливо зазирнув у сріблясті очі, ніби чекаючи похвали за те, що теж проводжає душі на той світ. Дівчина радісно усміхнулась й погладила малюка за його співи. Дракончик задоволено затріпотів крилами і впевнено загарчав, що тепер також допомагатиме людорам знайти спокій після смерті.

Ерін було приємно, що він переймає звичку віддавати останню шану мерцям, але в той же час турбувало те, що цього немає у драконячих традиціях. Цієї пісні – так точно. Чи може вона вчити дракончика чомусь подібному? Але разом з тим, їй не так вже й багато відомо про життя драконів. Це тисячі років тому вони панували на материках, а зараз же – їх лишились одиниці. Дикі, грізні, неприборкані створіння, яких краще не чіпати. Побачити хоч одного з них – величезна рідкість. Ерін й сама за своє довге життя зустрічала драконів лиш одного разу. Й після того їх стало лиш менше.

Дівчина потрусила головою відганяючи погані думки. Головне, щоб малюк виріс сильним, добрим та вільним, а драконячі традиції вона йому покаже настілки, наскільки зможе. Ерін взяла малого на руки й притулилась до його лоба своїм.

– В нас ще є справи, тож не варто тут затримуватись.

Після було вирішено, що тіла сатира вартувало б позбутися. Ще не вистачало зайвих питань від його друзів раніше, ніж треба. Часу на те, щоб закопати труп в неї не було, а тому дівчина вирішила діяти інакше.

Дракончик облетів округу й доволі швидко знайшов вовче лігво. Самі господарі спокійно спали всередині. Не довго думаючи, Ерін відрізала сатирові руку й пішла до хижаків. Достатньо було трохи пошуміти, щоб вовки звернули на неї увагу. Запах свіжої крові сповіщав їх про смачний обід, що чекає на дереві. Ерін була простою здобиччю у їхніх очах – поки ще недосяжною, але треба лиш трохи почекати. Вовки оточили дерево, на якому вона сиділа. Впевнившись, що хижаки надзвичайно у ній зацікавлені, дівчина, стрибаючи гілками та розмахуючи відрубаною рукою, привела їх до тіла сатира.

– Тепер нема про що хвилюватися. Навряд хтось з розбійників щось запідозрить. Просто дикі звірі напали. Буває, – говорила Ерін чи то з дракончиком, чи то сама з собою.

***

Менш ніж за годину Ерін вже була в місті. Вона ходила переповненими вуличками у пошуках потрібної адреси. Це в лісі дівчина не могла заблукати ні за яких умов (не беручи до уваги плутаючих заклять та вмінь Джена), а от місто було далеко не її стихією. Вона ходила від будинку до будинку, читаючи вказівники на стінах, порівнювала їх з написами на папірці, але щось все ніяк не сходилось.

– Не міг мапу намалювати? – буркотіла вона собі під ніс. – Ще й числачки ці незрозумілі. Ну нехай ще ліс, там голову підвів, на гілля подивився, порахував – й вже знаєш чого і скільки. А у місті на чому рахувати? Пальців щось малувато. Сорок сьомий дім кожум’яків… Так, ну кожум’яки є, а цифри як знайти???

Ерін блукала містом години дві, перш ніж їй на очі трапився Горицвіт.

– О, знову ти! – радісно крикнув він й підбіг до неї.

– Ти там пропонував екскурсію мені провести, чи не так?

– Все, що завгодно, за ваше срібло. Ну або хоча б мідяки.

– Проведи мене сюди, – вона протягнула йому папірець й усмішка зникла з обличчя хлопця.

– А тобі точно туди треба?

– З цим місцем щось не так?

– Та ні, все так… Просто…Ну…Там… Небезпечний район, раптом з тобою щось станеться?

– А ти вже почав за мене хвилюватися? – в неї вирвався легкий смішок.

– За тебе – ні. За твій гаманець – так.

– Головна небезпека для нього – неговіркі людори у тавернах. А все інше – дрібниці.

– Ну тоді якщо тебе десь випадково пришибуть – твої гроші я заберу собі.

– Згода, а тепер веди вже.

«Яким би цей антпік не був підозрілим – зараз він моя єдина зачіпка».

Горицвіт без явного ентузіазму завів Ерін в якийсь провулок й вказав на невеличкі двері. Вони вже дещо проржавіли від часу й виглядали зовсім непривабливо.

– Далі я не піду, – сказав хлопчик. – Може все ж передумаєш? Ну, гаманець там побережеш. А то це місце доволі моторошне.

– Мені здається, ти все ж щось не договорюєш. Рицю, ти знаєш більше, ніж розповідаєш.

Хлопчик аж сіпнувся.

– Я…Ну… Я знаю, хто там всередині. Це дуже жорстокий людор. Тих, хто йому не потрібен, він не залишає в живих. Кажуть, він не терпить непокори.

– Ти його боїшся?

– Всі бояться.

– Й часто він тут буває?

– Час від часу.

– Хто він? Чим займається?

Горицвіт на секунду завагався, можливо, згадував.

– Якийсь державний службовець, точно не знаю. Він зараз збирає команду, але для чого точно – мені не відомо.

– Зрозуміло. На щастя, поки що я йому потрібна. Але пильність не втрачатиму, дякую.

– Угу… Бережи себе!

Горицвіт побіг геть, а Ерін постукала у залізні двері. За кілька секунд їй відчинив Майрон й запросив всередину. Вони пройшли у невеличку кімнатку. Меблів там стояло небагато: стіл, на якому лежала купка золотих монет та мідяків, кілька стільців, килим, шафа й крісло у куті. Вікон не було, тому в ролі єдиного джерела світла виступала настільна лампа зі свічкою всередині.

– Якщо ти тут, то, гадаю, вже знайшла те, про що ми говорили.

Ерін кивнула.

– Швидко. Твої навички вражають, – задоволено посміхнувся він й розвернув на столі мапу околиць. – Сподіваюсь, картографія – не твоя слабка сторона? Покажеш, де вони?

Ерін підійшла до столу.

– Скільки у тебе вже людорів? – запитала вона, не підводячи очей на Майрона.

– Чотирнадцять.

– Потрібно більше, – вона тикнула пальцем на невеличку галявину.

– О, то ти звернула увагу не лише на їхнє місцезнаходження?

– Розташування наметів, коней, кількість людорів, зброя.

– Й скільки їх, на твою думку? – він хитро посміхнувся.

– Щонайменше стільки, – вона дістала папірець, на якому було намальовано вісімнадцять ліній.

– Що? – Майрон здивовано взяв лист до рук. – Цікавий спосіб запису. Й знаєш, ти майже вгадала. Не дорахувала усього кілька людорів.

Ерін напружилась й непомітно для Майрона потяглася за кинджалом під плащем. Та не встигла вона взяти його до рук, як відчула сильний удар в потилицю й впала на підлогу. В очах потемніло, а в голові гуло.

– Дарма вона не випила ялівцівку. Було б простіше, – десь далеко сказав Майрон. Ерін відчула запах тютюну. – Зв’яжи та кидай до інших.

– Це бісове стерво занадто обережне. Але ми обережніші, – низький басистий голос розсміявся.

Зараз хтось мав би підійти до Ерін, але вона чула лише одні кроки –Майрона. Другий чоловік був таким же беззвучним, як сатир. Ерін відчула сильну руку, що грубо схопила її за плече та розвернула обличчям до себе. В цей же момент дівчина вдарила величезну зелену фігуру кинджалом в плече.

– Ай! Дідько! Вона при тямі! – закричав здоровань та позадкував.

– Міток! Ти навіть одне дівчисько вирубити не можеш? Ще орк, називається! – Майрон випустив з рук цигарку й дістав шаблю з-за поясу. Він швидко зробив три впевнені кроки, перекривши собою вихід. За його спиною двері закрив напівпрозорий світло-брунатний бар’єр.

Ерін підскочила, оперлась рукою об стіл й перестрибнула на інший бік. Кімната занадто маленька, аби стріляти з лука. Все, що було в Ерін – це кілька кинджалів проти шаблі Майрона та сокири Мітока. Вона швидко пробіглася очима по кімнаті. Стіл залегкий, щоб нашкодити орку, крісло вона сама не підніме.

Міток підвівся й потягнувся руками за Ерін, але та схопила настільну лампу й вдарила його прямо по обличчю. На всю кімнату роздався шалений крик болю. Полум’я від маслянистої свічки залишало на зеленій шкірі червоні сліди й припікало рани, залишені розбитим склом. Орк втратив рівновагу та вхопився за стіл, але той не витримав його ваги й від’їхав в бік. Дерев'яна стільниця боляче вдарила Ерін в живіт й притиснула до шафи, поки Міток стояв на колінах й продовжував лаяти Ерін усіма можливим бранними словами.

Ерін з’їхала вниз по шафі, а на неї зверху звалилися різноманітні книжки та статуетки. Вона схопила кілька з них, прошмигнула під столом, раптово підвелася й почала кидати одну за одною в Майрона. Він відбивав їх то рукою, то шаблею. Зосередившись на книжках, що летіли у нього, він втратив пильність й не встиг виявити момент, коли Ерін опинилась занадто близько. Дівчина нанесла удар своїм невеличким кинджалом, але Майрон ухилився в останній момент. Він зробив крок в ліво, розвернувся та рубанув шаблею. Вона заблокувала удар кинджалом. Стримувати напір Майрона таким малим лезом було надзвичайно складно. Голова ще трохи гуділа, м’язи вже боліли від напруження. Її руки почали хилитись до низу, як раптом з-за чорного плаща вискочив дракончик й вкусив ворога за руку.

– А-а-ай! – Майрон відкинув малюка в бік з такою силою, що той аж застогнав. – Ах ти бісівка!

– Не смій його чіпати! – люто закричала Ерін й кинулась в атаку, як раптом все потемніло.

***

Міток відкинув закривавлену статуетку орла в бік, а Майрон полегшено видихнув.

– Ну нарешті… На тебе дивитися страшно, перемотай обличчя. Й скажи хлопцям, щоб в’язали її. Фальрона теж. Заберіть усе, що може навіть нагадувати зброю, – Майрон поправив свою зачіску й сів у крісло, знов запалюючи цигарку. – З її ранами теж розберіться. За труп нам ніхто не заплатить.

Міток кинув на Майрона розлючений погляд й пішов кликати інших. Антпік випустив клубок біленького диму й задумливо додав:

Випила б ялівцівку – потрапила б до нас цілою.