Народжена смертю

«Як я зустрів мертву дівчинку

Привіт, мене звуть Хімонайвара. Нещодавно я відсвяткував свій сотий день народження. Нарешті повноліття! Усе життя я провів у Королівстві Нелум, у досить великому місті недалеко від Ароса – столиці нашої великої держави. Втім, у Аросі мешкає моя тітка. Ми з нею в гарних стосунках, тому я часто гостював у неї. Завдяки цьому я знав про все, що там відбувається. Іноді це були якісь дрібниці, а іноді справді важливі речі, що впливають на життя всієї країни.

Хоча, якщо бути зовсім відвертим, я так часто приїжджав до тітки не тільки для того, щоб побачитися з нею або дізнатися останні звістки. Щоразу опиняючись у столиці, я сподівався хоч краєм ока побачити Кауріона Галанодель – великого воїна та миротворця. Кажуть, він не програв жодної битви, коли вів у бій своїх ельфів, та мав би зайняти місце свого батька – стати главою старовинного роду. Я завжди захоплювався Кауріоном і дуже хотів би бути схожим на нього.

Саме тому ще в дитинстві вирішив вступити до рядів армії, коли виросту. Мріяв потрапити до його загону й багато чому в нього навчитися, але вийшло не так, як я хотів. Ще до мого повноліття він кинув усе і поїхав жити в якесь маленьке село Румону. Наскільки ж я тоді був пригнічений та розчарований. Словами не передати!

Я все думав, як він міг усе отак полишити заради однієї людської дівчини? В мені боролися образа на нього, нерозуміння і глибока повага, яка не зникла навіть після цього дивного вчинку. Мені було цікаво, що це за дівчина така, що заради коротких п’ятдесяти років життя з нею, він ось так відмовився від сім'ї, обов'язків, майбутнього, від усього!

Потім я почув, що в них народилася донька. В цей момент у душі було багато змішаних почуттів. З одного боку, я дуже зрадів за Кауріона, адже був впевнений, що він дуже хотів цієї дитини і її поява принесла йому щастя, а з іншого – розумів, що тепер мій герой ще більше прив'язаний до того злощасного села і цієї швидкоплинної родини.

Я ненавидів його дружину і дочку, та в той же час хотів зрозуміти, чому вони настільки важливі для нього? Що в них такого особливого? Невже вони справді роблять його настільки щасливим? Невже вони можуть дати те, що не може столиця з її можливостями? Невже його маленька родина краща, ніж знатний рід, у якому він виріс?

Всі ці питання не давали спокою, адже я завжди захоплювався ним. А як слідувати за тим, кого не розумію? Як бути схожим на того, чиї погляди не можу розділити?

Не минуло й 20 років, як я дізнався про смерть його дружини та доньки. Мене як блискавкою вдарило. Я мав би радіти, адже це означало, що Кауріон повернеться до столиці і все буде як раніше. Але… Але мені чомусь стало дуже боляче. Так шкода і Кауріона, і його дружину з дочкою. Він же був щасливий із ними, а в результаті не зміг прожити навіть тих коротких п’ятдесят років із дорогими людьми.

Подейкували, що це глава роду якось посприяв бунту на селі під час якого родина Кауріона загинула. Адже й причина є – рід Галанодель дуже відповідально ставиться до чистоти власної крові. Усі члени цієї родини – виключно місячні ельфи. В них не вітаються шлюби ані з сонячними, ані з лісовими, морськими чи іншими видами ельфів. Діти, народжені від такого союзу, вже не можуть бути частиною великого роду. А про весілля з представником іншої раси навіть думати заборонено. Тому вчинок Кауріона викликав стільки обурення батька й перешіптувань оточуючих. Саме через це й пішла чутка, що глава роду причетний до смерті своїх нових родичів. Але доказів цьому немає, тож звинуватити його нема в чому. Можливо, він так хотів повернути сина до столиці. Але той не повернувся. Після цього Кауріон зник безвісти, і вже кілька років від нього зовсім нічого не чути. Сподіваюся, що мій герой взагалі живий.

Незважаючи на те, що про навчання в нього можна навіть і не мріяти, я все ж пішов до армії. Та повоювати так і не довелося, адже моїм першим завданням стало освоєння земель драконітів, які ми отримали, перемігши у війні з ними два роки тому. Хоча найіронічнішим було те, що цю війну якраз розпочали вони, в надії відтяпати шматочок наших територій. Та зрештою, драконіти програли й ельфи захопили усі їхні землі, що були на материковій частині континенту, а сам розбитий народ відправили на острів, що раніше був лиш невеликою частиною їхньої країни.

І ось, свій 101 день народження я святкуватиму далеко від дому, в поселенні ельфів на території драконячих нащадків. «Що тут може бути цікавого?» – думав я. А ні! Виявилося, що на мене чекає дуже незвичайна зустріч.

У цей день погода була просто огидною. З самого ранку хмари затягнули небо, дув сильний вітер, і, швидше за все, мала початися жахлива гроза. Й саме в такий «чудовий» день мене відправили в ліс по дрова.

Страшенно бісило, що сьогодні випала саме моя черга, хотілося якнайшвидше з цим закінчити. Я просто йшов уперед, збираючи хмиз у кошик на спині. Так не помітив, як зайшов у глиб лісу.

Якоїсь миті я краєм ока побачив невеликий силует, що швидко сховався за дерево. «Шпигун» – промайнуло в голові. Ну, а хто це ще міг бути? Незважаючи на те, що війна вже скінчилася, дехто не погоджувався з її результатами. Таємний рух за повернення споконвічних земель драконітів лише набирає обертів.

Я дістав меч, швидко побіг уперед і вже за мить опинився біля потрібного дерева. Хотів враз завдати удару, але людор у плащі та каптурі хутко відстрибнув назад, дістаючи кинджали. Коли він підняв голову, пильно дивлячись на мене, я побачив… дитину?

Переді мною стояла дівчинка не старше п’ятдесяти п’яти за мірками ельфів (як людині, гадаю, років десять-одинадцять), вона пильно дивилася на мене, не зводячи очей з меча. Було видно, що мала дуже налякана. Шпигуни так не дивляться. В них зовсім інший погляд. Та і як ельфійка могла шпигувати для драконітів? Маячня ж.

– Що ти тут робиш? – запитав я.

Але замість відповіді вона почала відходити назад, направляючи на мене кинджали. Дівчинка явно готова була напасти. І тоді я звернув увагу на одну важливу деталь – її очі. Я все життя захоплювався Кауріоном і знав про його рід більше, ніж будь-хто. Їх не можливо було не впізнати – срібні із золотими вкрапленнями. Це характерна риса роду Галанодель.

Я поклав меч до ножен і підняв руки.

– Я не нашкоджу вам, все гаразд. Не бійтесь.

Я зробив крок уперед і хотів було простягнути їй руку, але вона раптово забігла за інше дерево. Дівчинка ледь визирнула звідти, уважно дивлячись на мене. Одразу подумалося: незважаючи на те, що вона – частина родини військових, дівчинка зовсім не готова до такого життя.

– Рід Галанодель відправив інспекцію, але в дорозі щось трапилося? На вас напали драконіти? Хоч хтось, крім вас, вцілів?

У цей момент її ніби пересмикнуло. Страху в очах стало ще більше. «Невже напад лишив настільки сильний слід? Потрібно якось її заспокоїти, бо так не вдасться вивідати, що трапилося», – промайнуло в голові.

– Дозвольте представитися, мене звуть Хімонайвара. Я з поселення ельфів, до якого вас направили.

– Хімо ... на ...

Голос звучав дуже невпевнено. Здавалося, що їй важко сказати моє ім'я. «Це через шок? І хто взагалі бере у таке місце із собою дитину? Я звичайно знав, що у цій сім'ї сувора підготовка, але щоб настільки…»

– Називайте просто Хімо, якщо вам так простіше.

– Хімо.

– Так, правильно. А вас як звуть?

Дівчинка нічого не відповіла, тільки дужче сховалась за дерево. «Вона настільки налякана… Що ж трапилося?»

– Я здивований, що рід Галанодель відправив сюди члена сім'ї без попередження, та ще й таку молоду дівчину. Вам не надали належної охорони?

– Чому Галанодель?

Від цього питання мені стало трохи кумедно.

– Може хтось інший і не помітить, але я все життя бачив членів цього роду і чудово знаю, які у вас очі. Цю вашу особливість не заховати. Та й світле волосся, ледь не бліда шкіра, гарне обличчя говорять самі за себе. Навіть серед ельфів члени вашої родини відомі своєю красою.

Я намагався говорити м'яко і привітно, показати, що не ворог їй, але чомусь від цього вона злякалася ще більше.

– Ні, ні, ви не подумайте! Я не одержимий чи щось на зразок… Просто часто бував у столиці і перетинався з членами вашого роду… А ще… Ну, загалом, дуже поважаю одного з них…Тому я багато знаю про вас, ваші традиції та особливості… не в поганому сенсі ... у вас, як і у всіх з роду Галанодель, дуже гарні очі.

– Мені потрібно йти.

«Я збентежив її?»

- Звичайно, я проведу вас в поселення. Там ви відпочините, прийдете до тями і розкажете, що трапилося з іншими.

- Ні, я ... я сама.

«Невже я такий страшний?»

- Одній тут дуже небезпечно, це не найкраща ідея.

- Я сама.

Вона вийшла з-за дерева і пішла в бік, все ще пильно спостерігаючи за мною. У цей момент повіяв дуже сильний вітер і зірвав каптур. Гарне, світло-блакитне волосся розвивалося у повітрі, відкриваючи вуха. Вона відразу ж одягла каптур назад, але було запізно. Я вже побачив їх і одразу все зрозумів.

- Так ти... дочка Кауріона...Ерін.

Так, бліда шкіра, світле волосся, срібні очі із золотими вкрапленнями та короткі вуха. Такий вигляд могла мати тільки донька Кауріона – єдина напівкровка з роду, що забороняє існування таких, як вона.

Ось тільки тепер у її очах був справжній жах. Вона одразу ж стала в бойову позицію та приготувала кинджали.

- Тихо…тихо... Бачиш? – я повільно підняв руки догори. – Я не дістаю меча і не збираюся тобі шкодити. Все добре. Тихо…тихо…

Тепер дівчинка нагадувала на дикого звіра, якого загнали в кут. А й справді, чи були в неї тоді хоч якісь варіанти? Хтось дізнався, що вона жива, і це означало вірну смерть для неї.

- Я не хочу шкодити тобі. Мені лише цікаво дізнатися більше про тебе і твого батька. Я все життя захоплювався ним, він той, на кого я завжди рівнявся і за ким слідував.

Здається, ці слова зовсім трохи її заспокоїли. Незважаючи на страх, вона говорила дуже серйозно.

- Ти знаєш мого тата?

- Ми не були знайомі особисто, але він дуже відомий.

- Знаєш, де він?

У цей момент я дуже здивувався такому питанню і не одразу збагнув, що сказати.

- А хіба він не з тобою? Ти ж жива, то хіба ви не повинні тоді жити десь разом? Якщо подумати, інсценувати смерть доньки та дружини, а самому вдати, що ти зник і жити всім разом – гарний варіант.

- Ні. Мама мертва, а тато зник. Я шукаю його.

Дівчинка відповідала надто коротко і по-суті. Мені тоді подумалося, що вона рідко з кимось спілкується, може, навіть забула, як говорити довгими реченнями.

- Так це все-таки правда ... А як тобі вдалося вижити?

- Ліс.

- Що ліс?

- Залишилася жити там.

- Як дитина могла вижити в лісі? Так, стоп, ви ж жили в Румоні, що ти тут робиш?

- Шукаю його.

- А як ти сюди дісталася? З ким? І де зараз твої компаньйони?

- Одна. Пішки.

- Що-о-о?

«Ні, ну вона точно жартує. Як взагалі можна вижити в лісі у тринадцять років, самій пройти чверть материка і подорожувати післявоєнними землями в п’ятнадцять, чи скільки їй там зараз?»

Ерін мовчки дивилася на мене.

- Ні… це неможливо… Ти…

У цей момент з кущів почулося дивне шарудіння. Наближалося щось велике. Спочатку шум був незрозумілим, потім став виразнішим. Здавалося, десятки різних голосів бурмотять і шепочуть на різний лад. Вони плачуть, виють, радіють, перебувають у агонії та екстазі одночасно. Не передати, як моторошно це звучить.

Я одразу дістав меч, чим, мабуть, налякав доньку Кауріона. Хоча складно сказати, що лякало її більше: я чи ця істота. Перед нами з'явився бурмотливий іклань – жахливий наслідок війни. Ця мерзенна почвара, фактично, була згустком розріджених трупів, що зрослися між собою та ожили. Він мав безліч очей та ротів, які потрібні лише для того, аби знайти та зжерти когось. Усі створіння, з’їдені ікланем, втрачали розум й ставали лише новою парою очей та щелеп, що шукали їжі.

- Не підходь! Сховайся десь!

«Якщо вона помре прямо переді мною, як Кауріону в очі дивитися, коли він повернеться?»

Я сам не вперше бачив ікланя, але ніколи ще з ним не боровся. Та варіантів бачилось не так багато. Незважаючи на те, що це була відносно невелика особина, він все ще залишався дуже небезпечним. Десятки очей швидко і хаотично оглядали все навколо, безліч ротів цокали величезними зубами, а вусики готувалися завдати удару. Він хапався гостреними зубами за землю й підтягував своє тіло все ближче до нас. Його бормотіння було нестерпним. Найжахливіше, що я чув.

Безліч різноманітних голосів кожного з тих, кого він поглинув, шепотіли щось своє, не даючи розібрати жодного слова. Одні голоси були високими, інші низькими, якісь з них плакали, якісь вили чи сміялися, гарчали, волали, раділи. Я не міг вирізнити конкретного звуку – усі з’їдені ним жертви злилися в одну огидну істоту.

Між нами розпочався серйозний бій, ми були майже на рівних. Я добряче потріпав його і вже впевнився у своїй перемозі, як раптом гілка дерева, на яку я застрибнув, обламалася, і я полетів униз.

Іклань ударив мене по грудях вусиком з ротом на кінці, залишаючи глибокі рани від зубів. Потвора буквально відкусила від мене шматок. Це було нестерпно боляче, ніби вогонь розтікся по усьому тілу. В очах почало пливти, а голова паморочилася. Останнє, що пам'ятаю – це донька Кауріона, яка щось кричала в далині, й ікланя, що кинув мене і попрямував в її бік. Далі – цілковита темрява.

Отямився вже у своєму поселенні, в будинку нашого цілителя. Він сказав, що коли пішов дощ, всі вирішили, що я скоро повернуся. Але мене все не було, і вони вже почали хвилюватися. Зібралися відправити кілька ельфів на пошуки, як до крайнього дому селища постукали.

Якийсь мандрівник у каптурі приніс мене назад. Поки побігли за цілителем і несли мене до нього, мандрівник уже пішов. У метушні ніхто навіть не помітив, як він зник. Точніше вона. Цілитель додав, що той мандрівник, мабуть, непогано знається на медицині, тому що коли мене принесли, то я вже був перев'язаний, а самі рани – помазані маззю з трав.

У своїй кишені згодом знайшов записку: «Нікому не кажи». В одному кутку аркуша був намальований, вочевидь, я, а в іншому – силует у каптурі.

Не знаю як, але схоже донька Кауріона змогла добити пошарпаного ікланя, надала мені першу допомогу, а потім дотягла сюди. Може, вона і справді пристосована до такого життя краще, ніж я думав?

Неймовірно засмучує те, що не встиг розпитати її про все, не зміг зрозуміти, чому Кауріон все покинув. Але тепер я збагнув, чому він не повернувся. Напевно, шукає свою доньку так само, як і вона його.

Не думаю, що колись я розповім комусь про цю зустріч, крім самого Кауріона, якщо побачу його. Навіщо тоді зараз сиджу та пишу все це? Напевно, просто треба впорядкувати думки. А все, що написав тут, спалю.

Дуже сподіваюся, що колись я ще раз зустріну цю напівельфійку і зможу про все її розпитати.

Не знаю, де ти зараз і чим займаєшся, але дуже тебе прошу, не помирай. Мені ще є про що з тобою поговорити.

Отак я й зустрів мертву дівчинку, яка врятувала моє життя».

Ерін тримала у руках цього листа, уважно читаючи кожне слово. Вона слідкувала за парубком вже якийсь час, аби зрозуміти, чи може полишити на нього свою таємницю. Їй дуже не хотілося вбивати лиш за те, що він знав її ім’я, але й дозволити собі ризикувати задарма вона не могла.

Полишивши листа там, де узяла, вона тихенько вилізла через вікно й продовжила непомітно спостерігати. Повернувшись, Хімонайвара сів перечитувати написане. Він знов і знов ходив по своїй кімнаті, потираючи потилицю. Хлопець явно розмірковував над тим, що робити далі.

– Ні, якщо комусь розкажу, то глава роду, мабуть, просто вб’є її. До питань чистоти крові там ставляться дуже серйозно. Це не те, чого бажав би Кауріон.

На цих словах він взяв металеву тарілочку, поклав на неї свої рукописи та підпалив їх. Ерін не знала, про що він думав, дивлячись на полум’я, та щойно воно згасло – пішла геть. Це було доказом того, що Хімо збереже зустріч з нею у таємниці.