Народжена смертю

Ніч. Багаття в глухому лісі. Якесь вариво у казанку та дракончик, що з нетерпінням чекає на вечерю. Це була буденність фігури, що хотіла поїсти та щонайшвидше покинути це місце, не лишаючи слідів.

Вирізаючи статуетку птаха зі шматка дерева, дівчина розмірковувала над нещодавньою розмовою з Марією та Фредеріком. Чи правдоподібно виглядала її історія? Хоча, незвані гості вигадали її самі, тому, звісно, кожен факт звучав надзвичайно переконливо. Взагалі, вона часто так робила: не відповідала на питання й давала співрозмовникові самому вигадати її історію. А потім погоджувалась або просто не заперечувала. Це був найдієвіший спосіб сховати справжню себе.

Людори найкраще вірять в те, у що хочуть вірити. Вони люблять відчувати, що мають рацію. А тому достатньо лиш дати їм зрозуміти, що вони здогадалися про щось самі, без твоїх підказок, відчути, що вони розгадали таємницю, яку ти пильно ховаєш від інших. І все. Тепер переконати їх у тому, що вони помилились, буде значно складніше. Яку б правду вони не вигадали, для них вона стане реальністю. Вони захищатимуть цю вигадку не лише від підозр інших, а й від своїх власних.

Й це працювало раз за разом. Дівчина постійно подорожувала, бачила нові обличчя, міста, села. У неї було багато як зустрічей, так і розлук. З кимось дівчина спілкувалась лише раз, а потім доля навічно розводила їх дороги, а з кимось зводила знов і знов, поки одного дня знайомець назавжди не зникав з поля зору. Кожен бачив її по своєму, й кожен був певен, що саме перед ним вона справжня.

У яскравому сяйві місяця, що освітлював околиці, дівчина помітила силует. Він був ще доволі далеко, але впевнено наближався в її бік. У дівчини не було жодного бажання потрапити на очі кому б там не було, тому вона сховала в сумку фігурку, яку вирізала для дракончика, та загасила багаття. Потім хутко залізла на дерево разом з малюком. Вона сподівалася, що без настільки явного орієнтиру, як вогонь, незнайомець пройде повз. Але зникнувши за гіллям та численними стовбурами, усього за мить він несподівано з’явився знову. Під дубом, на якому сиділа дівчина. Вона затримала дихання. Телепортація. Рідкісна магія, якою володіє далеко не кожен демон, не говорячи вже про смертних. У голові почав крутитися рій думок: сильний маг? Нащо він прийшов? Помітив? Просто проходив повз? Переслідує? Найманець чи мандрівник? Наскільки сильно він їм загрожує? Що вміє? Зачекати, доки піде, чи напасти першою, щоб мати більше шансів?

Силует, одягнений у чорну мантію, спокійно проминув дуб й став біля згаслого багаття. Раптом напівспалене гілля, засипане землею, запалало зеленим вогнем. Дівчина зачаїлася, сильніше сховалася за стовбуром.

– За іронією долі, я завжди вигравав у хованки, тому можеш не таїтися. Запевняю, у тебе немає причин мене боятися, – чоловічий голос пролунав чи то ззовні, чи то всередині її голови. – Шкоди я тобі не заподію. Тому, якщо бажаєш – можу скласти компанію.

– А якщо відмовлюся?

– Я не в праві змушувати тебе, та буду радий такому цікавому співрозмовнику.

Чоловік стояв абсолютно нерухомо. Це насторожило дівчину. Фокусами з зеленим полум’ям її не здивувати, але вона ніколи не дозволяла собі полишити пильність. Не можна недооцінювати незваного гостя, ким би він не був. Фігура натягнула каптур ще більше, ніж раніше, й обережно спустилася донизу. Вона стала навпроти чоловіка по іншу сторону багаття.

– Обачність понад усе, – він спокійно кивнув, ніби підтримуючи її дії.

– Якби не вона, то не дожила б до цієї зустрічі.

– У тебе є усі шанси вижити.

Дівчина напружилась. Вона чітко зрозуміла: зараз доведеться виживати. Її погляд одразу оцінив чоловіка з ніг до голови: зброї не видно, статура не сильна, але й не худорлява, у рукавах чи чоботах можуть бути потайні леза, під мантією – книга заклять чи малесенький посох. Хоч щось з цього мало б ховатися під одягом, адже для воїна чоловік виглядав заслабким. Точно чаклун. З такими битися важко, тому дівчина їх не дуже любила у ролі супротивників. В передчутті небезпеки вона невдоволено запитала:

– На бійку натякаєш?

– Залежить від того, шукаєш ти боротьби чи бажаєш спокою.

Голос незнайомця звучав спокійно та розважливо, навіть ввічливо. Трохи подумавши над його словами, дівчина сіла. Вона пильно слідкувала за силуетом у мантії. Він також опустився на землю й зняв свого каптура. Золоті райдужки, золоте волосся, золота борода – вона ніколи не бачила таких людей. Однак світла шкіра, округлі вуха, не надто худе та витончене обличчя – у ньому не було нічого від іншої раси. Лише неприродна золотавість. І надто спокійний, навіть лагідний погляд. Його риси не мали юнацької простодушності, однак й не видавали досвіду старості. Вони були м’якими, добрими, але занадто правильними, майже підозріло бездоганними. Жодного сліду втоми, жодної зморшки чи шраму – нічого, що могло хоч щось підказати дівчині. Отак на око, вона б дала йому не більше двадцяти п’яти років. Може і менше.

Витримавши невеличку паузу, незнайомець сказав:

– Прошу вибачення, що перервав твою трапезу.

Почувши останнє слово, з-під накидки дівчини показався чорний дракончик. Вона хотіла було його втримати, але не встигла. Він допитливо поглянув на чоловіка.

– О, ми не одні, під цим місяцем.

Придурюється чи дійсно не знав? За виразом його обличчя не вдавалося зрозуміти нічого.

– Його не чіпати, – коротко відрізала дівчина.

– Твоє багаття – твої правила. Та і негоже, я вважаю, ображати благородних створінь, подібних до нього.

Дракончик гордо сів біля дівчини та вдоволено кивнув. Вона погладила його та заговорила більш ласкаво:

– Так, ти в мене вже зовсім великий та благородний.

Від цих слів малюк радісно заляскотів крилами й замахав хвостом. Чоловік добродушно засміявся.

– Немає нічого кращого за похвалу від господині, чи не так?

– Я йому не господиня, – голос прозвучав дещо більш невдоволено, ніж вона планувала. – Ми родина.

– Друг, господар, товариш. Фактично, любові це не скасовує.

Дракончик кивнув й почав лащитися до дівчини.

– А я дивлюся ти тямущий, – трохи посміявся чоловік. – Дозволь мені припустити: чи цей вид зветься не північним темнобронзом?

– Не знаю. Це фальрон.

– Леді Ерін, я сам ніколи не брешу й від тебе не хотів би чути брехні.

Ерін. Це ім'я змусило здригнутися. По спині враз пробіг холодок, в роті пересохло. Голос чоловіка звучав спокійно і рівно. Він не запитував, а стверджував, був певен, що сказав все правильно. Її знайшли. Викрили. Надіслали вбивцю. І знають про дракончика. У такому разі немає сенсу відпиратися, потрібно вивідати якнайбільше і перерізати чоловікові горло раніше, ніж це встигне зробити він. Треба дізнатися, хто має стати наступним – хто замовник.

Дівчина потяглася до зброї, та до того, як Ерін кинулася на нього з кинджалами, незнайомець спокійно продовжив:

– Не слід поспішати. Нашкодити ти мені все одно не зможеш, а перше враження дещо зіпсується.

– Звідки тобі відомо? – сухо запитала вона.

– Що саме: справжнє ім’я чи вид твого друга?

– Й те й те.

– Я багато чого знаю, але не хвилюйся, твоїх секретів не видам. Можеш бути певна у моїй щирості. На те вони й твої, чи не так?

– І я маю так просто в це повірити? Ти міг би отримати значну винагороду, розповівши про мене кому треба.

– А навіщо мені винагорода? Ця зустріч сама по собі тішить значно більше, ніж всі привілеї світу, що я можу отримати. Прошу тебе, не вважай мене звичайним мисливцем за багатствами.

– Тоді хто ти?

– Ім’я моє тобі ні про що не скаже, адже воно в мене не одне. Прошу вибачити мене за подібну зухвалість, однак істинного імені я тобі не назву. До того ж, воно не з тих, які сприймаються відчуттями. Його можна лише пізнати в суті. Можливо, якщо довіра та любов сплетуть наші шляхи, ти дізнаєшся його.

– Ховаєш справжнє ім’я, прямо як демони, але щось енергії безодні від тебе не відчувається. А як на звичайного чарівника, занадто серйозні промови.

– Маю зауважити, що цю енергію ти відчуваєш не так легко, які ті, хто породжені нею. Тож раджу не робити поспішних висновків, адже сильні демони навіть…

– …здатні ховати її. Але на демона ти теж не схожий.

– Бо я не демон, не чаклун, й не чарівна істота. Проте, якщо тобі не до вподоби ця форма, можу стати ким або чим завгодно, в залежності від твоїх побажань.

Ці слова трохи збили Ерін з пантелику, але у той же час заспокоїли. Якщо він не людор, то йому немає особливого діла до того, що відбувається у матеріальному плані. Виходячи з цього, її таємниці він не розголошуватиме. Але якщо перед нею не демон й не магічне створіння, то хто? У всьому світі є лише три види живих істот, що мешкають на трьох різних планах, і він не належить до жодного з них?

– Або ти демон, що бреше задля досягнення власних цілей, або…що ти взагалі таке?

– Як нечемно з твого боку, – трохи засміявся співрозмовник. – Гадаю, твій друг обрав би інше формулювання. До речі, щодо нього…

– Ну вперед, непомітно змінюй тему.

– Якщо бажаєш, ми могли б продовжити розмову щодо мого походження, але до висновку, який здатен усвідомити розум, а тим паче правильної відповіді, дійти не зможемо. Отож, пропоную провести час більш корисно та поговорити про те, що стане тобі у пригоді.

Ерін кілька секунд мовчала, а потім невдоволено зітхнула:

– Розповідай про дракончика.

– Мудрий вибір. Люблю тих, хто точно знає, чого бажає насправді.

– Нумо без зайвих похвал. Й щось у твоєму голосі чується сарказм.

Чоловік тихенько засміявся. На перший погляд щиро.

– Мені варто було б здогадатись, що ти непідвладна лестощам. Й від цього я лиш дедалі більше симпатизую тобі. Отож, північні темнобронзи – це вимираючий вид, описаний у роботі Авіценни «Величний світ магічних істот», ще в 320 році за імперським літочисленням.

– Щось не чула про таку книжку.

– Це й не дивно. Даний твір – вкрай рідкісний екземпляр. Далеко не кожному вченому мужу він стане в пригоді, не кажучи про осіб твоєї професії.

– Моєї професії?

– Ти мандрівниця-самітниця, чи не так?

– Можна й так сказати. А ти як ту книжку дістав, якщо вона така рідкісна?

– Це така довга історія, що простіше пояснити, чому вона не потрапила в руки комусь іншому. Але якщо тобі цікаво, скажу лише, що уклав вкрай вигідну угоду з одним вченим мужем.

– І що це за угода?

– Я допоміг вирішити його проблеми особистого характеру, а він натомість зобов'язався надати мені будь-який рукопис, що я забажаю, – чоловік перевів погляд на маленького дракона. – Дозволиш зробити невеличкий сюрприз цьому благородному створінню?

Ерін зціпила зуби та міцніше стисла кинджали. Вона запитала сухо й коротко:

– Що за сюрприз?

– Не хвилюйся, я йому не нашкоджу. А сюрприз на те і сюрприз, що має залишатися в таємниці.

Погляд Ерін став ще більш підозрілим. Вона приготувалась до того, що чоловік намагатиметься відібрати у неї малюка, та на його обличчі лиш з’явилася добродушна усмішка. Аби хотів, він би міг просто перемістити дракончика магією.

– Найчастіше крадіжка – це необхідність, виправдана слабкою волею, що має сильний розум. Як бачиш, необхідності в мене немає. А от розуму достатньо, щоб передбачити вашу радість від маленького сюрпризу.

Дівчина стримано кивнула й продовжила пильно спостерігати за кожним рухом гостя. Проти сильного мага важко йти у відкриту, треба вичекати момент. Якщо помітить хоч найменший натяк на загрозу – одразу нападе. Напевно, чоловік здогадався про це, але нічого не сказав й ласкаво поглянув на малого дракона:

– Друже мій, ходи ближче і я обіцяю не розчарувати тебе.

Дракончик перевів очі на Ерін та зробив кілька кроків назад під її серйозним поглядом.

– Так, свої фокуси роби без нього, – суворо буркнула дівчина.

Малюк жалібно підняв брови й гаркнув. Йому дуже хотілося дізнатися, що ж для нього приготували. Раптом там щось цікаве або смачне?

– П’ять кроків, – зітхнула Ерін. – Не ближче. Й нічого з його рук не брати.

Дракончик впевнено кивнув і трохи наблизився до чоловіка, поки дівчина пильно стежила за ними обома, тримаючись за зброю.

– Слідкуй за моїми руками, – сказав незнайомець та почав робити плавні та незвичні рухи. У якийсь момент з-за голови малюка він дістав шматочок глини. – Кожному створінню по парі, а кожному дракону по другу.

Чоловік поклав глину навпроти малюка. Вона поступово почала збільшуватися та змінювати форму. Ось вона вже в точності повторює усі контури дракончика, перетворившись на його повну безбарвну копію. Малюк зацікавлено почав розглядати скульптуру. Він вперше бачив інше дитинча дракона, а тому його захвату не було меж. В очах Ерін також промайнуло легке зацікавлення, але вона лишилась все такою ж пильною.

– Насолоджуйся, друже мій.

Незнайомець клацнув пальцями й з глиняного дракона почала осипатися шкарлупа. Всередині виявися точнісінький маленький дракончик, який, побачивши друга, одразу запросив його до гри, роблячи рухи, що відомі самим лише драконам.

– Знаєш, скільки б цього не робив, щоразу відчуваю однакове захоплення від споглядання настільки кришталево чистих почуттів тварин. Людор немає собі рівних у розумі, а наші друзі менші – у щирості.

– Це якийсь голем? – голос Ерін звучав так само серйозно.

– Щось більш, як ти виразилась би, «вигадливе».

– Просто іграшка, діями якої ти повністю керуєш… – вона глянула на малюка. – Грайтесь на виду.

– Маю заперечити, адже він мені не раб, рівно так, як і твій дракон тобі не іграшка. Він є таким же реальним як ти, твій юний друг, або багаття, що освітлює наш вечір.

– Навіть принци безодні не створюють життя з нічого… Ти, виходить, щось надпринцівське? – підозріло запитала дівчина.

– Вважатиму це за комплімент. Розумію, що такої відповіді тобі замало. Що ж, цікавість – одна з рис, яка, на мою думку, необхідна кожному.

– Так що це за глиняний дракон?

«І що за створіння ти?» – подумки додала вона.

– Як нутро твоє вимагає знань, так слухай. Ця речовина схожа на глину, та називається інакше – люмінтрітом. Вона дала життя дракону, подібному до твого, але він створений з реальності, що чужа вашій плоті. Він вільний у своєму виборі, але обмежений у часі, як і все в цьому світі.

– Й скільки він житиме?

– Один день. Знаю, про що ти зараз думаєш, та один день – це значно більше, ніж деякі можуть собі дозволити. Скільки б часу не було у людорів, їм завжди мало. Проте навіть одна мить нескінченно більша за його відсутність. Він проживе маленьке, але насичене життя у цьому світі, й кілька годин з них, проведе зі своїм юним другом, – чоловік перевів погляд на малюків, що бігали неподалік, а потім знов на дівчину. – Й можеш не ховати свого обличчя від мене. Я бачу значно більше, ніж просто зовнішність, а тому вона не викличе у мене ані обурення, ані здивування, ані настороги. Ваша суть завжди прихована від погляду більшості, тож я знаходжу для себе обурливим ховати ще й обличчя, – губи незнайомця ледь помітно скривились у легкому невдоволенні.

Ерін насторожилась. Вона мовчки розмірковувала не менше хвилини. Якщо чоловік дійсно і так знає, хто перед ним, хованки не мають сенсу, тож дівчина зняла свого каптура і мигцем поглянула на незнайомця. Що зараз промайне у його очах? Людське захоплення чи ельфійська зверхність перед чимось недостатньо досконалим?

Захуде та занадто повне обличчя, задовгі та закороткі вії, зависокий та занизький лоб. Рожеві губи, яким одночасно не вистачало виразності та тьмяності, дуже акуратний і разом з тим недостатньо витончений ніс. Жодних шрамів чи опіків. Вони виглядали б надто помітно, надто живо закарбовувались би у пам’яті випадкових перехожих, тому Ерін берегла обличчя та шию. Але недостатньо добре. На скроні поруч з бровою все ж виднілась коротенька біла смуга. Ще одна, трохи довша, красувалась внизу щоки майже біля вуха. Практично непомітні, якщо уважно не придивлятися. Лиш в одному ельфи та люди доходили згоди – це були вади, яких не пристало мати юній дівчині.

Ерін не хотілося знати, чиїми очима на неї дивитиметься чоловік, на який з її боків зверне увагу. Взагалі не хотілося думати, кого саме у ній бачитимуть. Але вона думала. Постійно. Коли відводила очі, аби у сріблястих райдужках ніхто не помітив малесенькі золоті вкраплення. Коли ховала вуха – коротші, ніж у ельфів, але гостріші, ніж у людей. Коли натягувала плащ, аби прикрити занадто і недостатньо широкі плечі.

Вона не хотіла бути ні вродливою, ні потворною, радше – посередньою, тьмяною. Не привертати уваги, лишатись непомітною, зникати з чужої пам’яті швидко і безслідно. Аби могла, вона б воліла сховатися від усього світу, зникнути зі спогадів кожного, окрім одного єдиного людора. Часом на думку спадало пофарбувати волосся, постійно змінювати вбрання, нанести на обличчя й руки візерунки, а потім щоразу перемальовувати їх у нових містах. Однак Ерін не робила нічого подібного. Вона залишала по собі слід: розмитий, примарний, непостійний, але залишала. І сподівалася, що на нього натрапить той, кого шукає вона сама.

– Рід Галанодель славиться своєю красою навіть серед ельфів. У тобі вона виявилася повною мірою.

– Нумо без лестощів. Їжа вже готова.

Ерін не хотілося чути цих слів. Вони лякали. Здавалося, від однієї згадки, хтось з Галанодель міг з’явитися тут. І перед нею постав би не батько.

– Жодних лестощів, – чи то серйозно, чи то жартівливо зазначив він. – Рибна юшка?

– Ні.

– Невже чуття мене підвело й там немає нічого річного?

– Перетерті корінці манруми дають запах риби.

– Мушу визнати, критика моїх кулінарних навичок цілком справедлива, однак за час свого існування тут навіть я чогось навчився, – він дістав з-за спини доволі великий, неприємний на вигляд корінь та трави, що лежали на хустинці. – Своїми вчинками я вже довів, що не маю на меті зашкодити твоєму другу, тож чи не бажає леді переконатись в цьому самостійно?

– Звідки мені знати, що то не отрута? – незважаючи на те, що Ерін обійшла весь континент Юванте й знала тут кожну травинку, ці рослини були їй не знайомі.

– Якби це виявилась вона, то чи став би я ділити з тобою вечерю?

– Враховуючи, що ти – невідома мені надпринцівська неаймонтаро-астральна істота, може бути. Але все ж, аби хотів вбити, то міг би обрати спосіб простіше.

– Ти все ж використала це слово. Дозволь поцікавитись, чому мешканців безодні ти переважно кличеш демонами, а не аймонтарами?

Ерін підвела на нього допитливий погляд. Це слово використовувалось надзвичайно рідко як серед людорів, так і серед самих демонів. Феї взагалі його, напевно, й не чули. Отож, незнайомець – освічена особа. Щонайменше. А може і якесь прадавнє створіння, яке пам’ятає ті дні, коли слова «демон» просто не існувало.

– А яка різниця? Їм й самим все одно. Тим паче «демон» – коротше й простіше. Аймонтар – щось більш… офіційне, ні? Та й людорам зрозуміліше. Вони лише демонів й знають. Хоча чого тоді не назвали хоча б демонтари? Ну воно ж більше схоже на справжню назву. Дивні вони, – Ерін знизала плечима*.

– Хід твоїх думок видається доволі цікавим, та не будемо змушувати друзів наших менших чекати на вечерю ще довше.

Трави, що були на хустинці здійнялись у повітря, самі розсипалися на маленькі шматочки та впали в казанок. Рибний запах змінився незвичним та приємним ароматом, що віддалено нагадував суміш сосни та бузку.

– Попереджаючи наступне питання та задовольняючи твою допитливість, можу сказати, що ці трави з місця, яке можна вважати моєю батьківщиною тут.

– А звідки ти?

– Не думаю, що тобі відомо, де це.

– З якого материка?

– Хіба я казав про материки?

– Тоді з іншого плану або навіть не з цього світу…

– Не можу не помітити, що ти доволі обізнана як для особистості, яка намагається уникати спілкування з іншими.

– Та не з усіма ж. До речі, тарілки для тебе в мене немає, – буркнула вона.

– Не хвилюйся, я маю посуд. Хоча тобі він і може здатися дещо незвичним, – у його руках з’явилася довга миска та дві блакитні чаші з витонченим розписом. Він зображав біло-жовті квіти та зелене листя. Вишуканий орнамент сплітався у безліч симетричних геометричних фігур, а краї прикрашали вигнуті чорні лінії.

– Нехай так, – Ерін взяла посуд, та наповнила його супом. Довгу тарілку вона поставила на підлогу, а одну з чаш протягнула незнайомцеві.

– Вельми вдячний твоєму жесту доброти, – сказав він.

– Посуд теж десь не звідси? Не бачила, щоб в Юванте все заквітчували настільки тонкими лініями. Одну таку чашу, мабуть, малювати цілу вічність.

– Не настільки довго, але майстрам дійсно потрібно докласти значних зусиль, аби створити хоча б один такий витвір мистецтва. Ці чаші звідти ж, звідки й трави. Вони прикрашені у техніці мінакарі, а розпис чорнилами – куфічне письмо.

– Щось незрозумілою мовою… Й що тут написано? – запитала Ерін, з цікавістю роздивляючись посуд у своїх руках.

– Це прадавній, майже втрачений говір. Навіть старці вже не зрозуміють цих написів. Але для тебе я їх зачитаю. На чашах написано: «Поступово нитка вовни стає килимом».

– І що це означає? – Ерін нахилила голову на бік.

– З плином життя ти усвідомиш ці слова.

Помітивши, що їжа вже чекає, два маленьких дракончика хутчіш прибігли назад та прийнялися вечеряти. Ерін ласкаво усміхнулася, дивлячись на них.

– Смачного тобі, друже мій, та твоїй господині, – спіймавши на собі роздратований погляд, чоловік добродушно посміявся й додав: – Я пожартував, й твоїй родині, звісно.

Погляд Ерін став спокійнішим і вона поцікавилася:

– А корінь нащо?

– Драконам настільки юного віку його вживати не рекомендується, отож він лише для нас з тобою, – незнайомець розламав його навпіл й з корінця у чаші потекла жовто-блакитна рідина. За секунду суп почав переливатися різними барвами. – Це мікранта – живий корінь, що має свій розум. У далеких краях його розводять так, як у вас свійську худобу.

– І йому не боляче, від того, що ти його розірвав?

– О ні, ця рослина вмирає, тільки-но її дістануть з землі. А тепер, щоб якнайбільше насолодитися новим смаком, пропоную заплющити очі та скуштувати цю страву повільно – бути з нею в кожній миті. Аби тобі було спокійніше, я зроблю те ж саме, – сказав він й заплющив очі. Потім без поспіху почав їсти.

Ерін дещо вагалася, але повторила за чоловіком. Зробивши перший ковток, вона відчула ніби в неї на язиці розчиняється небо і течуть мінеральні річки. Це був новий та надзвичайно приємний смак.

– Це… Незвично.

– Можеш розплющити очі. Я залишу тобі трохи на завтра, – пролунав голос, що все більше затихав.

Поглянувши навколо, Ерін зрозуміла, що чоловік зник так само несподівано, як і з’явився. Усі речі лежали на місцях, дракончик їв вже без нового друга, а суп переливався різними кольорами.